Комарівка
село, Бучанський район, Київська область
Комарівка стоїть не там, де стояла. 8 березня 1861 року землю під нею, Руднею і Гутою Комарівськими зарахували до Рожівського Корабельного гаю, а жителям звеліли перебиратися до Ситняків і Небелиці[11][34]. Через рік лісничий рапортував, що ніхто нікуди не йде: люди «по-прежнему живут на своих местах, даже делают перестройки»[11]. Скінчилося це 16 жовтня 1863 року: землемір Гринмер відміряв на небелицьких пасовиськах при річці Гусці вісімнадцять садибних ділянок, і квитанція називає девʼятнадцять господарів поіменно. Через тридцять чотири роки в новій Комарівці було 223 душі в 38 дворах[3], а на 2000 рік - 656 мешканців[19].
Село лежить за 23 кілометри від Макарова[23]. Адрес, за якими шукають старі папери, у Комарівки сім, тобто мінялася вона шість разів: Рожівське староство з посесором Ігнацієм Цетнером[2], далі Радомишльський повіт із Вишевицькою волостю до 1917 року і Ставищанською до 1923[11], Ставищанський район Малинської округи[22], з 1924-го Радомишльський[28], з 1935-го Макарівський, а з 2020-го Макарівська громада Бучанського району[31]. Документа під передостаннім переходом немає ні в кого: 1935 рік дає краєзнавчий нарис 2017 року[28], книжка про село каже «з 1935 року» без числа й місяця[11], а постанова 13 березня 1925 року, якою до Макарова перейшли пʼять сусідніх сільрад, Комарівської не називає взагалі[7].
Назва
Форми, за якими село знаходиться в старих текстах: Komorowka у люстрації 1766 року й у реєстрі королівщин 1770-го[1][2], Komarowka у Балінського за люстрацією 1789 року[9], Комаровка в російських довідниках XIX століття[10][21]. Обидва найдавніші документи дають «о» в другому складі, і перший із них не про село: на річці в люстрації стоїть рудня, а Комарівка йде окремою позицією[1].
Річка при селі має дві назви. «Словник гідронімів України» знає при Комарівці річку Комарівку й датує назву тим самим 1766 роком[8]; краєзнавчі тексти звуть її Гускою, правою притокою Білки[19], а Гуски при нашому селі словник не знає взагалі[8]. А саму назву книжка про село виводить двома версіями поспіль: від того, що на болотистій місцині «завжди було багато комарів», і від першого поселенця на прізвисько Комар[18].
Не плутати. Комарівок в Україні двадцять чотири, київська одна[31]; у довіднику 1947 року їх сорок одна, з них київських три[30]. Пошук у метричних покажчиках за назвою віддає майже саму канівську Комарівку[26].
Кому належало
Комарівка була королівщиною: 1762 року привілеєм Августа III Рожівське староство разом із Рожевом, Ситняками й Небелицею дістав Варфоломій Михаловський[10]. Щонайпізніше з 1770 року посесор інший, Ігнацій Цетнер, воєвода белзький[2]; той самий Цетнер стоїть і за люстрацією 1789 року, коли дохід староства вже 17 847 злотих 23 гроші[9]. Наприкінці століття маєток у князів Понинських, а після приєднання до Росії він знову казенний і до 1840 року в оренді[10]. Наслідок видно в розписі землі 1900 року: усі 402 десятини селянські, поміщицької частки немає жодної[21].
Хто володів лісом на північ від села, два джерела кажуть по-різному: книжка про Комарівку називає графиню Марію Євстафіївну Браницьку[12], а «Список населенных мест» 1900 року в сусідньому гаслі тієї самої волості - графа Владислава Олександровича з керуючим Карлом Янчевським[21]. Рід один, а котрий саме Браницький володів цим лісом, наші джерела не зводять.
Два роки, поки село переїхало
На самий переїзд пішло два роки: ліс, виданий комарівцям на нові хати, лежав на місці вивозки й почав псуватися, бо місця нового поселення їм так і не показали[11].
Ті самі роди стояли й на старому місці. Сповідний розпис небелицької парафії за 1838 рік має посеред аркуша заголовок великими друкованими літерами «ДЕРЕВНЯ КОМАРОВКА», а під ним чотирнадцять дворів: Забочні, Боруки, Лутаки, Подлипний, Гончар, Еришко, Кашалап, Сичевський, Могиль, Бернацький[4].
