Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Комарівка
село, Бучанський район, Київська область
Комарівка стоїть не там, де стояла. Під час люстрації землю під нею, Руднею і Гутою Комарівськими зарахували до Рожівського Корабельного гаю, і розпорядженням палати державного майна від 8 березня 1861 року жителям звеліли перебиратися до Ситняків і Небелиці[12][38]. Через рік лісничий рапортував, що ніхто нікуди не йде: люди «по-прежнему живут на своих местах, даже делают перестройки»[12]. Скінчилося це 16 жовтня 1863 року: землемір Гринмер відміряв на небелицьких пасовиськах при річці Гусці вісімнадцять садибних ділянок, і квитанція поіменно називає кожного, кому віддано ділянку. Через тридцять чотири роки в новій Комарівці було 223 душі в 38 дворах[4], а на 2000 рік - 656 мешканців[22].
Село лежить за 23 кілометри від Макарова[26], а нині в Макарівській громаді Бучанського району[35].
Назва
У старих текстах село пишеться так: Komorowka у люстрації 1766 року й у реєстрі королівщин 1770-го[1][3], Komarowka у Балінського за люстрацією 1789 року[10], Комаровка в російських довідниках XIX століття[11][24].
Річка при селі - Гуска, права притока Білки[22][2]; «Словник гідронімів України» знає при Комарівці річку Комарівку й датує назву 1766 роком[9]. А саму назву книжка про село виводить двома версіями поспіль: від того, що на болотистій місцині «завжди було багато комарів», і від першого поселенця на прізвисько Комар[19].
Не плутати з канівською Комарівкою: у метричному покажчику під назвою Комарівка з привʼязкою до Бучанського району стоять записи канівської Комарівки[29].
Кому належало
Комарівка була королівщиною: 1762 року привілеєм Августа III Рожівське староство разом із Рожевом, Ситняками й Небелицею дістав Варфоломій Михаловський[11]. Щонайпізніше з 1766 року посесор інший, Ігнацій Цетнер, воєвода белзький[1][3]; той самий Цетнер стоїть і за люстрацією 1789 року, коли дохід староства вже 17 847 злотих 23 гроші[10]. Наприкінці століття маєток у князів Понинських, а після приєднання до Росії він знову казенний і до 1840 року в оренді[11]. У розписі землі 1900 року всі 402 десятини селянські, поміщицької частки немає жодної[24].
Ліс на північ від села книжка про Комарівку називає власністю графині Марії Євстафіївни Браницької, якій належали й Ніжиловичі[13].
Два роки, поки село переїхало
На самий переїзд пішло два роки: ліс, виданий комарівцям на нові хати, лежав на місці вивозки й почав псуватися, бо місця нового поселення їм так і не показали[12].
Ті самі роди стояли й на старому місці. 1838 року сповідний розпис небелицької парафії записав під «деревнею Комаровкою» чотирнадцять дворів: Забочні, Боруки, Лутаки, Подлипний, Гончар, Еришко, Кашалап, Сичевський, Могиль, Бернацький[5].
Перепис 1897 року показує підсумок: десять із дванадцяти родів, переселених 1863 року, через тридцять чотири роки на місці під тими самими прізвищами, а Литвинів і Подлипних, найпевніше, заступили Литвиненки й Подлені, і кожен третій двір села - Лутаків[14].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1766 | 2 | підданих люстрації, у старому селі[1] |
| 1862 | 272 | 207 православних, 50 католиків, 15 євреїв; надруковано в Похилевича 1864 року, рік - за таблицею книжки про село[11][21] |
| 1897 | 223 | наличних у самій Комарівці: 103 і 120[4] |
| 1900 | 404 | жителів у 66 дворах: 206 і 198[24] |
| 1924 | 593 | у 126 дворах: 288 чоловіків і 305 жінок[25] |
| 1970 | 749 | на все село[26] |
| 2000 | 656 | мешканців у 337 господарствах[22] |
Двоє підданих 1766 року сиділи ще в старій Комарівці, на землі, яку згодом зарахували до Корабельного гаю[1][12].
Перепис рахував на комарівських землях девʼять окремих поселень - село, Рудню, Гуту, хутір, урочища Чисте й Кобильне, - і 223 душі це тільки Комарівка[4]. 1965 року в селі мешкало 989 осіб, а до 2000-го лишилося 656[31][22].
«Вдячні повинні бути комарівці лісові»
Промисел тут старший за село. Люстрація 1766 року застає на річці Комарівці працюючу рудню зі ставом, а неподалік гуту, закладену на просте скло і ще без жодного прибутку; самого села в тому акті двоє підданих[1].
Потім були смолокурні, цегельний завод і лісопилки, майже всі єврейські[13]. «Список населенных мест» 1900 року називає в самій деревні лише два водяні млини інженера Івана Хижнякова[24]. А 1910 року виріс лісопильний завод поміщика Георгія Курдюмова, звʼязаний зі станцією Буян деревʼяною вузькоколійкою[13].
У січні 1932 року «Глобус» надрукував нарис Семена Скляренка «Дерево везуть», де біля сільради працює тартак і «шалено вив гудок, кличучи робітників на третю, нічну зміну»[7].
Колгосп «Червона зірка», створений 1934 року, протримався два роки: 1936-го його перетворили на промислову артіль, де розробляли ліс, робили обіддя для коліс, бочки й тару[22]. На базі тієї самої артілі 1960 року відкрили Комарівську меблеву фабрику обʼєднання «Броваримеблі», спершу на прості кухонні меблі, а з 1965 року на письмові столи[13][26]. У 1997 році фабрика зупинилася повністю, і разом із нею перестала працювати відомча АТС: у селі лишилося два телефони[13]. З лютого 2000 року, коли зʼявився інвестор, фабрика почала відроджувати виробництво.
