Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Лишня
село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Лишня
12 серпня 1613 року Миколай Стецький отримав від Катаржини та Єжи Харлінських компенсацію за підданих із села Іллінець, що втекли до маєтності Лишні[11]. Це найраніша відома дата, під якою назване село, - але самого документа газета не називає, тож перевірити його ми не могли. Докладніше.
У 1900 році в Лишні було сто дворів і 1015 жителів[5], сьогодні їх 584 за переписом 2001 року[21].
Село лежить за шість верст від Пашківки, на половині дороги з Бишева до Ясногородки[3], у долині лівої притоки Ірпеня[15]. До 1959 року воно належало до Бишівського району, а не до Макарівського, і саме там треба шукати його документи міжвоєнного часу: у XIX столітті це Бишівська волость Київського повіту[5], 1946 року Бишівський район із власною Лишнянською сільрадою[13], далі Макарівський, а з 2020 року Фастівський і Бишівська громада[14].
Назва
Село й річка, на якій воно стоїть, називаються однаково. Похилевич 1864 року пише про Лишню «при ручьѣ того же имени» і одразу додає, що потік «называется ручей также Куделя»[3]. «Словник гідронімів України» ставить під гаслом «Кудéля» саме Лишню, Леонівку й Яблунівку[16], а «Каталог річок України» знає ту саму воду під третьою назвою - Казарська[15]. «Історія міст і сіл» називає її Устям[6]. Пʼята назва, Дурнівка, збереглася в назві урочища, з якого річка витікає[16].
У чинному кодифікаторі село з такою назвою одне на всю країну[14]. Але довідник 1946 року знає три Лишні - нашу й дві на Рівненщині[13], і ті дві сьогодні пишуться Лішня, через «і». Тому пошук по документах сорокових років за написанням «Лишня» приведе й на Рівненщину, а пошук по сучасних реєстрах за «Лішня» нашого села не покаже.
Кому належало
Найраніша згадка 1613 року застає Лишню в Харлінських: компенсацію за втікачів Миколай Стецький бере саме з Катаржини та Єжи, бо люди осіли в їхній маєтності[11]. Через сто тридцять сім років власник уже інший і духовний. 1750 року лишнянців уперше названо в документі стороною суперечки: у скарзі, внесеній 16 вересня до гродських книг у Житомирі, власники сусідніх Новосілок виступають проти настоятеля бишівського домініканського конвенту Томаша Клуковського, усього конвенту і, не менше, «підданих лишанських»[2]. Звідси ж відомо, чиїми підданими були тоді жителі села.
Людей із Лишні названо у двох звинуваченнях: що їх насилали орати й засівати чужі, новосілківські ґрунти, і що ними ж понарізано на деревах понад пʼятсот межових знаків - від Ірпеня до шляху з Бишева на Ясногородку[2]. Возний, який оглядав межу 7 вересня, знаки на деревах побачив, а от хто їх нарізав, записав зі слів людей самих позивачів. Що з цього доведене, а що ні, - у записі про межову суперечку 1750 року.
Ще за століття маєток знову світський і йде з рук у руки. «Въ 1843 году Леонъ Харлинскій продалъ Лишню Ивану Михаловскому», - записує Похилевич; далі маєток «перепродаваемо было въ нѣсколько рукъ» аж до 1854 року, коли його купив Михайло Добринський разом із селом Шпитьками[3]. Друге видання Похилевича 1887 року веде ланцюг інакше: Добринського в ньому немає, зате названо, що маєток «перепродавали в кількох руках», аж поки відомий скрипаль-віртуоз Таборовський 1874 року не продав його за 30 000 карбованців Афанасію Когану - 445 десятин поля й 873 лісу[4]. Чи це та сама угода іншими словами, чи Добринський був проміжною ланкою, яку друге видання пропустило, - зовнішнього джерела, що звело б два ланцюги в один, немає. На кінець століття власників у селі вже двоє - Віктор Миколайович Кривицький і Єфрем Петрович Шевченко[5].
Як Лишня перейшла від Харлінських до бишівських домініканців і як опинилася в Харлінських знову, документа в нас і далі немає. Але пояснення дає краєзнавчий нарис про сусідній Бишів. За ним Лишня входила до Бишівського ключа - округу, яким володіли Харлінські разом із Горобіївкою, Козичанкою, Пашківкою, Леонівкою, Соснівкою, Юрівкою та Ястребеньками, - а сам Бишів лишався в цій родині до 1843 року, коли останній із них, Франц, заборгував і маєток продали княгині Цецілії з Моржковських Радзивіллів[12]. Це той самий рік, у якому Леон Харлінський продав Лишню[3]. Ще одна тутешня ланка з того ж нарису - 1644 рік, коли дружина Єжи Харлінського записала за бишівським костелом Лишню й Дубковщину[12]. Виносок цей нарис не має жодної, тож це пояснення, а не доказ; доказом була б купча 1843 року на бишівський маєток.
Де шукати предків
За Похилевичем, 1864 року Лишня була приписана до церкви Пресвятої Трійці сусідньої Пашківки[3]. Метрики лишнянців за XVIII-XIX століття лежать не під назвою свого села, а в книгах пашківської церкви - у фонді 127 Центрального державного історичного архіву. Тому шукати їх треба за парафією, а не за назвою села. В іменному покажчику дублікатів метричних книг під Пашківкою близько семи тисяч ста записів, а під самою Лишнею - чотирнадцять, з них справді лишнянських девʼять, і ті стосуються еміграції та XX століття[9]. Що саме дає одна така книга, видно з метричної книги парафії за 1888 рік.
