Семеро в перші дні, восьмий трохи згодом

Комарівку зайняли 12 липня 1941 року.^[4] У перші ж дні німці втопили в криниці голову сільради Андрія Івановича Гарлінського, а тоді, «невідомо з яких причин», затримали й розстріляли ще шістьох: лісничого Василя Онисимовича Орла, бухгалтера промартілі Ореста Ісаковича Отрошенка, Дмитра Омеляновича Сича, Федора Литвина, Олексу Журавського і Верінкіна, чийого імені книжка не подає.^[1] Восьмого, Адама Бурвікова, мадяри забрали з села трохи згодом.

Сімох дає книжка 2004 року. Районний збірник 2006-го і нарис «Макарівських вістей» 2017 року друкують той самий перелік без Верінкіна, тобто шістьма іменами, хоч нарис окремим реченням каже про сімох убитих у селі.^[3][4] Різниться і по батькові Отрошенка: «Ісакович» у книжці, «Сакович» у збірнику.^[1][3]

Що обірвалося того липня

У 1938-1939 роках у Комарівці поставили новий сільський клуб, який районний збірник називає гордістю всього району, а напередодні 1941 року в селі зʼявилося радіо^[3]. Обидва ці здобутки прожили менше за два роки.

Ні того, що сталося з клубом за окупації, ні того, куди подівся радіовузол, жодне джерело не каже.

Управа

Сільська управа ввійшла до окупаційного підрайону Ніжиловичі. Старостою в серпні 1941 року став Григір Степанович Борук - той самий, хто 1930 року організував наливайківську комуну і став її першим головою, а 1932-го вийшов із партії на знак протесту проти дій Макарівського райкому. Старостою він розділив між жителями «на душі» хліб, снопи та інше майно промартілі й через три місяці пішов із посади за власним бажанням. Наступником став Яків Забишний, староста до 1943 року.^[1]

Артіль «Червона зірка» при цьому працювати не перестала: молоко й картоплю здавали на приймальні пункти в Ситняках.^[4] Школу відкрили знову з перших днів окупації, учителювала Поліна Григорівна Шульга.^[3][4]

Щоб у хатах не переховували партизанів, окупанти в перші ж дні повісили на кожному дворі таблицю: хто тут живе і скільки.^[3]

Загін, який ходив у формі поліцаїв

Зʼєднання під командою І. О. Хитриченка (Радомишльський партизанський загін) сформовано у квітні 1942 року за завданням уповноваженого ЦК ВКП(б)У Кучинського. Діяло воно у ворожому тилу під виглядом поліцаїв, і роботою його була підпільна організація зі звільнення військовополонених.^[2] У січні 1943 року на цій базі сформували Розважевський загін, який працював разом із Забуянським загоном Миколи Марковича Колоса; згодом обидва ввійшли до зʼєднання Ковпака.

Скільки загонів було насправді, джерела кажуть по-різному. Районний збірник подає два: перший під командою Поліни Шульги, який зʼявився, коли в селі почали другий набір молоді до Німеччини, звільнив усю молодь, роздягнув у лісі поліцаїв і побив їх шомполами; «цей загін, яким керувала Поліна Шульга, незабаром видала німцям жінка із Забуяння».^[3] Другим збірник називає спільний загін Колоса й Хитриченка до 200 осіб. Книжка 2004 року тримає Хитриченка і Колоса нарізно, нарис 2017 року теж.^[2][4] Зводити ці версії в одну ми не станемо.

Зі своїх у зʼєднанні названі двоє. Партизанською звʼязковою довгий час була Зінаїда Василівна Орел; учителька з тим самим імʼям стоїть у наказі 1949 року про розподіл класів комарівської школи, і чи це та сама жінка, книжка не каже.^[2] Іван Федотович Борук пішов у загін Колоса вісімнадцятирічним, і в травні 1943 року його група підірвала мости в Макарові та Гавронщині.^[4] Родину Федота Силовича Борука видали німцям самі комарівці: батьків вивезли до Німеччини, діти переховувалися в партизанів.^[2][4]

Нагороду обидва джерела дають однаково - три медалі «За відвагу», і книжка 2004 року пише про це двічі.^[2][4] Розходяться вони в іншому: нарис 2017 року додає, що 1968 року Борук єдиний у селі отримав партизанський квиток єдиного зразка, а книжка про такий квиток мовчить.

Чим ця історія скінчилася для командира

У травні 1943 року Хитриченко став начальником штабу з організації партизанського руху Київщини, під його командуванням було 22 загони.^[2] А потім він і Колос «стали жертвами наклепу»: обох заарештували й дали десять і пʼятнадцять років відповідно. «Реабілітовані були вже у 1954 році», Колос дістав звання Героя Радянського Союзу.^[2]

З наших джерел це єдине, що доводить розповідь про командира до кінця. Решта кінчає його травнем 1943 року на посаді начальника штабу.

Ініціали командира сходяться в трьох джерелах. «Історія міст і сіл» 1971 року пише «І. О. Хитриченко» двічі: на сторінці про Кодру й на сторінці про Макарівську Буду.^[5] Книжка 2004 року дає ті самі ініціали, нарис 2017 року теж.^[2][4] Як розходяться версії його імені - у сторінці про самого командира.