XX століття
За книжкою 2004 року, у голод 1932-1933 років «померло біля 30 місцевих жителів»[16]; районний том 2006-го пише про трьох[22], а «Національна книга памʼяті» - про сімнадцять і називає два імені, Кривда Арсен шести років і Кривда Марфа[27]. Звідки взялися всі три, розказує окремий розбір.
Друга книга «Реабілітованих історією» називає з Комарівки двох людей, і терор 1937-1938 років стосується першого з них[28]. Завідувача лісоскладу Фелікса Францовича Пашковського, 1880 року народження, трійка при УНКВС по Київській області засудила 19 вересня 1938 року до розстрілу, і вирок виконали наступного дня. Другого засудили вже під час війни: червоноармієць Леонтій Ілліч Масін, 1896 року народження, дістав від трибуналу Тбіліського гарнізону 6 квітня 1943 року десять років і помер в увʼязненні.
Окупація почалася 12 липня 1941 року[37]. У перші дні німці втопили в криниці голову сільради Андрія Івановича Гарлінського й розстріляли лісничого Василя Онисимовича Орла, бухгалтера промартілі Ореста Ісаковича Отрошенка, Дмитра Омеляновича Сича, Федора Литвина, Олексу Журавського і Верінкіна, названого самим лише прізвищем[15].
Радомишльський загін Івана Хитриченка, сформований у квітні 1942 року, діяв у ворожому тилу під виглядом поліцаїв, звільняючи військовополонених[15]. Обох командирів, Хитриченка й Миколу Колоса, заарештували за наклепом і реабілітували 1954-го. У загоні Колоса з вісімнадцяти років воював Іван Федотович Борук, майбутній перший директор меблевої фабрики.
Село звільнили в листопаді 1943 року[37], а коли фронт зупинився на лінії Раковичі - Лисиця - Строївка - Небелиця, мешканців евакуювали в Кодру, Забуяння й Королівку[15][22]. А після проходу зʼєднання Ковпака всіх чоловіків зігнали в школу й відправили до Німеччини: із 74 вивезених повернулося 50[15].
119 жителів воювали, 87 із них загинули[15], а нарис 2017 року при тих самих 119 каже, що 102 не повернулися[31]. 76 нагороджені орденами й медалями[26][15]. На честь 74 воїнів-односельців поставлено памʼятник 1965 року[22]. 134 це чужі воїни, померлі від ран у санчастинах і перепоховані 1952 року в братську могилу[15]; усі числа війни зведено на сторінці про визволення. Із Комарівки родом Іван Кіндратович Лутак, другий секретар ЦК КП України[26].
Церква і школа
Своєї церкви в Комарівці до 2000 року не було[18]. Ходили до Миколаївської церкви в Небелиці за дванадцять верст[11], ходили й у Ніжиловичі, а ще відвідували капличку в Кримку, «де дітям роздавали цукерки і пряники»[18]. Так комарівці й лишалися парафіянами чужої церкви[5]. З 1916 року Закон Божий у комарівській школі тричі на тиждень приїздив викладати священник саме з Ніжилович[17]. Своя церква зʼявилася аж у грудні 2000 року, у купленому будинку сімʼї Кучерявих[18].
До 1916 року в селі не було жодного письменного мешканця: староста не вмів ні писати, ні читати, а рукописного листа міг прочитати тільки шинкар[31]. У передруку перепису 1897 року письменність позначено лише в одному дворі з шістдесяти шести - у казенного обʼїждчика[14]. Церковну школу згадано 1912 роком, двокласну земство добудувало 1916-го[31], але до 1934 року в селі лишалася сама чотирирічка, і восьмирічку діти кінчали в Забуянні; десятирічкою на пʼять сіл школа стала аж 1987-го[17]. Заклад освіти в селі сьогодні - Комарівська гімназія Макарівської селищної ради, вулиця Дружби народів, 6[40].
Що збереглося
Камʼяні знаряддя, знайдені здебільшого учнями в урочищах Рудня і Бродок, лежать у шкільному музеї[19].
Обʼєктів обліку два: братська могила воїнів, полеглих 1943 року за визволення села, і памʼятник воїнам-односельцям[30][23].
Кутків у селі дванадцять, і сім із них - кутки родин і окремих людей: Лутаки, Круки, Шпаки, Забишні, Боруки, Макари, Гулі. Решта - за промислами й дорогою: Гута й Рудня на місці колишніх промислів, Зелений Хутір лісових робітників, Фабрична, на якій наприкінці 1970-х селилися робітники меблевої фабрики, а Борівська - на шляху до Борівки[19].
День села тут святкують напередодні Дня працівників лісу[32].
Для пошуку. Метрики комарівців у книгах небелицької Миколаївської церкви: ЦДІАК, фонд 127, описи 1012 (метрики) і 1015 (сповідні розписи)[6][5], у покажчику вони під Небелицею[29]. Переписні листи 1897 року - ДАКО, фонд 384, опис 9[4], радянський шар - фонд Р-224 в архівному відділі Бучанської райадміністрації[39]. До 1917 року село шукати у Вишевицькій волості Радомишльського повіту, далі в Ставищанській волості й Ставищанському районі[20], з 1925 року в Радомишльському[33], з 17 лютого 1935 року в Макарівському[31].