Репресії в Лишні: одинадцять імен, 1933-1946

Одинадцять уродженців і жителів Лишні стоять у макарівському розділі «Реабілітованих історією». Найраніший вирок - 27 квітня 1933 року, найпізніший - 29 серпня 1946-го^[1].

Двох розстріляно, обох 1937 року.

Священик без приходу

Василь Євменович Демидовський, 1902 року народження, уродженець Лишні, на час арешту жив у селі Дулицьке на Сквирщині й записаний як священик без приходу^[1]. Трійка при УНКВС по Київській області засудила його до розстрілу 24 серпня 1937 року, вирок виконано 10 вересня.

Про останні роки його життя два державні переліки кажуть різне. Книга ставить його на Сквирщині й називає священиком; електронний перелік тієї самої редколегії - на Вінниччині, у селі Новофастів, і пише «без певних занять». Ми йдемо за книгою, бо її сторінку прочитано зі скану, і бо судила його київська трійка, а не вінницька. Але певності тут немає, і встановити це можна тільки за архівно-слідчою справою.

Про нього є окрема сторінка.

Голова колгоспу

Йосип Володимирович Мельник, 1897 року народження, голова колгоспу, - десять років позбавлення волі за вироком трійки 8 грудня 1937 року^[1]. Реабілітували його 1968 року, тобто на двадцять один рік раніше за більшість переліку.

У макарівському розділі три статті на прізвище Мельник, і дві з них про уродженців Лишні: другий - Самсон Михайлович, 1888 року народження, селянин-одноосібник, три роки за вироком Особливої Наради 10 червня 1933 року^[1]. Розрізняє їх усе, крім прізвища. Про голову колгоспу є окрема сторінка.

Двоє Сташевських

Павло Анатолійович Сташевський, 1883 року народження, і Феодосій Анатолійович Сташевський, 1892 року, - обидва Анатолійовичі, обидва уродженці Лишні. Різниця в девʼять років звичайна для братів, але книга родинного звʼязку не називає.

Судили їх з інтервалом майже в десять років і зовсім різні органи: Павла - Лінійний суд Південно-Західної залізниці 17 січня 1937 року, три роки; Феодосія - Київський обласний суд 29 серпня 1946 року, пʼять років і поразка в правах на три^[1]. Феодосій на той час жив у Києві й був охоронником артілі інвалідів.

Прийшлі й виїхалі

Стаття в книзі починається з місця народження, а де людина жила на час арешту, каже вже далі^[1]. Тому в цьому переліку є люди з обох боків, і шукаючи своїх, це найлегше проґавити.

Двоє народилися не в Лишні, а на час арешту жили тут:

• Іван Степанович Купчинський, 1894 року народження, з Нагірянки на Тернопільщині, сепараторщик місцевого молокозаводу, - розстріл за постановою НКВС СРСР і Прокуратури СРСР 29 жовтня 1937 року, виконано 10 листопада^[1];
• Володимир Микитович Бардинов, 1888 року, киянин, одноосібник-столяр, - вісім років, 9 жовтня 1938 року^[1].

І четверо навпаки - уродженці Лишні, які на час арешту жили деінде: Євген Іванович Мельниченко, 1892 року, службовець при штабі 14 дивізії в Києві (три роки, 27 квітня 1933 року), Василь Демидовський, який жив у Дулицькому на Сквирщині, Феодосій Сташевський, що жив у Києві, і Ольга Нейман, колгоспниця в Осиковому^[1].

Німецькі імена, вироки воєнних років

Рейнгольд Готфрідович Фрейліх, 1894 року народження, колгоспник, - десять років за вироком Особливої Наради 24 січня 1942 року^[1]. Ольга Олександрівна Нейман, 1922 року, колгоспниця в Осиковому, - теж десять років, 7 жовтня 1944-го.

Наймолодша в переліку - саме Нейман, 1922 року народження^[1]. Реабілітували її 1994 року, останньою з усього переліку.

Одинадцятий - Петро Боніфатійович Шевчук, 1899 року народження, колгоспник із Лишні. Військовий трибунал військ НКВС Київської області 17 серпня 1944 року засудив його до двадцяти років позбавлення волі, реабілітували 1992 року^[1].

Чого книга не каже

Одинадцять імен - і в жодного не сказано, за якою статтею. Формуляр видання такого поля не має, номерів архівно-слідчих справ у ньому теж немає^[1].

Один виняток тримається не на книзі: статті Демидовського - 54-10 і 54-11 Кримінального кодексу УРСР - названі в електронному переліку репресованих, у записі № 7283^[2]. Решти десятьох у цьому переліку ми не знайшли.

Реабілітація розтягнулася на тридцять років: Сташевського-старшого реабілітували 1964-го, Мельника 1968-го, більшість 1989-го, а Нейман аж 1994-го^[1].