Репресії в Мотижині: тридцять імен, 1928-1946

За київським і житомирським обласними томами «Реабілітованих історією» у Мотижина тридцять імен: двадцять шість у макарівському розділі другої книги київського тому^[1], два в житомирському томі^[2] і ще два, розкуркулених рішенням місцевих органів влади, у третій книзі київського тому^[3]. Найраніша дата в переліку - арешт 20 серпня 1928 року^[2], найпізніший запис - арешт 14 жовтня 1946 року^[1]. Між першим і останнім вісімнадцять років.

Двадцять сьомий - Наум Микитович Павлусенко, 1895 року народження, уродженець Мотижина, діловод райвиконкому, який жив у Брусилові. Його взяли 20 серпня 1928 року за статтею 54-2 КК УСРР; слідство тривало чотирнадцять місяців, і 30 жовтня 1929 року прокурор справу припинив^[2]. Це найраніша дата в усьому мотижинському списку; у київському томі його немає^[1].

Двадцять восьмий - Анатолій Дмитрович Маковський, 1902 року народження, уродженець Мотижина, інженер-механік, який жив у Бердичеві. Його заарештували 13 листопада 1937 року й обвинувачували в причетності до диверсійно-шкідницької організації; за постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 21 січня 1938 року його розстріляли 10 березня 1938 року в Житомирі.^[2] Реабілітований 1957 року.

Найраніший вирок серед мотижинських записів макарівського розділу - 8 липня 1929 року^[1].

У київському томі шістьох розстріляно: Довгича, Івана Коцюбу, Кривенка, Муху, Одарку Павлюк і Андрія Тиндика. Місце поховання в усіх шести записах - «невідомо»^[1]. Сьомий, Іван Федорович Солошенко, дістав десять років і помер в увʼязненні 8 листопада 1941 року, тобто строку не пережив.

Хто вони були

У двадцяти шести записах другої книги київського тому найбільша група - колгоспники й колгоспниці, одинадцятеро, і серед них комірник колгоспу Остап Микитович Павлусенко, якого книга записує саме колгоспником^[1]. Друга за величиною - семеро селян-одноосібників, тобто тих, хто до колгоспу якраз не вступив.

Одноосібників судили в тісні три роки, 1930-1932, але не той самий орган і не однаково. Шестеро з семи пройшли через Особливу Нараду, сьомого, Саву Савелійовича Лазнюка, судила трійка Колегії ДПУ УСРР 21 квітня 1931 року^[1]. Вироки теж розходяться: четверо дістали виселення за межі України на три роки, причому Федотові Петровичу Безсмертному - умовно; двоє - три роки позбавлення волі; Лазнюк - виселення на пʼять років.

Решта вісім:

• двоє вчителів. Павло Іванович Тарасун, 1898 року народження, учитель середньої школи, і Степан Олексійович Тиндик, 1910 року, учитель місцевої школи. Обидва дістали по десять років, але з різницею в сім: Тарасуна судила трійка 1937 року, Тиндика - Військовий трибунал військ НКВС уже 8 серпня 1944 року, тобто вже по окупації^[1];
• швець у колгоспній майстерні Андрій Петрович Довгич, 1893 року народження, - єдиний ремісник у переліку й один із шести розстріляних^[1];
• робітник радгоспу Гаврило Павлович Муха, член правління споживчого товариства Сергій Федорович Петренко і охоронник військового санаторію в Святошині Дмитро Іванович Галдецький^[1];
• Валентина Іванівна Петренко, 1911 року народження, - єдина в усьому переліку, кого судив Київський обласний суд, 17 лютого 1938 року, і єдина, кому дали не роки, а шість місяців^[1];
• Максим Степанович Снігир, 1899 року народження, - єдиний, кого судили, коли він уже сидів: табірний суд НКВС 25 вересня 1945 року, десять років позбавлення волі й пʼять поразки в правах; звільнений 29 квітня 1955 року^[1]. Занять книга йому не приписує взагалі, тільки «знаходився в місцях позбавлення волі, вʼязень»^[1].

Одинадцятеро жили вже не в Мотижині

Мешканцями самого Мотижина книга подає чотирнадцятьох із двадцяти шести. Ще одинадцятеро народилися в Мотижині, а мешкали на час арешту в інших місцях: троє в Северинівці, двоє в Києві, по одному в Калинівці, Вишеграді, Петрушках, Хмільній, Бузовій і Діброво-Ленінському^[1]. Двадцять шостий, Максим Снігир, стоїть без місця проживання взагалі. Двоє з цих чотирнадцяти, навпаки, приїхали до Мотижина ззовні - Одарка Корніївна Павлюк із села Смільна на Дрогобиччині й учитель Тарасун із Брусилова на Житомирщині.

Шукати мотижинця в цій книзі лише за селом проживання ненадійно: більш ніж кожне третє імʼя стоїть під чужою адресою, і знайти його можна тільки за місцем народження.

Три Безсмертні, три різні роки

У другій книзі київського тому прізвище Безсмертний трапляється тричі, і жодного разу разом.^[1] Федось Іванович, 1877 року народження, одноосібник, - Особлива Нарада при Колегії ОДПУ, 18 січня 1930 року, три роки позбавлення волі. Федот Петрович, 1874 року, теж одноосібник, - Особлива Нарада, 3 листопада 1932 року, виселення на три роки умовно. Терентій Микитович, 1910 року, колгоспник, - трійка ДПУ УСРР, 27 листопада 1931 року, виселення на пʼять років, а через два роки, вже за межами України, другий вирок: трійка ОДПУ Ленінградського військового округу, 14 листопада 1933 року, три роки позбавлення волі.

Двоє з них майже однолітки, 1874 і 1877 років народження, третій на покоління молодший, і по батькові в усіх трьох різне. Родинного звʼязку книга не називає, і без метричного запису його не встановити.

Четвертий Безсмертний, Зот Микитович, 1903 року народження, селянин-одноосібник із Мотижина, записаний у третій книзі київського тому: рішенням місцевих органів влади його розкуркулили 1932 року, а реабілітували 1991-го.^[3] По батькові він Микитович, як і Терентій.^[1] Там само стоїть Денис Якович Герасименко, 1888 року народження, селянин-одноосібник із Мотижина, розкуркулений 1930 року й реабілітований 1991-го.^[3]

Чого книга не каже

Статті звинувачення в цьому виданні немає в жодному записі - формуляр такого поля просто не має^[1]. Немає й номерів архівно-слідчих справ. Тому за що саме засудили цих двадцятьох шістьох, із наявного джерела не встановлюється, і домислювати тут нема з чого.

Реабілітували їх дуже нерівно: більшість 1989 року, але Тарасуна ще 1956-го, Довгича 1958-го, Марка Петрину 1962-го, Онуфрія Сухенка 1979-го, а Олексія Петренка аж 1994 року^[1]. Між першою і останньою реабілітацією тридцять вісім років.