Репресії в Мотижині: двадцять шість імен, 1929-1946

Двадцять шість жителів і уродженців Мотижина стоять у макарівському розділі «Реабілітованих історією». Найраніший вирок - 8 липня 1929 року, найпізніший запис - арешт 14 жовтня 1946 року^[1]. Між першим і останнім сімнадцять років, і це не одна хвиля, а десяток окремих.

Шістьох розстріляно: Довгича, Івана Коцюбу, Кривенка, Муху, Одарку Павлюк і Андрія Тиндика. Місце поховання в усіх шести записах - «невідомо»^[1]. Сьомий, Іван Федорович Солошенко, дістав десять років і помер в увʼязненні 8 листопада 1941 року, тобто строку не пережив^[1].

Хто вони були

Найбільша група - колгоспники й колгоспниці, одинадцятеро, і серед них комірник колгоспу Остап Микитович Павлусенко, якого книга записує саме колгоспником^[1]. Друга за величиною - семеро селян-одноосібників, тобто тих, хто до колгоспу якраз не вступив^[1]. Для села кінця 1920-х це не відтінок формуляра, а становище, від якого залежала доля родини.

Одноосібників судили в тісні три роки, 1930-1932, але не той самий орган і не однаково. Шестеро з семи пройшли через Особливу Нараду, сьомого, Саву Савелійовича Лазнюка, судила трійка Колегії ДПУ УСРР 21 квітня 1931 року^[1]. Вироки теж розходяться: четверо дістали виселення за межі України на три роки, причому Федотові Петровичу Безсмертному - умовно; двоє - три роки позбавлення волі; Лазнюк - виселення на пʼять років^[1].

Решта вісім - це те, чого не дасть жодне узагальнення про село:

• двоє вчителів. Павло Іванович Тарасун, 1898 року народження, учитель середньої школи, і Степан Олексійович Тиндик, 1910 року, учитель місцевої школи. Обидва дістали по десять років, але з різницею в сім: Тарасуна судила трійка 1937 року, Тиндика - Військовий трибунал військ НКВС уже 8 серпня 1944 року, тобто по війні й по окупації^[1];
• швець у колгоспній майстерні Андрій Петрович Довгич, 1893 року народження, - єдиний ремісник у переліку й один із шести розстріляних^[1];
• робітник радгоспу Гаврило Павлович Муха, член правління споживчого товариства Сергій Федорович Петренко і охоронник військового санаторію в Святошині Дмитро Іванович Галдецький^[1];
• Валентина Іванівна Петренко, 1911 року народження, - єдина в усьому переліку, кого судив не позасудовий орган і не трибунал, а Київський обласний суд, 17 лютого 1938 року, і єдина, кому дали не роки, а шість місяців^[1];
• Максим Степанович Снігир, 1899 року народження, - єдиний, кого судили, коли він уже сидів: табірний суд НКВС 25 вересня 1945 року, десять років позбавлення волі й пʼять поразки в правах; звільнений 29 квітня 1955 року^[1]. Занять книга йому не приписує взагалі, тільки «вʼязень місць позбавлення волі».

Одинадцятеро жили вже не в Мотижині

Мешканцями самого Мотижина книга подає чотирнадцятьох із двадцяти шести. Ще одинадцятеро народилися в Мотижині, а мешкали на час арешту в інших місцях: троє в Северинівці, двоє в Києві, по одному в Калинівці, Вишеграді, Петрушках, Хмільній, Бузовій і Діброво-Ленінському^[1]. Двадцять шостий, Максим Снігир, стоїть без місця проживання взагалі^[1]. Ще двоє, навпаки, приїхали до Мотижина ззовні - Одарка Корніївна Павлюк із села Смільна на Дрогобиччині й учитель Тарасун із Брусилова на Житомирщині^[1].

Практичний наслідок простий: шукати мотижинця в цій книзі за селом проживання марно. Більш ніж кожне третє імʼя лежить під чужою адресою, і знайти його можна тільки за місцем народження.

Три Безсмертні, три різні роки

Прізвище Безсмертний трапляється в переліку тричі, і жодного разу разом. Федось Іванович, 1877 року народження, одноосібник, - Особлива Нарада при Колегії ОДПУ, 18 січня 1930 року, три роки позбавлення волі. Федот Петрович, 1874 року, теж одноосібник, - Особлива Нарада, 3 листопада 1932 року, виселення на три роки умовно. Терентій Микитович, 1910 року, колгоспник, - трійка ДПУ УСРР, 27 листопада 1931 року, виселення на пʼять років, а через два роки, вже за межами України, другий вирок: трійка ОДПУ Ленінградського військового округу, 14 листопада 1933 року, три роки позбавлення волі^[1].

Двоє з них майже однолітки, 1874 і 1877 років народження, третій на покоління молодший, і по батькові в усіх трьох різне. Родинного звʼязку книга не називає, і без метричного запису його не встановити. Але саме прізвище проходить через три окремі механізми - Особливу Нараду, трійку ДПУ і повторний вирок уже на засланні.

Чого книга не каже

Статті звинувачення в цьому виданні немає в жодному записі - формуляр такого поля просто не має^[1]. Немає й номерів архівно-слідчих справ. Тому за що саме засудили цих двадцятьох шістьох, із наявного джерела не встановлюється, і домислювати тут нема з чого.

Реабілітували їх дуже нерівно: більшість 1989 року, але Тарасуна ще 1956-го, Довгича 1958-го, Марка Петрину 1962-го, Онуфрія Сухенка 1979-го, а Олексія Петренка аж 1994 року^[1]. Тридцять вісім років між першою і останньою реабілітацією - це різниця не між людьми, а між хвилями перегляду справ.