Скільки людей і чим вони жили
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 632 | Похилевич; краєзнавчий нарис ставить те саме число на 1843 рік[3][12] |
| 1887 | 806 | ревізьких душ 267, наділ 1318 десятин, викуп 1272 крб 66 коп[4] |
| 1900 | 1015 | на 1 січня[5] |
| 1923 | 1313 | «Національна книга памʼяті» року не називає, рік дає краєзнавчий нарис[7][12] |
| 1971 | 894 | довідник «Історія міст і сіл»[6] |
| 2001 | 584 | перепис[21] |
Між Похилевичем і губернським «Списком» - тридцять шість років і півтора разу зростання. Далі село росло ще, а за століття після піку населення впало більш ніж удвічі.
На 2540 десятин землі поміщикам належало 890, селянам 1641 з половиною, іншим станам 7 з половиною, церкві рівно одна[5]. Крім церкви й школи, у селі стояли винна лавка, кузня, дві бакалійні лавки, водяний млин Кривицького на один постав і круподерня Іцки Крамара, що працювала однією конякою. Уся пожежна частина - дві бочки й три багри, на які громада відкладала до рубля на рік. Головним заняттям записано хліборобство, а далі окремим рядком: дехто «отправляется въ Кіевъ на заработки въ качествѣ домашней прислуги»[5].
З 1912 року в селі працювала молочарська спілка: 83 члени, 98 корів, за рік прийнято 521 пуд молока, уторговано 671 карбованець за молокопродукти й виплачено членам 474[19]. Такі спілки на Київщині тоді тільки заводилися - на другий рік їх було шістнадцять на всю губернію, і в цьому переліку Лишня стоїть поруч із Пашківкою, Мотижином, Маковищем, Липівкою й Дружнею. Молока Лишня приймала більше на людину, ніж сусідня Пашківка: 521 пуд на 83 членів проти 211 пудів на 98. Коли спілка припинилася, джерело не каже.
За тридцять шість років до того Похилевич описував Лишню інакше: у селі, пише він, «хорошая винокурня и фабрика отличныхъ ликеровъ»[3] - дві окремі промислові справи на шістсот жителів. До 1900 року від них не лишилося згадки.
Гайдамацький загін
«Історія міст і сіл» 1971 року вміщує в статті про Лишню одне речення без виноски: «1768 року в селі діяв гайдамацький загін на чолі з Савкою Плиханенком»[6]. Сам ватажок - постать не вигадана, його судила кодненська військово-судова комісія[10]. А от Лишню Шульгин, який працював із тими самими судовими актами, не згадує жодного разу й розміщує загін у південно-західній Білоцерківщині - біля Романівки, Малого Половецького й Блощинців. Обидві половини цього - у записі про гайдамацький загін 1768 року.
XX століття
Артіль «Праця», у яку у двадцятих роках обʼєдналися десять родин, очолив С. А. Комашенко[7]. Що сталося з нею далі, джерела не кажуть.
Восени 1932 року 24 вересня в селі працювало десять плугів колгоспу «Веселий шлях» із сусідньої Богушівки[20]. Чому орали чужі, допис не каже. Це найраніша відома згадка села в тому році.
Через чотири роки в тій самій газеті названо й сам колгосп - «Роте фане», по-німецьки «червоний прапор». У березні 1936 року боронувальники Степан Дмитренко, Едуард Римар і Яків Дмитренко щодня боронували по шість гектарів замість норми в чотири[20].
А навесні 1937 року газета перелічує в селі вже два колгоспи одразу - «Роте фане» й імені Будьонного[20]. Чи це поділ одного села на дві частини, чи два окремі господарства, з тексту не видно.
Про голод 1932-1933 років у Лишні відомо з одного джерела, і воно спирається на памʼять восьми односельців, записану 1993 року: вісімнадцять померлих, дванадцять імен[7]. Серед дванадцяти четверо Розумних, і двоє з них діти - Петро 1926 року народження й Марко 1930-го.
В одинадцятьох уродженців і жителів села життя переламали репресії, і одноденної хвилі, яка стосувалася б самої Лишні, серед них немає: вироки розкидані від 1933 до 1946 року[8]. Василя Демидовського, уродженця Лишні й священника без приходу, розстріляли 10 вересня 1937 року; Йосипа Мельника, голову місцевого колгоспу, засудили того ж року до десяти років. Двоє з одинадцяти - етнічні німці, і обидва пройшли вже за війни.
Село визволили 17 листопада 1943 року. За війну 364 жителі Лишні були нагороджені орденами й медалями[6].
Церква і школа
Власну церкву Лишня все-таки мала, хоч 1864 року й приписну: деревʼяний храм Зачаття святої Анни, збудований 1798 року. Богослужіння в ньому правили «по временамъ», а весь статок храму становив капітал у 500 рублів, заповіданий дворянином Радзієвським: землі йому не виділили ні орної, ні садибної[3].
1900 року в селі й далі числиться «одна православна церква» та однокласна приходська школа[5]. Далі слід уривається: коли будівля зникла, за документами не встановлено.
Що збереглося
На початку 1970-х Лишня була центром сільради з колгоспом імені XXI зʼїзду КПРС на 3300 гектарів, середньою школою, будинком культури й бібліотекою[6]. Сьогодні село входить до Бишівської громади Фастівського району[14]; до 1959 року Бишів був центром окремого Бишівського району, до якого належала й Лишня. У переліку памʼяток 2003 року за Лишнею стоять тільки воєнні поховання[18]. Що інших памʼяток у селі немає, з цього не випливає: той перелік забороняє приватизацію памʼяток, а не веде їм облік, і мовчить навіть про обʼєкти, які стоять і сьогодні.