Війна: Юзеф із нагайкою, школа-конюшня і 415 полеглих без імен

Хто прийшов

10 липня 1941 року німці зайняли Мотижин^[2]. Ту саму дату подає й Вікіпедія^[7], тільки без посилання.

Влада в селі дісталася чоловікові, який оголосив себе керівником і села, і колгоспу, а поруч із ним ходив «фашист Юзеф», який бив людей нагайкою^[2]. Це єдине імʼя окупанта по Мотижину в наших джерелах; посади й прізвища при ньому нарис не подає.

Спалили хату Віри Кривенко, і у вогні згоріли мати й дочка^[2]. Імен загиблих нарис не називає. Прізвище Кривенко в Мотижині часте - ним іде і розстріляний 1937 року І. К. Кривенко, і колгоспний конюх Іван Кривенко, який трапиться нижче, - тому зводити цих людей в одну родину ми не беремося.

Школу окупанти перетворили на конюшню, а парти, столи й табуретки порубали й спалили^[2]. Це та сама школа, яку село поставило 1926 року.

Сімдесят вивезених, двоє названих

З Мотижина вивезли на примусові роботи до Німеччини 70 осіб. Це число стоїть у двох підрахунках, зроблених окремо один від одного: у зведенні за документами обласного архіву^[8] і в нарисі 2006 року^[2].

Нарис називає двох поіменно: Тиндик Ганна Сидорівна і Лазнюк Текля Павлівна^[2]. Більше жодного мотижинського остарбайтера на імʼя ми не знаємо.

Для масштабу: у тій самій таблиці Королівка має 150, Наливайківка 200, а всього по Макарівському й Бишівському районах 3203^[8].

Тринадцятеро комуністів

1943 року в селі заарештували 13 комуністів - людей, які до війни працювали на різних посадах у Мотижині. Під час відправки до Німеччини з поїзда втекли двоє: Петренко Марія і Петрина Параска. Решту закатували^[2].

Дати арешту, місця, де загинули одинадцятеро, та їхніх імен нарис не подає.

Підпілля згадане окремо і теж без імен: розповідаючи про Гавронщину, той самий збірник називає Мотижин серед сіл, чиї групи трималися мережі Володимира Вікторовича Єлісєєва, керівника підпільного руху в районі^[5]. Що саме робили мотижинці, у книжці не сказано; сусідня Козичанка описана докладніше.

Визволення сьомого листопада

6 листопада 1943 року Червона армія взяла Київ, а 7 листопада - Мотижин ^[2][7]. Сусідні Бишів і Козичанку звільнили восьмого, тобто фронт ішов зі сходу й ці кілька кілометрів перекрив за добу.

Скільки не повернулося

Чотири числа з трьох книжок:

• «Історія міст і сіл» 1971 року: понад 400 жителів села нагороджені орденами й медалями^[6];
• районний збірник 2006 року: більше 100 нагороджені орденами й медалями, а через два абзаци, окремим реченням, - 415 віддали своє життя^[2];
• Вікіпедія: понад 450 віддали своє життя^[7].

Два джерела лічать полеглих, два - нагороджених, і всередині кожної пари вони не сходяться. З полеглими розбіжність невелика й пояснювана переказом: 415 і «понад 450» це те саме за порядком. З нагородженими розходження вчетверо, і пояснення в нас немає. Як ці чотири числа стосуються одне одного, розібрано окремо - у розборі про нагороджених і полеглих.

Поіменно нарис називає чотирьох: Петро Іванович Комашенко, Коцюба Василь Федорович, Лазнюк Роман Григорович - кавалер трьох орденів Слави - і демобілізованого гвардійця Павла Гребенюка, який брав Тернопіль, форсував Віслу, Одер і Нейсе, 2 травня був у Берліні й визволяв Прагу^[2]. Той самий том у вступному нарисі про район називає повного кавалера Слави з Мотижина інакше - Р. П. Лазнюк проти Романа Григоровича на сторінці села^[4]. Це одна людина з двома по-різному записаними ініціалами, і котрий запис правильний, книжка сама не знає.

На весь Макарівський район той самий збірник рахує близько 7000 загиблих і понад 5500 нагороджених^[4]. Якщо мотижинських полеглих справді 415, то одне село дало майже сімнадцяту частину районних утрат, маючи на 2000 рік 601 будинок і 1236 жителів. Натомість «більше 100 нагороджених» із районними 5500 узгоджується краще, ніж «понад 400».

Меморіал, на якому імена є, а прочитати їх не вдалося

У центрі села стоїть братська могила 8 радянських воїнів, які загинули в листопаді 1943 року, і памʼятник воїнам-односельцям, що не повернулися з фронтів. Дата обʼєкта - 1967 рік, охоронний № 528^{[3] [9]}. Число похованих у могилі - вісім - подають однаково і таблиця памʼяток, і описи знімків.

На самому обеліску числа немає: «ВІЧНА СЛАВА ЗЕМЛЯКАМ, ПОЛЕГЛИМ У БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІТЧИЗНИ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941-1945 рр.»^[1]

А імена є, і нарис каже про них прямо: «На плитах викарбувані імена жителів села, що полягли в боях»^[2]. Тобто на плитах стоять саме полеглі, і їхнє число можна було б порівняти з 415 і 450. Прочитати їх поки не вийшло: девʼять плит лежать плазом на землі, двома рядами обабіч обеліска, а всі наявні знімки зроблено стоячи, під гострим кутом до каменю^[1]. Потрібен кадр кожної плити згори, з висоти витягнутої руки.

Другий шлях до тих самих імен - друкований: макарівський розділ поіменної «Книги Памʼяті України» по Київській області (том 4, 1995). Оцифровки цього тому немає, і в руках ми його не тримали.

Зведена таблиця памʼяток у книжці 2006 року проставляє число односельців для Мостища, Соснівки, Фасової, Чорногородки, Ясногородки, - а в мотижинському рядку число відсутнє^[3], хоча на сторінці нарису той самий том пише 415.

Одразу по війні

Про 1947 рік нарис згадує одним словом - «незважаючи на голод 1947 року» - і далі ілюструє його не голодом, а заробітками: родина колгоспного конюха Івана Кривенка заробила того року 125 пудів хліба і 155 пудів картоплі, а по тонні зерна взяли Антон Петровський і Юхим Лазнюк^[2]. Це все, що про післявоєнний голод у Мотижині сказано в наших джерелах.

Як ми це зʼясували: Третя книжка пояснила два числа і заплутала ще два