Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Макарів
селище, Бучанський район, Київська область
1925 року санітарна лікарка нарахувала в Макарові один громадський колодязь, і той закритий через несправні насоси; воду брали з річки біля млина, де тут-таки прали й купали коней.[6] Через одинадцять років фейлетон писав, що електростанція в містечку є, а світла однаково немає, лазні немає теж, і митися їздять до Києва.[7]
Макарів стоїть на обох берегах Здвижу. У середині XIX століття Лаврентій Похилевич описував його як містечко за 53 версти від Києва.[16]
Назва
Зборівський реєстр Війська Запорозького 1649 року називає в Київському полку Макарівську сотню: сотник Григорій Петрицький, осавул Ничипор Пхеколенко.[18] Сотня сиділа в містечку, від якого брала назву, а що це саме наш Макарів, каже сам реєстр: одного козака сотні він підписує «з Мотыжинъ», тобто із сусіднього села, і стоїть сотня поруч із Ясногородською.[18]
Скарга від 3 липня 1754 року пише назву по-польськи, Makarów.[2] Похилевич писав, що рід Васинцевичів, який сидів у Макарові, від нього й став зватися Макаревичами, а «Історія міст і сіл Української РСР» (далі ІМіС) подала іншу оповідь - про нібито давнє Вороніне та Макара Івашенцевича.[16][17] Розлогу версію Вороніна й Макара Івашенцевича подав також Едвард Руліковський у словнику 1884 року.[19]
Козацьке століття
Крім сотника й осавула, реєстр записав у Макарівській сотні сто девʼять козаків.[18] Це сто одинадцять імен, найстарший поіменний перелік людей звідси, і він є на окремій сторінці.
Через два роки, у грудні 1651-го, тут народився Данило Туптало, майбутній Димитрій Ростовський, а примітка до його автобіографії називає батька сотником.[9] Похилевич називає його батьків, Саву Туптала та Марію, і додає, що серед жителів Макарова жодних переказів про святителя не збереглося.[16] Туптало сам описав своє народження в Макарові, і про це є окрема сторінка.
Кому належало
У скарзі 1754 року Макарів названо спадковим володінням Антонія Любомирського.[2] Від його імені скаргу подали на київську воєводську міліцію: за словами скаржника, міліціонери били, калічили й розганяли євреїв. Пізніше список 1900 року називає Макарів власницьким містечком і власником Миколу Карловича фон Мекка. З 4 411 десятин землі 3 266 належали поміщикові, 54 - церквам, 1 091 - селянам.[1]
Містечко жило не лише землею. Похилевич записав дванадцять щорічних ярмарків, цегельний, винокурний і пивоварний заводи.[16] Через шістдесят років газета «Спілка» повідомила, що Макарівське товариство з грудня 1923-го збудувало на ярмарковому майдані крамницю, вело закупівлі через кооперативні та державні організації й планувало прокатний пункт, відновлення молочарні та виробництво копченостей.[11]
Скільки людей
Похилевич на 1864 рік назвав 585 православних, 88 римо-католиків і 1 207 євреїв.[16] У 1900 році реєстр дав 569 дворів і 5 783 жителі, 2 532 чоловіки та 3 251 жінка; головним заняттям названо хліборобство.[1]
ІМіС 1971 року подавала ще один зріз: 6 300 жителів, селище міського типу на обох берегах Здвижу, за 56 кілометрів на захід від Києва.[17]
Містечко, де євреїв було більше за всіх
Євреї 1864 року становили більшість містечка.[16] Реєстр 1900 року називає тут шість єврейських молитовних будинків поряд з однією православною церквою й одним костелом.[1]
Громада ця не була тихою. 1905 року, за судовою хронікою «Киевлянина», дехто з єврейської молоді Макарова організував таємне товариство, члени якого відкрили склад зброї й торгували нею; 1907-го їх судили, і частина підсудних дістала фортецю, частина вийшла виправданою.[3] Через двадцять років «Пролетарська правда» писала про 600 євреїв у містечку, єврейський сільськогосподарський колектив і єврейську трудову школу, а заразом дорікнула сільраді, що та «обслужує єврейську людність тільки українською мовою».[5] У районі тоді ж працювали чеська, німецька і єврейська національні школи.[4] Про громаду є окрема сторінка.
