Макарів
селище, Бучанський район, Київська область
Макарів стоїть на обох берегах Здвижу. У середині XIX століття Лаврентій Похилевич описував його як містечко за 53 версти від Києва; 1900 року офіційний список уже записав тут 369 дворів і 5 783 жителі.[16][1] Складати ці числа в один ряд не можна: Похилевич рахував людей за конфесіями, а список 1900 року - двори й усіх жителів підряд.
Джерела залишили інший, конкретніший контур: ярмарки та виробництва 1864 року, земля і заклади 1900-го, кооперативна крамниця й районна виставка 1924-го.[16][1][11][12] Поруч із цим лежать і важкі документи XX століття: довідник репресованих, поіменний мартиролог НКП та шістдесят сім поіменно прочитаних актів із книг смертей 1932-1933 років.[24][25][13][14]
Назва
Найраніший документ, який ми прочитали самі, старший за скаргу 1754 року на сто пʼять років. Зборівський реєстр Війська Запорозького 1649 року називає в Київському полку Макарівську сотню: сотник Григорій Петрицький, осавул Ничипор Пхеколенко.[18] Сотня сиділа в містечку, від якого брала назву, а що це саме наш Макарів, каже сам реєстр: одного козака сотні він підписує «з Мотыжинъ», тобто із сусіднього села, і стоїть сотня поруч із Ясногородською.[18]
Наступний прямо прочитаний акт - скарга від 3 липня 1754 року, з формою Makarów.[2] Чи є котрийсь із двох першою відомою згадкою Макарова, ми не знаємо, і походження назви не пояснює жоден. Похилевич повʼязував Макарів із родом Макаревичів, а «Історія міст і сіл Української РСР» подала іншу оповідь - про нібито давнє Вороніне та Макара Івашенцевича.[16][17]
Розлогу версію Вороніна й Макара Івашенцевича подав також Едвард Руліковський у словнику 1884 року.[19] Це вторинний нарис XIX століття, і «Вороніне» лишається в ньому переказом: давньою назвою Макарова воно так і не стало.
Похилевич пише, що в грудні 1651 року тут народився Данило, майбутній Димитрій Ростовський, син Сави Туптала та Марії, і додає, що серед жителів Макарова жодних переказів про святителя не збереглося.[16] Підтвердження прийшло з несподіваного боку: Туптало сам описав своє народження в Макарові, і про це є окрема сторінка.
Козацьке століття
Перше, що про Макарів каже документ, - що він дав назву козацькій сотні. Зборівський реєстр 1649 року записує в Київському полку Макарівську сотню: сотник Григорій Петрицький, осавул Ничипор Пхеколенко і сто девʼять козаків.[18] Це сто одинадцять імен, найстарший поіменний перелік людей звідси, і він є на окремій сторінці.
Через два роки, у грудні 1651-го, тут народився Данило Туптало, майбутній Димитрій Ростовський, і його батька джерела теж називають макарівським сотником.[9] Хто саме тримав сотню в які роки, з цих двох свідчень не видно: реєстр 1649 року називає сотником Петрицького, а Саву Туптала сотником звуть пізніші довідники, не реєстр.[18][9]
Кому належало
У скарзі 1754 року Макарів названо спадковим володінням Антонія Любомирського.[2] Так написав заявник; повної історії маєтку скарга не подає. Пізніше список 1900 року називає Макарів власницьким містечком і власником Миколу Карловича фон Мекка. З 4 411 десятин землі 3 266 належали поміщикові, 54 - церквам, 1 091 - селянам.[1] Це розклад земель саме на час реєстру.
Про давніший Макарів газета «Киевлянинъ» 1902 року лишила одну фразу, якої немає в довідниках: іще недавно, пише кореспондент, у Макарові стояв давній замок, оточений валами й ровом.[10] Писав він про нього за памʼяттю, як про те, чого вже нема, тому це свідчення про переказ, не опис будівлі. Через пʼятдесят пʼять років те саме місце назвали знову: репортаж 1957 року згадує «замчище» над Здвижем як відомий орієнтир.[23] Два джерела, між якими півстоліття й жодного звʼязку, називають ту саму споруду; розкопок на ній ми не бачили.