Перепис 1897 року показує підсумок: усі дванадцять родів, переселених 1863 року, через тридцять чотири роки на місці, і кожен третій двір села - Лутаків[13].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1766 | 2 | підданих люстрації, у старому селі[1] |
| 1862 | 272 | 207 православних, 50 католиків, 15 євреїв; надруковано в Похилевича 1864 року[10] |
| 1897 | 223 | наличних у самій Комарівці: 103 і 120[3] |
| 1900 | 404 | жителів у 66 дворах: 206 і 198[21] |
| 1924 | 593 | у 126 дворах: 288 чоловіків і 305 жінок[22] |
| 1970 | 749 | на все село[23] |
| 2000 | 656 | мешканців у 337 господарствах[19] |
| 2003 | 646 | за таблицею населення монографії[11] |
| 2004 | 636 | там-таки, останній рік, який вона доводить[11] |
Верхній рядок описує інше місце: двоє підданих 1766 року сиділи в старій Комарівці за кілька верст на південний схід[1][11]. Похилевич писав уже про нове, хоч і в розпал переселення[10][11].
Числа 1897 і 1900 років міряють різне. Перепис рахував на комарівських землях девʼять окремих поселень - село, Рудню, Гуту, хутір, урочища Чисте й Кобильне, - і 223 душі це тільки Комарівка. З виселками книжка друкує 381 особу в 66 дворах, а саме зведення справи дає 404 у 69 дворах - і рівно стільки ж, 404, за три роки нарахує довідник[13][3][21]. Тобто зростання між цими двома числами немає, це той самий лічильник двічі. Пік людності припав на середину 1960-х - 989 мешканців 1965 року, - і до 2000-го лишилося 656[28][19].
«Вдячні повинні бути комарівці лісові»
Промисел тут старший за село. Люстрація 1766 року застає на річці Комарівці працюючу рудню зі ставом, а неподалік гуту, щойно закладену на просте скло і ще без жодного прибутку; самого села в тому акті двоє підданих[1]. Книжка про Комарівку датує появу Рудні 1830-ми, а Гути серединою 1850-х[12] - документ відсуває обидві дати на 65-90 років назад[1].
Потім були смолокурні, цегельний завод і лісопилки, майже всі єврейські[12]. «Список населенных мест» 1900 року називає в самій деревні лише два водяні млини інженера Івана Хижнякова[21]. А 1910 року виріс лісопильний завод поміщика Георгія Курдюмова, звʼязаний зі станцією Буян деревʼяною вузькоколійкою[12].
У січні 1932 року «Глобус» надрукував нарис Семена Скляренка «Дерево везуть», де біля сільради працює тартак і «шалено вив гудок, кличучи робітників на третю, нічну зміну»[6].
Колгосп «Червона зірка», створений 1934 року, протримався два роки: 1936-го його перетворили на промислову артіль, де розробляли ліс, робили обіддя для коліс, бочки й тару[19]. На базі тієї самої артілі 1960 року відкрили Комарівську меблеву фабрику обʼєднання «Броваримеблі», спершу на прості кухонні меблі, а з 1965 року на письмові столи[12][23]. У 1997 році фабрика зупинилася повністю, і разом із нею перестала працювати відомча АТС: у селі лишилося два телефони[12].
XX століття
Голод 1932-1933 років має тут три числа й жодного документа під ними: «біля 30 місцевих жителів» у книжці 2004 року, троє в районному томі 2006-го й сімнадцять у «Національній книзі памʼяті», яка називає й два імені - Кривда Арсен шести років і Кривда Марфа[15][19][24]. Звідки взялися всі три, ми розібрали окремо.
Терор 1937-1938 років видно в другій книзі «Реабілітованих історією» двома іменами. Завідувача лісоскладу Фелікса Францовича Пашковського, 1880 року народження, трійка при УНКВС по Київській області засудила 19 вересня 1938 року до розстрілу, і вирок виконали наступного дня[25]. Червоноармієць Леонтій Ілліч Масін, 1896 року народження, дістав від трибуналу Тбіліського гарнізону 6 квітня 1943 року десять років і помер в увʼязненні - це вже інша війна й інший рік, хоч його стаття лежить у тому самому розділі.
Окупація почалася 12 липня 1941 року[33]. У перші дні німці втопили в криниці голову сільради Андрія Івановича Гарлінського й розстріляли лісничого Василя Онисимовича Орла, бухгалтера промартілі Ореста Ісаковича Отрошенка, Дмитра Омеляновича Сича, Федора Литвина, Олексу Журавського і Верінкіна, названого самим лише прізвищем[14].
Радомишльський загін Івана Хитриченка, сформований у квітні 1942 року, діяв у ворожому тилу під виглядом поліцаїв, звільняючи військовополонених[14]. Обох командирів, Хитриченка й Миколу Колоса, після війни заарештували за наклепом і реабілітували аж 1954-го. У загоні Колоса з вісімнадцяти років воював Іван Федотович Борук, майбутній перший директор меблевої фабрики.
