Макарівська Буда

село, Бучанський район, Київська область . Стара назва Буда Макаровская, Макаровская-Буда, Макар-Буда

У 1900 році в Макарівській Буді було 27 дворів і 234 жителі^[3], сьогодні - близько сімдесяти^[9]. Між цими двома числами лежать тридцять актів про смерть за 1932-1933 роки, у девʼятнадцяти з яких записано дитину або підлітка^[1], і семеро розстріляних у 1937-му - уродженців і жителів села^[6].

Село стоїть у Макарівській селищній громаді Бучанського району, за пʼять верст на північ від Забуяння^[2] і за 26 кілометрів від Макарова^[4]. До реформи 2020 року належало до Макарівського району, історично - до Макарівської волості Київського повіту Київської губернії. Своєї церкви не мало: 1864 року воно належало до Забуянської парафії^[2].

Назва

Назву пояснює саме джерело, і це рідкість. Похилевич 1864 року пише:

Будою, по мѣстному обычаю называется такое заведеніе въ лѣсу, въ которомъ выдѣлываются уголь, смола, деготь и поташъ… Въ Макаровской Будѣ выдѣлывается нынѣ смола и деготь.^[2]

Тобто назва це не топонім, а рід заняття: буда була місцем у лісі, де гнали смолу й дьоготь. У нього ж село зветься «Буда Макаровская», у «Списку населених місць» 1900 року - «Макаровская-Буда»^[3], а в описах Державного архіву Київської області - «Макар-Буда»^[1]. Саме останню форму треба брати, шукаючи архівні справи.

Обережно з однойменними. Похилевич попереджав про це ще 1864 року: «Мѣстностей съ названіемъ Будъ и Будищъ есть много въ Кіевской губерніи»^[2]. У покажчику «Списку населених місць» 1900 року чотирнадцять записів, чия назва починається на «Буда»^[3]. Найближчі - Нова Буда й Стара Буда, обидві на Бородянщині. Згадка про «с. Буда» без повіту або району до цього села не належить, хоч би як правдоподібно вона звучала.

Найраніша згадка

Найдавніший документ, у якому це село названо, - Похилевич 1864 року, і тому в картці стоїть саме цей рік^[2]. «Національна книга памʼяті» пише, що перші жителі зʼявилися тут у 1840-1860-х^[5], і Похилевичеві тридцять пʼять душ цьому не суперечать.

Є й третя версія: краєзнавча стаття виводить село з 1765 року, бо тоді «в с. Буда мешкало 5 юдеїв»^[9]. Ми її не беремо, і причина в самій згадці: там стоїть «с. Буда» без повіту й волості, а в Київській губернії таких Буд було чотирнадцять^[3]. Ця згадка може стосуватися будь-якої з них.

Скільки людей

За Похилевичем, у середині 1860-х тут жило 35 осіб^[2]. У 1885-му стояло 19 хат^[5]. До 1900 року село виросло до 27 дворів і 234 жителів - 121 чоловіка і 113 жінок^[3]. На початку 1970-х - 300^[4]. Сьогодні близько 70^[9].

Землі село не мало власної ніколи. У 1900 році жителі орендували її в Михайла Степановича Єремєєва, а рахувалася вона по Забуянню, «составляющему одно имѣніе съ деревнею Макаровской-Будой»^[3]. За пів століття до того ці ліси належали до макарівського маєтку Павші^[2]. Пошта й телеграф були у Фасовій^[3].

У 1892 році землемір відмежовував тут чиншові ділянки від земель того самого Єремєєва^[8]. Чинш це грошова оренда, і на Правобережжі чиншовиками масово ставала дрібна польська шляхта, переведена після 1831 і 1864 років у податні стани. Чи це пояснює склад села, не доведено: прізвищ у назві справи немає.

Село польське

У 1864 році Похилевич, рахуючи Забуянську парафію, записав: «православныхъ 304, римскихъ католиковъ 63 (вмѣстѣ съ Кодрою и Будою)»^[2]. Тоді в самій Буді жило тридцять пʼять душ.

Через сімдесят років ця громада видна в кожному документі. В актах про смерть 1932-1933 років - Мілевські, Яковіцькі, Ромашевські, Пілюховські, Панчуки, Пирначі, з іменами Ядвіга, Кароль, Бенедикт, Юзефа, Владіслава, Фльоріян, Болеслав, Станіслав, Яніна^[1]. У довіднику репресованих національність стоїть окремим словом у кожній статті, і по цьому селу це майже завжди «поляк» або «полька»^[6].

