Лишня

село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Лишня

У 1900 році в Лишні було сто дворів і 1015 жителів^[3]. Сьогодні їх 584 за переписом 2001 року^[15]. Найдавніший документ, у якому село назване, старший за це на триста років: 12 серпня 1613 року Миколай Стецький отримав від Катаржини та Єжи Харлінських компенсацію за підданих із села Іллінець, що втекли до маєтності Лишні^[8].

Село лежить за шість верст від Пашківки, на половині дороги з Бишева до Ясногородки^[2], у долині лівої притоки Ірпеня^[11]. До 1959 року воно належало до Бишівського району, а не до Макарівського, і саме там треба шукати його документи міжвоєнного часу: у XIX столітті це Бишівська волость Київського повіту^[3], у 1923-1959 роках Бишівський район із власною Лишнянською сільрадою^[9], далі Макарівський, а з 2020 року Фастівський і знову Бишівська громада^[10].

Назва

Село й річка, на якій воно стоїть, називаються однаково. Похилевич 1864 року пише про Лишню «при ручьѣ того же имени» і одразу додає, що потік «называется ручей также Куделя»^[2]. Ця друга назва виявилася живучішою: «Словник гідронімів України» ставить під гаслом «Кудéля» саме Лишню, Леонівку й Яблунівку^[12], а «Каталог річок України» знає ту саму воду під третьою назвою - Казарська^[11]. «Історія міст і сіл» називає її Устям^[4]. Пʼята назва, Дурнівка, збереглася в назві урочища, з якого річка витікає^[12]. Пʼять назв на одну невелику річку, і жодна не витіснила решти.

З самою Лишнею плутанини менше, ніж здається: у чинному кодифікаторі село з такою назвою одне на всю країну^[10]. Але довідник 1946 року знає три Лишні - нашу й дві на Рівненщині^[9], і ті дві сьогодні пишуться Лішня, через «і». Тому пошук по документах сорокових років за написанням «Лишня» приведе й на Рівненщину, а пошук по сучасних реєстрах за «Лішня» нашого села не покаже.

Де шукати предків

Власної парафії Лишня не мала ніколи: вона була приписана до церкви Пресвятої Трійці сусідньої Пашківки^[2]. Для того, хто шукає рід, це головний факт про село, і він добрий: метрики лишнянців за XVIII-XIX століття лежать не під назвою свого села, а в книгах пашківської церкви - у фонді 127 Центрального державного історичного архіву. Шукати за назвою села марно, шукати за парафією - знайдеться все, що збереглося. Що саме дає одна така книга, видно з метричної книги парафії за 1888 рік.

Власна церква в селі все-таки стояла: деревʼяний храм Зачаття святої Анни, збудований 1798 року. Своїм священником він не мав, і 1900 року в селі й далі числиться «одна православна церква» та однокласна приходська школа^[3]. Коли будівля зникла, за документами не встановлено.

Скільки людей і чим вони жили

Між Похилевичем і «Списком населенных мест» - тридцять шість років і півтора разу зростання: 632 жителі 1864 року^[2] проти 1015 на 1 січня 1900-го^[3]. Далі село росло ще: у двадцяті роки в ньому жило 1313 осіб^[5]. На початку 1970-х тут було вже 894 жителі^[4], а на 2001 рік - 584^[15].

Опис 1900 року дає село в подробицях, яких не буває в жодній енциклопедії. На 2540 десятин землі поміщикам належало 890, селянам 1641 з половиною, іншим станам 7 з половиною, церкві рівно одна^[3]. Власників було двоє - Віктор Миколайович Кривицький і Єфрем Петрович Шевченко. Крім церкви й школи, у селі стояли винна лавка, кузня, дві бакалійні лавки, водяний млин Кривицького на один постав і круподерня Іцки Крамара, що працювала однією конякою. Уся пожежна частина - дві бочки й три багри, на які громада відкладала до рубля на рік. Головним заняттям записано хліборобство, а далі окремим рядком: дехто «отправляется въ Кіевъ на заработки въ качествѣ домашней прислуги»^[3].

За тридцять шість років до того Похилевич описував Лишню інакше: у селі, пише він, «хорошая винокурня и фабрика отличныхъ ликеровъ»^[2] - дві окремі промислові справи на шістсот жителів. До 1900 року від них не лишилося згадки.

Гайдамацький загін

«Історія міст і сіл» 1971 року вміщує в статті про Лишню одне речення без виноски: «1768 року в селі діяв гайдамацький загін на чолі з Савкою Плиханенком»^[4]. Сам ватажок - постать не вигадана, його судила кодненська військово-судова комісія^[7]. А от Лишню Шульгин, який працював із тими самими судовими актами, не згадує жодного разу й розміщує загін за двадцять пʼять кілометрів звідси. Обидві половини цього - у записі про гайдамацький загін 1768 року.

XX століття

Артіль «Праця», у яку на початку двадцятих обʼєдналися десять родин, очолив С. А. Комашенко^[5]. Що сталося з нею далі, джерела не кажуть.

Про голод 1932-1933 років у Лишні відомо з одного джерела, і воно спирається на памʼять восьми односельців, записану 1993 року: вісімнадцять померлих, дванадцять імен^[5]. Серед дванадцяти четверо Розумних, і двоє з них діти - Петро 1926 року народження й Марко 1930-го.

В одинадцятьох уродженців і жителів села життя переламали репресії, і одноденної хвилі, яка стосувалася б самої Лишні, серед них немає: вироки розкидані від 1933 до 1946 року^[6]. Найтяжчий рік той самий, що й скрізь. Василя Демидовського, уродженця Лишні й священника без приходу, розстріляли 10 вересня 1937 року; Йосипа Мельника, голову місцевого колгоспу, засудили того ж року до десяти років. Двоє з одинадцяти - етнічні німці, і обидва пройшли вже за війни.

Село визволили 17 листопада 1943 року. За війну 364 жителі Лишні були нагороджені орденами й медалями^[4].

Що є сьогодні

На початку 1970-х Лишня була центром сільради з колгоспом імені XXI зʼїзду КПРС на 3300 гектарів, середньою школою, будинком культури й бібліотекою^[4]. Сьогодні село входить до Бишівської громади Фастівського району^[10] - тієї самої, до якої воно належало до 1959 року, коли Бишів був райцентром. Із памʼяток тут обліковано тільки воєнні поховання^[14]: ні городищ, ні валів, ні залишків садиби в переліках немає.