Наприкінці 1943 року мешканців Комарівки виселили в Кодру, Забуяння й Королівку[19]; село звільнили в листопаді того року[33]. А після проходу зʼєднання Ковпака всіх чоловіків зігнали в школу й відправили до Німеччини: із 74 вивезених повернулося 50[14].
Чисел війни в джерелах шість, і рахують вони різне: 134 це чужі воїни, померлі від ран у санчастинах і перепоховані 1952 року в братську могилу; 119 жителів воювали, 87 із них загинули, а нарис 2017 року при тих самих 119 каже, що 102 не повернулися; 76 нагороджені орденами й медалями, і чи всі вони повернулися, джерела не кажуть; 74 імені стоять на памʼятнику односельцям 1965 року - і тим самим числом книжка рахує вивезених до Німеччини, тобто 74 в ній означає двічі різне[14][23][20][28]. А числа 185 з назви підкатегорії світлин могили в книжці немає взагалі[37][14]. Поіменно радянська «Історія міст і сіл» назвала тут одного уродженця: Івана Кіндратовича Лутака, другого секретаря ЦК КП України[23].
Церква і школа
Своєї церкви в Комарівці не було ніколи, і книжка про село каже про це одним рядком, як про річ загальновідому[17]. Ходили до Миколаївської церкви в Небелиці за дванадцять верст[10], ходили й у Ніжиловичі, а ще відвідували капличку в Кримку, «де дітям роздавали цукерки і пряники»[17]. З 1916 року Закон Божий у комарівській школі тричі на тиждень приїздив викладати священник саме з Ніжилович[16]. Своя церква зʼявилася аж у грудні 2000 року, у купленому будинку сімʼї Кучерявих[17]. Як це виглядало зсередини, видно зі сповідного розпису 1838 року, де комарівські двори стоять окремим блоком у чужих парафіяльних книгах.
Для пошуку. Метрики комарівців лежать у книгах чужого села: парафія Миколаївської церкви Небелиці, ЦДІАК, фонд 127, опис 1012 (метричні книги) і опис 1015 (сповідні розписи)[5][4]. За назвою села покажчик їх не віддасть: поля населеного пункту в його схемі немає, і всі комарівські записи стоять як небелицькі[26]. Переписні листи 1897 року це окрема справа, ДАКО, фонд 384, опис 9, справа 413[3], а радянський шар - фонд Р-224, 577 справ сільради за 1949-2021 роки в архівному відділі Бучанської райадміністрації[35].
До 1916 року в селі не було жодного письменного корінного жителя: староста не вмів ні писати, ні читати, а рукописного листа міг прочитати тільки шинкар[28]. Перепис 1897 року каже те саме з іншого боку: письменність названо в одному дворі з шістдесяти шести[13]. Церковну школу згадано 1912 роком, двокласну земство добудувало 1916-го[28], але до 1934 року в селі лишалася сама чотирирічка, і восьмирічку діти кінчали в Забуянні; десятирічкою на пʼять сіл школа стала аж 1987-го[16]. Заклад освіти в селі сьогодні - Комарівська гімназія Макарівської селищної ради, вулиця Дружби народів, 6[36].
Що збереглося
Памʼяток археології в Комарівці немає жодної, і мовчать про них три джерела поспіль: перелік памʼяток археології районного тому[20], обласний реєстр, де обидві комарівські позиції воєнні[27], і археологічна карта губернії 1895 року, яка при нашому селі не знає ні валу, ні кургану, ні городища[32]. Камʼяні знаряддя, знайдені школярами в урочищах Рудня і Бродок, лежать у шкільному музеї й на облік не взяті[18].
Обʼєктів обліку два: рішення Київського облвиконкому № 806 від 1970 року дає їх сусідніми позиціями 557 і 558 - братська могила воїнів, полеглих 1943 року за визволення села, і памʼятник воїнам-односельцям, - і описано обидва слово в слово однаково[27]. У районному реєстрі ті самі обʼєкти мають інші охоронні номери, 512 і 513[20].
Кутків у селі тринадцять, і майже всі названі за родами: Лутаки, Круки, Шпаки, Забишні, Боруки, Макари. Решта тримає памʼять про роботу: Гута й Рудня на місці колишніх промислів, Зелений Хутір лісових робітників і Фабрична, на якій наприкінці 1970-х селилися робітники меблевої фабрики[18].
Герб і прапор Комарівка затвердила 22 грудня 2003 року. Опис у книжці називає основними елементами герба «образ Казанської Божої Матері та символи меблевого виробництва і лісового господарства на синьому тлі»[18]; комара в центральній фігурі бачить категорія Wikimedia Commons «Mosquitos in heraldry», у якій стоїть файл цього герба[37]. А День села тут святкують напередодні Дня працівників лісу[29].