Одна деталь у бланку варта окремої уваги. У чотирьох актах 1932 року в графі шостій слово «Поляк» закреслене й замінене на «українське», а подекуди обидва слова стоять поруч: «Поляк українське», «Полячке українске». Ідеться про малих дітей Панчуків, Мілевських і Карпенків. У записах 1933 року та сама графа заповнена спокійно: «поляк», «полячка», «українець»^[1]. Що означає це виправлення, з самого бланка не видно, і ми його не тлумачимо.

1930 рік. Трійка ДПУ судить пʼятьох жителів села за один день - чотирьох поляків і одного українця: чотирьох одноосібників і одну домогосподарку. Причину джерело називає одну: «опір радянській владі»^[5]. Це колективізація, і національної ознаки в ній не видно.

1937 рік. Семеро людей села проходять не через трійку, а через «Комісію НКВС і Прокуратури СРСР» - установу, через яку вели національні операції. Розстріляно всіх сімох. Шестеро з них записані в книзі поляками, сьомий українцем^[6].

Радянська «Історія міст і сіл» 1971 року про це не пише нічого^[4].

Чим тут жили

Землі своєї село не мало ніколи, і працювало здебільшого не на ній.

У 1864 році тут гнали смолу й дьоготь^[2]. У 1930-х чоловіки ходили за пʼять кілометрів у Кодру: там із 1927 року добували торф, а склозавод стояв іще за Похилевича, який записав, що в Кодрі «прежде добывалась желѣзная руда, а теперь находится стеклянный завод»^[2][4]. В актах про смерть це видно поіменно: Василь Пирнач і Адам Сівко «робили в Кодр-Шклян-Гуті», Станіслав Мілевський - «в Кодро Шкло-Заводі», а Франц Мілевський служив сторожем на «Кодро-Тореф-Розробці» від «Київ-Палива»^[1]. Шістнадцятирічна Марія Яковіцка працювала ще далі - на Пісківському склозаводі сусіднього Бородянського району^[1].

Тих, хто лишався в селі, документи називають «з хліборобства». Колгосп тут звався «2-га Більшовицька весна», в іншому акті записаний як «2 більшовик»^[1]. Була й школа: у графі про утримання однієї з померлих дітей стоїть «на утриманні батька, зав-школи»^[1].

На 1971 рік у селі жило 300 людей, і власного господарства вже не було: комплексна бригада колгоспу «Україна» з центральною садибою в Забуянні обробляла 1200 гектарів угідь, з них 519 орної землі, вирощувала картоплю й льон, тримала мʼясо-молочне тваринництво, сад, город і пасіку. Лишалися початкова школа, клуб і бібліотека^[4].

Війна

В окупацію в селі діяла підпільна група, і очолював її І. О. Хитриченко^[4]. Те саме видання чотирма сторінками раніше називає його командиром партизанського загону в Кодрі - тієї самої Кодри, куди щодня ходили на роботу жителі Буди^[4].

Кодра в ті роки була вузлом: у районі селища базувалися партизанські зʼєднання Сидора Ковпака й Михайла Наумова. 10 березня 1943 року там відбувся бій зʼєднання Ковпака з німцями, і те, що сталося після нього, видання описує без пропусків: «фашисти дощенту спалили селище, а всіх жителів, включаючи немовлят і жінок, які не встигли піти з партизанами, розстріляли й спалили»^[4].

Серед загиблих жителів Кодри названо пʼятьох піонерів-партизанів: Зігмунд Кубицький, Демʼян Шатило, Анатолій Врана, Анатолій Хмара, Франц Осецький^[4]. Двоє перших і останній з цього переліку - те саме коло імен, що й у мартиролозі нашого села.

Хутір Соболівка

Сільраді Макарівської Буди підпорядковувалася Соболівка^[4], і в актах про смерть вона стоїть окремим рядком: «хут. Соболівка М-Будянської сільради». Десятеро з тридцяти померлих 1932-1933 років записані саме там^[1].

Це важливо для кожного, хто шукає своїх: мартиролог названо мартирологом Макарівської Буди, але третина імен у ньому - з сусіднього хутора.

Що збереглося

У реєстрі памʼяток за селом рахується один обʼєкт, охоронний номер 573: братська могила воїнів, які загинули 1943 року за визволення села. Скульптурна композиція нетипова для таких памʼятників - піонер і піонерка - і залізобетонний обеліск^[7].

Могили тих, кого забрали 1937 року, немає: місця поховання жодного з сімох довідник не називає^[6].