Війна: Юзеф із нагайкою, школа-конюшня і 415 полеглих

Хто прийшов

10 липня 1941 року німці зайняли Мотижин^[2]. Ту саму дату подає й Вікіпедія^[10], тільки без посилання.

Правитель-загарбник, як його називає нарис, оголосив себе керівником і села, і колгоспу, а по селу часто ходив «фашист Юзеф», який бив людей нагайкою^[2]. Іншого імені окупанта нарис не називає, а посади й прізвища Юзефа не подає.

Спалили хату Віри Кривенко, і у вогні згоріли мати й дочка^[2]. Імен загиблих нарис не називає. Прізвище Кривенко в Мотижині часте - ним іде і засуджений до розстрілу 28 грудня 1937 року й розстріляний 4 січня 1938-го Іван Климович Кривенко^[7], і колгоспний конюх Іван Кривенко, який трапиться нижче, - і чи були ці люди однією родиною, з джерел не видно.

Школу окупанти перетворили на конюшню, а парти, столи й табуретки порубали й спалили^[2]. Котру саме шкільну будівлю, нарис не уточнює; за тим самим нарисом, нову школу збудовано 1926 року в колишньому поміщицькому парку^[3].

Сімдесят вивезених, двоє названих

З Мотижина вивезли на примусові роботи до Німеччини 70 осіб. Це число стоїть і в переліку вивезених, складеному за документами обласного архіву^[11], і в нарисі 2006 року^[2].

Нарис називає двох поіменно: Тиндик Ганна Сидорівна і Лазнюк Текля Павлівна^[2]. Решту нарис покриває словами «та інші»^[2].

Для масштабу: у тій самій таблиці Королівка має 150, Наливайківка 200, а всього по Макарівському й Бишівському районах 3203^[11].

Тринадцятеро комуністів

1943 року гітлерівці заарештували 13 комуністів села - людей, які до війни працювали на різних посадах у Мотижині. Під час відправки до Німеччини з поїзда втекли двоє: Петренко Марія і Петрина Параска. Решту закатували^[2].

Дати арешту, місця, де загинули одинадцятеро, та їхніх імен нарис не подає.

Підпілля згадане окремо і теж без імен: розповідаючи про Гавронщину, той самий збірник називає Мотижин серед сіл, з підпільними групами яких через Володимира Вікторовича Єлісєєва, організатора й керівника підпільного руху в Макарівському районі, тісно співпрацювали підпільники Гавронщини^[6]. Що саме робили мотижинці, не сказано ні там, ні в нарисі про Мотижин; сусідня Козичанка описана докладніше.

Визволення сьомого листопада

6 листопада 1943 року Червона армія взяла Київ, а 7 листопада - Мотижин ^[2][10]. Сусідні Бишів і Козичанку звільнили восьмого.

Скільки не повернулося

Чотири числа з трьох джерел:

• «Історія міст і сіл» 1971 року: понад 400 жителів села нагороджені орденами й медалями^[8];
• районний збірник 2006 року: більше 100 нагороджені орденами й медалями, а через два абзаци, окремим реченням, - 415 віддали своє життя^[2];
• Вікіпедія: понад 450 віддали своє життя^[10].

Два джерела лічать полеглих, два - нагороджених, і всередині кожної пари вони не сходяться. З полеглими розбіжність невелика: 415 і «понад 450». З нагородженими розходження вчетверо, і жодне з цих джерел його не пояснює. Як ці чотири числа стосуються одне одного, розібрано окремо - у розборі про нагороджених і полеглих.

Серед нагороджених нарис поіменно називає трьох: Петро Іванович Комашенко, Коцюба Василь Федорович, Лазнюк Роман Григорович - кавалер трьох орденів Слави, а окремо демобілізованого гвардійця Павла Гребенюка з медаллю «За відвагу», який громив ворога в Тернополі, форсував Віслу, Одер і Нейсе, 2 травня був у Берліні й визволяв Прагу^[2]. Той самий том у вступному нарисі про район записує повного кавалера Слави з Мотижина як Р. П. Лазнюка^[5], і по батькові там надруковано хибно: «Історія міст і сіл» 1971 року пише «Р. Г. Лознюк»^[8], а біографія на сайті «Герои страны», складена за нагородними листами, називає його Романом Григоровичем, народженим 1904 року в селі Мотижин^[9].

На весь Макарівський район той самий збірник рахує близько 7000 загиблих і понад 5500 нагороджених^[5]. Якщо мотижинських полеглих справді 415, то одне село дало майже сімнадцяту частину районних утрат, маючи на 2000 рік 601 будинок і 1236 жителів.

Меморіал з іменами, яких на знімках не розібрати

У центрі села стоїть братська могила 8 радянських воїнів, які загинули в листопаді 1943 року, і памʼятник воїнам-односельцям, що не повернулися з фронтів. Дата обʼєкта - 1967 рік, охоронний № 528^{[4] [12]}. Описи знімків меморіалу у Вікісховищі дослівно повторюють цей рядок таблиці, разом із вісьмома похованими^[1].

На самому обеліску числа немає: «ВІЧНА СЛАВА ЗЕМЛЯКАМ ПОЛЕГЛИМ У БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІТЧИЗНИ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941-1945 рр.»^[1]

А імена є, і нарис каже про них прямо: «На плитах викарбувані імена жителів села, що полягли в боях»^[2]. Тобто на плитах стоять саме полеглі, і їхнє число можна було б порівняти з 415 і 450. Але імена вирізано на низьких похилих плитах, що стоять двома групами обабіч обеліска, а на наявних знімках плити зняті загальним планом, здалеку, і прізвищ на них не розібрати^[1].

Ті самі імена друкує макарівський розділ поіменної «Книги Памʼяті України» по Київській області (том 4, 1995). Оцифровки цього тому в мережі поки немає.

Зведена таблиця памʼяток у книжці 2006 року проставляє число односельців для Мостища, Соснівки, Фасової, Чорногородки, Ясногородки, а в мотижинському рядку, як і в рядках Наливайківки, Почепина й Небелиці, числа немає^[4], хоча на сторінці нарису той самий том пише 415.

Одразу по війні

Про голод 1947 року нарис згадує двічі мимохідь, «незважаючи на голод 1947 року» і «в голодному 1947 році», і ілюструє його не голодом, а заробітками: родина колгоспного конюха Івана Кривенка заробила того року 125 пудів хліба і 155 пудів картоплі, а по тонні зерна взяли Антон Петровський і Юхим Лазнюк^[2]. Більше про післявоєнний голод у Мотижині нарис нічого не каже.

Як ми це зʼясували: Майже те саме число - тут нагороджені, там полеглі