Вісімнадцять садиб на Гусці: село перевозять на нове місце
16 квітня 1862 року лісничий Радомисльського № 1 лісництва подав рапорт про те, що указ не виконується:
В настоящее время указ по переселению жителей из Рожевской Корабельной рощи не приведен в исполнение. Жители деревень Комаровки, Рудни и Гуты Комаровской по-прежнему живут на своих местах, даже делают перестройки, несмотря на сильное запрещение, по необходимости пасут скот в роще. Отпущенный им лесной материал на возведение построек на место нового их поселения лежит на месте вывозки без употребления, уже начал портиться, и вообще не думают о переселении и ссылаются на то, что еще доныне не указано им место нового поселения.[1][2]
Чому село опинилося зайвим
Перевірочна люстрація Рожівської державної маєтності тривала з 1861 по 1863 рік. Найкращі дерева тоді йшли на річкові судна, а ліси, де вони росли, держава оголошувала корабельними гаями: у таких угіддях заборонялося і жити, і рубати.[1] Земля під Комарівкою, Руднею і Гутою Комарівськими потрапила під цю заборону. Розпорядженням палати державного майна від 8 березня 1861 року її зарахували до Рожевського Корабельного гаю, а мешканців трьох поселень приписали переселити до Ситняків і Небелиці.[2]
Гай склали з 66,19 десятини.[1]
| Що ввійшло в гай | Десятин | Що саме порахували |
|---|---|---|
| Садиби при Комарівці | 26,1 | двори з городами[1] |
| Пасовища при Комарівці | 15 | вигін, де паслася худоба[1] |
| Земля при Рудні | 12,46 | уся, без вилучень[1] |
| Земля при Гуті | 9,63 | садибна й прилегла[1] |
| Сіножать при Борівці | 3 | сінокіс сусіднього села[1] |
За комарівцями лишили пʼять ділянок, ще одну приєднали до єврейської колонії Ситняки.[1]
Квитанція 16 жовтня 1863 року
Постанова врешті набула чинності. 16 жовтня 1863 року люстраційний землемір Гринмер у присутності завідувача люстраційними діями Клятковського, рожівського сільського старшини Куницького і старости Семенченка відвів у селі Небелиці садибні ділянки «из выгонных земель» - на небелицьких пасовиськах при річці Гусці, за шість верст на північ від Борівки і за дванадцять від небелицької церкви.[1][2] Ділянки розмежували в натурі борозною зі стовпчиками й передали кожному господареві в користування.[1]
Квитанція перелічує їх поіменно, і два числа в ній не сходяться між собою.
| Що лічимо | Скільки | Що саме порахували |
|---|---|---|
| Ділянки по одній десятині | 16 | позиції 1-16 переліку[1] |
| Ділянки по півтори десятини | 2 | позиції 17 і 18[1] |
| Ділянок разом | 18 | стільки нарізав землемір[1] |
| Названих господарів | 19 | стільки родин на них сіло[1] |
Обидва числа праві. На восьмій ділянці стоять двоє: Федор Тимофеев Забычный і Франц Андреев Кашолап.[1] Решта сімнадцять позицій - по одному господареві, часто з братом, двоюрідним братом чи зятем, які в переліку названі окремо. Прізвищ на вісімнадцяти садибах дванадцять: Гарлінський, Кучерявий, Литвин, Коваленко, Лутак, Крук, Забичний, Кашолап, Борук, Ремезовський, Подлипний, Гонтар.
Усе, що написано про Комарівку раніше, стосується іншого місця
Стара Комарівка стояла за кілька верст на південний схід, у майбутньому Корабельному гаю, поблизу єврейської колонії Ситняки; нова - на Гусці, північно-західніше гаю.[1] Двори сповідних розписів, вінчання в небелицькій церкві, ревізькі душі, десятини й податки до 16 жовтня 1863 року належать старому селу. Похилевич писав 1864 року, у розпал переселення, тому його Комарівка «въ 12-ти верстахъ» від Небелиці - це вже нове місце.[1]
Колишні угіддя комарівців біля старого села, ті, що до гаю не потрапили, лишалися їхніми до самої колективізації.[1]
Обидва документи ми знаємо з друку, а не зі справи
Рапорт лісничого і квитанція землеміра лежать у справі ЦДІАК ф. 491 оп. 75 спр. 88 на аркушах 122 і 153.[2] Самої справи ми не бачили: обидва документи ми знаємо з книжки 2004 року, яка надрукувала їх повністю.[1]
Автор називає конкретні аркуші - 122 і 153 справи на 281 аркуш, - і це рівно той обсяг, що стоїть в описі; тобто він тримав справу в руках і цитував із неї, а не переповідав із третіх рук.[2] У всій книжці це єдине місце, де посилання веде на архівний аркуш, а не на інший переказ.
Через тридцять чотири роки
Перепис 1897 року показує всі дванадцять родів квитанції на місці: жоден не зник. Вони тримають 44 двори з 66 і 241 душу з 381.[1] Чотири садиби Лутаків стали тринадцятьма дворами й 73 душами - кожен третій двір села.