Містечко жило не лише землею. Похилевич записав дванадцять щорічних ярмарків, цегельний, винокурний і пивоварний заводи.[16] Через шістдесят років газета «Спілка» повідомила, що Макарівське товариство з грудня 1923-го збудувало на ярмарковому майдані крамницю, вело закупівлі через кооперативні та державні організації й планувало прокатний пункт, відновлення молочарні та виробництво копченостей.[11]
Скільки людей
Похилевич на 1864 рік назвав 585 православних, 88 римо-католиків і 1 207 євреїв.[16] Він рахував за конфесіями, а не все населення підряд. У 1900 році реєстр дав інші одиниці: 369 дворів і 5 783 жителі, 2 532 чоловіки та 3 251 жінка; головним заняттям названо хліборобство.[1]
Той самий список перелічив одну православну церкву, один римо-католицький костел, шість єврейських молитовних будинків, церковнопарафіяльну школу, приймальний покій, фельдшера й аптеку.[1] Так Макарів виглядав для укладачів 1900 року; чи довго простояла кожна з цих будівель, список не каже.
ІМіС 1971 року подавала ще один зріз: 6 300 жителів, селище міського типу на обох берегах Здвижу, за 56 кілометрів на захід від Києва.[17] Це число з радянського видання і стосується часу, коли воно вийшло.
XX століття
Між імперією і радянською владою лежить рік, про який джерела досі мовчали. У серпні 1919-го, за річницевим нарисом, українські війська здобули містечко разом із Васильковом і Глевахою.[20] Нарис цей надруковано аж 1941 року й в окупаційній газеті, тому сам собою він важить небагато. Але тієї ж осені через Макарів ішов Левко Чикаленко, і в його спогадах містечко тримає вже хтось інший: «у Макарові вже була влада, але нам ще невідома, якісь повстанці», а навколишні села не мали влади взагалі.[21] Два свідчення з різних боків і різних років сходяться в одному: 1919-го Макарів переходив з рук у руки.
У вересні 1924 року в Макарові відбулася районна сільськогосподарська виставка. Газета «Глобус» назвала її дні 11 і 12 вересня та написала про 326 господарів-учасників, 277 експонентів худоби й 997 експонатів.[12]
Через шістнадцять років, у грудні 1940-го, район зібрав виставку зовсім іншого розміру: вона працювала майже місяць, і за підрахунком «Пролетарської правди» її відвідало понад 21 тисячу людей.[8] Про неї є окрема сторінка.
Між цими двома виставками газети описували містечко буденніше, і картина виходила невесела. 1925 року санітарна лікарка нарахувала в Макарові один громадський колодязь, і той закритий через несправні насоси; воду брали з річки біля млина, де тут-таки прали й купали коней.[6] Через одинадцять років фейлетон писав, що електростанція в містечку є, а світла однаково немає, лазні немає теж, і митися їздять до Києва.[7] Ці дописи 1902-1938 років зібрано на окремій сторінці.
Книга «Реабілітовані історією» має шістнадцять звірених статей про людей, народжених у Макарові: від рішень 1920-х до післявоєнних справ. Їхні імена й формулювання довідника - на сторінці про політичні переслідування. Це не всі репресовані містечка, а рівно ті, кого назвав цей том.[24] Ще тринадцять статей називають Макарів лише місцем проживання людей, народжених деінде.
Для 1932-1933 років відомі адреси двох книг реєстрації смертей: у справі Р-5634/1/638 макарівський блок займає аркуші 1-73, у справі 641 - аркуші 198-318.[13][14] У першій книзі поіменно прочитано 48 актів, де графа «де жив» називає Макарів, і кілька макарівських аркушів блоку ще чекають на розбір; на решті стоять Кодра, Довга, Фасівочка й навколишні хутори, хоча шапка на всіх однакова.[13] Кожен із них прочитано двома незалежними читачами, і сорок два з сорока восьми витримали настільки, щоб їх показати; решту знято до третього читання. З книги 1933 року прочитано ще девʼятнадцять актів, до аркуша 231 із 318, і девʼять із них названо поіменно.[14] Серед них Крачковська Марія Григорівна, 95 років, померла 23 лютого 1932-го, причина в бланку «від старості»; жила вона на хуторі Макарівської сільради, а не в самому містечку.[13]
Девʼять із цих актів збігаються повним іменем із позиціями мартиролога «Національної книги памʼяті», і чотири з девʼятьох витримали друге незалежне читання бланка: уперше рядок тієї книги має під собою аркуш і номер акта.[25][13][14] Скільки макарівців померло за ті два роки, книги смертей досі не кажуть: у справі 1933 року прочитано менше третини аркушів.
