Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Лишня
село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Лишня
1900 року губернський «Список» записав, що є в Лишні[5]. Крім церкви й школи, у селі стояли винна лавка, кузня, дві бакалійні лавки, водяний млин Кривицького на один постав і круподерня Іцки Крамара, що працювала однією конякою. Уся пожежна частина - дві бочки й три багри, на які громада відкладала до рубля на рік. Головним заняттям записано хліборобство, а далі окремим рядком: дехто «отправляется въ Кіевъ на заработки въ качествѣ домашней прислуги»[5].
Село лежить за шість верст від Пашківки, на половині дороги з Бишева до Ясногородки[3], у долині Куделі, яку Похилевич мав за ліву притоку Ірпеня[16]; у XIX столітті це Бишівська волость Київського повіту[5].
Назва
Село й річка, на якій воно стоїть, називаються однаково. Похилевич 1864 року пише про Лишню «при ручьѣ того же имени» і одразу додає, що потік «называется ручей также Куделя»[3]. «Словник гідронімів України» ставить під гаслом «Кудéля» саме Лишню, Леонівку й Яблунівку[16], а «Історія міст і сіл» ставить село в долині річки Усті[6].
Не плутати. Довідник 1946 року знає три Лишні - нашу й дві на Рівненщині[13], тож у документах сорокових років Лишнею можуть бути й рівненські села.
Кому належало
У друкованих витягах з актів Люблінського трибуналу під 12 серпня 1613 року стоїть позов Миколая Стецького до Катаржини, матері, і Єжи, сина, Харлінських про підданих, що втекли із села Іллінець до маєтності «Leszny», і помітка, що справу Стецький виграв.[21] Це найраніша відома дата, під якою назване село. 1618 року в тих самих трибунальських витягах стоїть декрет у справі Єжи Харлінського проти княгині Раїни з Могил Вишневецької про видачу підданих, що втекли з його маєтків Лишні й Соснівки до її задніпровської нової осади Горошин.
За краєзнавчим нарисом про сусідній Бишів, Лишня входила до Бишівського ключа - округу, яким володіли Харлінські разом із Горобіївкою, Козичанкою, Пашківкою, Леонівкою, Соснівкою, Юрівкою та Ястребеньками[12]. Ще одна тутешня ланка з того ж нарису - 1644 рік, коли дружина Єжи Харлінського записала за бишівським костелом Лишню й Дубковщину.
1750 року лишнянців названо в документі стороною суперечки: у скарзі, внесеній 16 вересня до гродських книг у Житомирі, власники сусідніх Новосілок виступають проти настоятеля бишівського домініканського конвенту Томаша Клуковського, усього конвенту і, не менше, «підданих лишанських»[2]. Звідси ж відомо, чиїми підданими були тоді жителі села.
Людей із Лишні названо у двох звинуваченнях: що їх насилали орати й засівати чужі, новосілківські ґрунти, і що ними ж понарізано на деревах понад пʼятсот межових знаків - від Ірпеня до шляху з Бишева на Ясногородку[2]. Возний, який оглядав межу 7 вересня, знаки на деревах побачив, а от хто їх нарізав, записав зі слів людей самих позивачів. Що з цього доведене, а що ні, - у записі про межову суперечку 1750 року.
Ще за століття маєток знову світський і йде з рук у руки. За тим самим нарисом, Бишів лишався в Харлінських до 1843 року, коли останній із них, Франц, заборгував і маєток продали княгині Цецілії з Моржковських Радзивіллів[12]. Це той самий рік, у якому Леон Харлінський продав Лишню[3]. «Въ 1843 году Леонъ Харлинскій продалъ Лишню Ивану Михаловскому», - записує Похилевич; далі маєток «перепродаваемо было въ нѣсколько рукъ» аж до 1854 року, коли його купив Михайло Добринський разом із селом Шпитьками. У статті про Шпитки той самий автор ставить на 1850 рік купівлю Добринським Шпитків із Гуровщиною, а друге видання 1887 року - маєтку, до якого зараховує й Лишню[4]. За другим виданням Похилевича 1887 року маєток «перепродавали в кількох руках», аж поки відомий скрипаль-віртуоз Таборовський 1874 року не продав його за 30 000 карбованців Афанасію Когану - 445 десятин поля й 873 лісу.
На кінець століття власників у селі вже двоє - Віктор Миколайович Кривицький і Єфрем Петрович Шевченко[5]. На 2540 десятин землі поміщикам належало 890, селянам 1641 з половиною, іншим станам 7 з половиною, церкві рівно одна.
