Від болотної руди до письмових столів

Узимку 1931-1932 років біля комарівської сільради працював тартак, і о певній годині він вив гудком:

Тоді почали комарівці збиратися біля сільради. Лісничий Лисиця, знавець заготівлі експортного високоякісного дерева—Шенфільд, голова сільради, кілька комсомольців... Недалеко від сільради примостився тартак. Шалено вив гудок, кличучи робітників на третю, нічну зміну.^[2]

Так Комарівку побачив Семен Скляренко в нарисі «Дерево везуть», надрукованому в «Глобусі» 3 січня 1932 року. Нарис художній, тому людей у ньому названо при заняттях і перевірити їх нічим: директор тартака Іванченко, лісничий Лисиця, Шенфільд при заготівлі експортного дерева.^[2] Але картина навколо них збігається з усім, що ми знаємо про село з документів. Комарівка жила не з поля, а з лісу, і робила це щонайменше від XVIII століття.

Промисел, старший за село

Найраніший документ, який називає Комарівку, називає при ній рудню з усім залізним і деревʼяним начинням і щойно закладену скляну гуту. Це люстрація Рожівського староства 1766 року, і підданих у самому селі в ній двоє.^[1] Як це співвідноситься з датами, які подає друкована історія села, розказано в сторінці про першу згадку.

У ХІХ столітті перелік довшає: смолокурні, лісопилки, цегельний завод, а на Рудні з соснових пнів женуть скипидар і дьоготь.^[4] Майже всі ці підприємства належали євреям, яких 1887 року в Комарівці, Гуті й Рудні жило, за книжкою, 76 осіб; найдавніший лісопильний завод, який памʼятали старожили, стояв поблизу теперішнього Зеленого Хутора й належав Лейзарю. На Гуті й досі є горбочки, складені з битого скла і жужелю.

Що бачив і чого не бачив статистик 1900 року

«Список населенных мест Киевской губернии» описує Комарівку так: 66 дворів, 404 жителі, 402 десятини землі, уся селянська, трипільна система, головне заняття - хліборобство.^[3] З підприємств гасло знає рівно два водяні млини інженера Івана Хижнякова і запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року лежало 72 четверті озимого й 36 ярового хліба.

Ні рудні, ні гути, ні смолокурень у гаслі немає. Причина не в тому, що вони зникли: Рудня Комарівська і Гута Комарівська рахувалися в переписах окремими поселеннями, і промисел лишився за межею того рядка, який описує саме деревню.^[3]

Завод, вузькоколійка і станція Буян

1910 року в селі збудовано лісопильний завод, звʼязаний із залізничною станцією Буян деревʼяною вузькоколійною дорогою: нею кіньми на вагонках возили пиломатеріали.^[4] Завод належав поміщикові Георгію Курдюмову, власникові кількох маєтків. Восени 1918 року Курдюмов проходив через власне село відступом - офіцером війська Скоропадського.

1926 року при заводі збудували клуб із бібліотекою на 130 книг і театральним гуртком; при ньому працювали їдальня, гуртожиток, конюшні, лікарня, пекарня.^[4]

Саме цей уклад описує нарис 1932 року. Заготівлею відає «Лісопромгосп», план вивозу дерева з лісу по району на 10 грудня 1931 року виконано на 25 відсотків, за перевиконання обіцяють 25 відсотків надвишки, а для худоби видають харчі.^[2] По дорозі на Ніжиловичі стоять смолярня і грабова ділянка, і в селі вже є колгоспники.

Артіль, яка не втрималася при землі

Колгосп «Червона зірка» створено 1934 року, і першим його головою став Іван Максимович Забишний.^[4] Колгоспники в селі є вже в нарисі 1932 року, тобто колективізація почалася раніше, ніж книжка датує саму «Червону зірку».^[2][4] За два роки колгосп перетворили на промислову артіль - філіал рожівської артілі імені Сталіна: члени розробляли ліс, робили обіддя для коліс, бочки, тару. Орної землі в артілі було 45 гектарів при понад 200 гектарах сінокосів. Того самого 1934 року створено Комарівське лісництво Тетерівського лісгоспу; першим лісничим став Василь Онисимович Орел.

Фабрика

1960 року промартіль «Червона зірка» реорганізували, і на її базі відкрилася Комарівська меблева фабрика обʼєднання «Броваримеблі». Очолив її Іван Федотович Борук.^[4] Спершу фабрика робила прості кухонні меблі, а з 1965 року - письмові столи; річний валовий випуск складав 390 тисяч карбованців. До 1967 року на ній встановили пилораму і збудували складальний та переробний цехи.

«Історія міст і сіл» 1971 року вміщає всю Комарівку в девʼять рядків, і промисел у них один: «У селі - меблева фабрика, яка виготовляє письмові столи. Тут є лісництво Тетерівського лісгоспу, в розпорядженні якого 6 тис. га лісу».^[5]

У 1972-1975 роках у селі збудовано нові корпуси фабрики. Книжка про село приписує це сприянню уродженця Комарівки Івана Кіндратовича Лутака, другого секретаря ЦК КПУ.^[4] Речення стоїть у виданні, зробленому коштом земляцтва, і за кілька сторінок від нього починається передрук ювілейного газетного нарису про самого Лутака; чим саме зарадив другий секретар, книжка не каже.

Зупинка

1 грудня 1991 року фабрика стала орендним підприємством у складі Міністерства лісової і деревообробної промисловості. 12 червня 1996 року наказом Фонду державного майна № 7151-ВП її приватизували у відкрите акціонерне товариство.^[4] Наступного року все скінчилося: «У 1997 році фабрика повністю зупинила свою діяльність».^[4]

Разом із фабрикою припинила обслуговувати абонентів відомча АТС, і в селі лишилося два телефони з макарівськими номерами.^[4] Виробництво почало відроджуватися з лютого 2000 року, коли зʼявився інвестор і на підприємстві стало понад сто працівників.

Від рудні на річці Комарівці 1766 року до зупинки фабрики 1997-го минув двісті тридцять один рік.