Церква і школа
Похилевич описав тодішню Іллінську церкву як деревʼяну, пʼятого класу, з 36 десятинами землі, та написав, що 1854 року закладено нову камʼяну православну церкву.[16] За його словами, будівництво йшло дуже повільно, бо убогим парафіянам бракувало коштів. У тому самому описі є камʼяний латинський костел, збудований, за його словами, Ксаверієм Павшею 1836 року.
Список 1900 року перелічив одну православну церкву, один римо-католицький костел, церковнопарафіяльну школу, приймальний покій, фельдшера й аптеку.[1] ІМіС повідомляла, що в лікарні 1925 року працювали два лікарі, а 1939-го - десять; 1928 року відчинилося нове приміщення семирічної школи, а 1935-го її перетворили на середню.[17]
XX століття
ІМіС подає для 1919-го свою хронологію: у лютому з Макарова вигнали петлюрівців, у вересні містечко захопили денікінці, у грудні - знову Червона армія.[17] У серпні 1919-го, за річницевим нарисом, який окупаційна газета надрукувала 1941 року, українські війська здобули містечко разом із Васильковом і Глевахою.[20] Тієї ж осені через Макарів ішов Л. Чикаленко, і в його спогадах містечко тримає вже хтось інший: «в м. Макарові вже була влада, але нам ще невідома, якісь повстанці», а навколишні села не мали влади взагалі.[21] Три свідчення з різних боків і різних років сходяться в одному: 1919-го Макарів переходив з рук у руки.[17][20][21]
У вересні 1924 року в Макарові відбулася районна сільськогосподарська виставка. Газета «Глобус» назвала її дні 11 і 12 вересня та написала про 326 господарів-учасників, 277 експонентів худоби й 997 експонатів.[12]
Через шістнадцять років, у грудні 1940-го, район зібрав виставку зовсім іншого розміру: вона працювала майже місяць, і за підрахунком «Пролетарської правди» її відвідало понад 21 тисячу людей.[8] Про неї є окрема сторінка. Газетні дописи про містечко 1902-1938 років - на окремій сторінці.
Довідник «Реабілітовані історією» називає шістнадцятьох уродженців Макарова, яких переслідували від 1920-х до післявоєнних років, і ще тринадцятьох, народжених деінде, що жили тут; їхні імена й формулювання довідника - на сторінці про політичні переслідування.[24]
«Національна книга памʼяті» повідомляє, що від голоду в Макарові померло 3 450 осіб, з них 99 дітей, і що встановлено прізвища 224 осіб.[25] Частину макарівців, яких 1932-1933 років записали до книг реєстрації смертей району, названо поіменно на сторінці про голод.[13][14]
ІМіС повідомляє про захоплення Макарова 10 липня 1941-го, підпілля і вступ частини Червоної армії 8 листопада 1943-го.[17] За цим нарисом, у перші дні окупації в парку над Здвижем розстріляли «понад 300 радянських громадян - жінок, дітей, стариків, захоплених в полон поранених радянських воїнів».[17] Про окупацію є окрема сторінка.
Після війни
У листопаді 1949-го газетний нарис писав про греблю й колгоспну гідростанцію на Здвижі.[22] Далі йдуть читацька конференція 1952 року й підготовка молоді району до фестивалю 1957-го, і про них є окрема сторінка.
Що збереглося
Про давніший Макарів газета «Киевлянинъ» 1902 року лишила фразу: іще недавно, пише кореспондент, у Макарові стояв давній замок, оточений валами й ровом.[10] Через пʼятдесят пʼять років те саме місце назвали знову: репортаж 1957 року згадує «замчище» над Здвижем як відомий орієнтир.[23] Похилевич ще 1864 року описував цей замок із валами й ровами.[16]
Для пошуку. Три макарівські єврейські книги 1854 року - шлюби, розлучення і смерті - лежать поспіль на плівці FamilySearch, а самі книги зберігаються в ЦДІАК, ф. 1164, оп. 1; імена й дати стоять там у рукописних російських та івритських графах.[15] Якщо ваша родина була макарівськими євреями, шукати треба саме тут. Акти смерті 1932-1933 років - у книгах реєстрації смертей Макарівського району в ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1.[13][14]