Скільки людей і чим вони жили
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 632 | за Похилевичем[3]; краєзнавчий нарис ставить те саме число на 1843 рік[12] |
| 1887 | 806 | ревізьких душ 267, наділ 1318 десятин, викуп 1272 крб 66 коп[4] |
| 1900 | 1015 | жителів у ста дворах, на 1 січня[5] |
| 1923 | 1313 | «Національна книга памʼяті» ставить число на 20-ті роки[7], рік 1923 дає краєзнавчий нарис[12] |
| 1971 | 894 | довідник «Історія міст і сіл»[6] |
1864 року в селі, за Похилевичем, була «хорошая винокурня и фабрика отличныхъ ликеровъ»[3] - дві окремі промислові справи на шістсот жителів.
1912 року в селі працювала молочарська спілка: 83 члени, 98 корів, за рік прийнято 521 пуд молока, уторговано 671 карбованець за молокопродукти й виплачено членам 474[19]. Такі спілки на Київщині тоді тільки заводилися - на другий рік їх було шістнадцять на всю губернію, і в цьому переліку Лишня стоїть поруч із Пашківкою, Мотижином, Маковищем, Липівкою й Дружнею.
XX століття
Артіль «Праця», у яку у двадцятих роках обʼєдналися десять родин, очолив С. А. Комашенко[7].
Восени 1932 року 24 вересня в селі працювало десять плугів колгоспу «Веселий шлях» із сусідньої Богушівки[20].
1936 року лишнянський колгосп звався «Роте фане», по-німецьки «червоний прапор». У березні 1936 року боронувальники Степан Дмитренко, Едуард Римар і Яків Дмитренко щодня боронували по шість гектарів замість норми в чотири[20].
Навесні 1937 року в селі було вже два колгоспи - «Роте фане» й імені Будьонного[20].
За «Національною книгою памʼяті», у голод 1932-1933 років у Лишні померло вісімнадцятеро; мартиролог, записаний 1993 року за свідченнями восьми очевидців, називає дванадцятьох[7]. Серед дванадцяти четверо Розумних, і двоє з них діти.
В одинадцятьох уродженців і жителів села життя переламали репресії: вироки розкидані від 1933 до 1946 року[8]. Василя Демидовського, уродженця Лишні й священника без приходу, розстріляли 10 вересня 1937 року; Йосипа Мельника, голову місцевого колгоспу, засудили того ж року до десяти років. Двоє з одинадцяти - етнічні німці, і обидва пройшли вже за війни.
Воїни Радянської армії, поховані в братській могилі Лишні, загинули 17 листопада 1943 року за визволення села[17]. За війну 364 жителі Лишні були нагороджені орденами й медалями[6].
На початку 1970-х Лишня була центром сільради з колгоспом імені XXI зʼїзду КПРС на 3300 гектарів, середньою школою, будинком культури й бібліотекою[6].
Церква і школа
За Похилевичем, 1864 року Лишня була приписана до церкви Пресвятої Трійці сусідньої Пашківки[3]. Власну церкву Лишня все-таки мала, хоч 1864 року й приписну: деревʼяний храм Зачаття святої Анни, збудований 1798 року. Богослужіння в ньому правили «по временамъ», храм підтримували жителі й поміщик, а на підтримку йшли відсотки з капіталу в 500 рублів, заповіданого дворянином Радзієвським; землі йому не виділили ні орної, ні садибної[3].
1888 року лишнянців записували в метричну книгу пашківської церкви[1]; про цей рік - на сторінці метричної книги парафії за 1888 рік.
1900 року в селі й далі числиться «одна православна церква» та однокласна приходська школа[5].
Що збереглося
Сьогодні село входить до Бишівської громади Фастівського району[14]. У переліку памʼяток 2003 року за Лишнею стоїть братська могила разом із памʼятником воїнам-односельцям[18]. За краєзнавчим нарисом, 1965 року в центрі села й на сільському кладовищі поставили два памʼятники загиблим воїнам-односельцям[12].
Для пошуку. До 1959 року існував окремий Бишівський район[12], і 1946 року Лишня належала до нього, а не до Макарівського[13], тож її документи міжвоєнного часу варто шукати насамперед там; 1946 року в районі була й власна Лишнянська сільрада. Метрики лишнянців 1888 року записані в книзі пашківської церкви в Центральному державному історичному архіві України (ф. 127, оп. 1078)[1], тому шукати їх треба за парафією, а не за назвою села[9].