«Національна книга памʼяті» повідомляє, що від голоду в Макарові померло 3 450 осіб, з них 99 дітей, і що встановлено прізвища 224 осіб.[25] Окрема сторінка зберігає це як повідомлення книги й усі 225 надрукованих позицій її мартиролога: вони не дорівнюють 225 людям, бо в наборі є повтори, неповні та групові рядки. Її преамбула помилково називає частину справи 638, що у змісті належить Маковищу.[13]
ІМіС 1971 року повідомляє про захоплення Макарова 10 липня 1941-го, підпілля, вступ частини Червоної армії 8 листопада 1943-го та свої підсумки жертв.[17] Усі ці дані ми подаємо як слова радянського видання: джерел, якими воно послуговувалося, ми ще не бачили.
Після війни
Джерела про Макарів мовчать від 1943 до 1949 року. Перше, що знову називає містечко, - гребля й колгоспна гідростанція на Здвижі в листопаді 1949-го.[22] Далі йдуть читацька конференція 1952 року й підготовка молоді району до фестивалю 1957-го, і про них зібрано окрему сторінку.
Усе це газетні звіти про досягнення; як жив район насправді, з них не видно. Районні газети, які писали б про буденне, - «Ленінська зоря», «Сталінський заклик», «Стахановець», - серед оцифрованої преси не трапилися жодного разу: їхні підшивки існують, але лежать не в мережі.
Містечко, де євреїв було більше за всіх
Похилевич на 1864 рік нарахував 585 православних, 88 римо-католиків і 1 207 євреїв.[16] Це більшість містечка, і решта його історії без цього не читається. Реєстр 1900 року називає тут шість єврейських молитовних будинків поряд з однією православною церквою й одним костелом.[1]
Громада ця не була тихою. 1905 року, за судовою хронікою «Киевлянина», молодь Макарова створила таємне товариство з відкритим складом зброї; 1907-го над ним судили, і частина підсудних дістала фортецю, частина вийшла виправданою.[3] Через двадцять років радянська окружна статистика нарахувала в містечку 600 євреїв, єврейський сільськогосподарський колектив і єврейську трудову школу, а заразом дорікнула сільраді, що та «обслужує єврейську людність тільки українською мовою».[5] У районі тоді ж працювали чеська, німецька і єврейська національні школи.[4]
Потім громади не стало, і як саме це сталося, наші джерела прямо не кажуть. Про це є окрема сторінка, і там це питання лишається відкритим: закривати його здогадом не можна.
Церква і школа
Похилевич описав тодішню Іллінську церкву як деревʼяну, пʼятого класу, з 36 десятинами землі, та написав, що 1854 року закладено нову камʼяну православну церкву.[16] Він не назвав року завершення будівництва. У тому самому описі є камʼяний латинський костел, збудований, за його словами, Ксаверієм Павшею 1836 року.
На плівці FamilySearch встановлено повні межі трьох макарівських єврейських книг 1854 року: шлюби (ЦДІАК, ф. 1164, оп. 1, спр. 10) займають кадри 815-838, розлучення (спр. 11) - 839-855, смерті (спр. 12) - 856-884.[15] Якщо ваша родина була макарівськими євреями, шукати треба саме тут. Імен і дат ми поки не виписували: рукописні російські та івритські графи потребують другого читання.
ІМіС повідомляла, що в лікарні 1925 року працювали два лікарі, а 1939-го - десять; нову семирічну школу відкрили 1928 року й перетворили на середню 1935-го.[17] Це слова радянського нарису; документів самої школи чи лікарні ми не бачили.
Що збереглося
Точні адреси мають єврейські метрики 1854 року та книги смертей 1932-1933 років.[15][13][14] Межі єврейських книг ми вже знаємо, а книги смертей прочитано лише почасти: заголовок справи не заміняє її змісту.
Тому пʼять питань лишаються відкритими: ранній акт для назви, повний розбір актів смерті, адресний документ до позицій мартиролога НКП, друга транскрипція єврейських метрик і незалежна звірка воєнних чисел. Якщо у вашій родині є копія такого документа, підкажіть нам - це допоможе привʼязати її до конкретного аркуша й людини.