Повоєнні роки Макарова в газетах, 1947-1957

У листопаді 1949 року «Літературна газета» надрукувала вірш-нарис Бориса Палійчука «Батьківщина перемоги», де він описав вечір на березі водоймища біля Макарова:

«Недавно, синього осіннього вечора стояв я на березі широкого водоймища, яке утворив Здвиж, перегороджений греблею біля села Макарів, Київської області. Чути було величний гул турбін колгоспної електростанції.»^[1]

Тринадцятьма роками раніше про Макарів писали інакше: електростанція в містечку є, а світла однаково немає, і митися їздять до Києва.^[1] До 1949 року на Здвижі стала нова гребля з водосховищем і колгоспна гідростанція, чиї турбіни вже працювали настільки, що їх було чути з берега. Це рядки літературного нарису, не технічний акт: потужності станції чи розмірів водосховища автор не називає.

У квітні 1952 року та сама газета надрукувала репортаж письменника Василя Мінка про читацьку конференцію в Макарові.^[2] «Прийшли і приїхали читачі з найвіддаленіших сіл району. Великий будинок культури став тісний», - писав Мінко.^[2] Учениця десятого класу Макарівської середньої школи Клара Чеповецька виступила про повість Василя Козаченка «Нові Потоки»; серед інших, кого назвав репортаж, - голова райвиконкому Гадзевич, секретар райкому ЛКСМУ Левицька, завідувачка методкабінетом райнаросвіти Карачковська і колгоспниця Марія Мельник із села Маковище.^[2] Текст підтверджує, що на 1952 рік у Макарові діяли будинок культури й середня школа.

Через пʼять років, у квітні 1957-го, та сама газета описала підготовку макарівської й бородянської молоді до республіканського фестивалю.^[3] Орієнтиром у тексті названо «старовинне замчище над Здвижем», біля якого впорядковували парк і стадіон.^[3] Це друге, зовсім незалежне від першого джерело про давню споруду над річкою: 1902 року кореспондент «Киевлянина» писав, що в Макарові іще недавно стояв давній замок, оточений валами й ровом; писав за памʼяттю сучасників, не як очевидець.^[4] За пʼятдесят пʼять років те саме місце в текстах більше не «замок», а «замчище» - урочище, пейзажний орієнтир. Жодного опису розкопок чи археологічного обстеження в жодному з двох текстів немає; обидва лише називають місце, яке було відоме мешканцям. Того ж дня в Макарів привезли духові оркестри й дванадцять баянів, а слова пісні «Макарівська-фестивальна» написав учитель Мотижинської школи Федір Півторак.^[3] Скільки саме оркестрів - газетний текст сам собі суперечить: на початку абзацу стоїть «сім», у переліку речей - «шість»; яке з двох чисел правильне, з самого номера не видно.^[3]

Окремо стоїть інший текст цього десятиліття, і він дивиться не вперед, а назад. У грудні 1947 року нью-йоркський журнал «Наше життя» надрукував уривок спогадів Л. Чикаленка «Осінь 1919 року».^[5] Автор писав, як пішки прямував до містечка Макарів і застав там владу «якихось повстанців», йому самому ще невідому; ночувати вирішив трохи лівіше містечка, у селі Макарові.^[5] Спогад надруковано через двадцять вісім років після описаних подій, у діаспорному виданні, - для дати й деталей це запізніла памʼять, а не свідчення дня.

Районна газета Макарівського району цих років - «Ленінська зоря» та її попередники «Сталінський заклик» і «Стахановець» - серед оцифрованих зібрань преси за 1947-1957 роки не значиться жодним номером. Підшивка може існувати в паперових архівах, а про сам район у ці десять років згадували лише київські й обласні видання, і про повсякденне життя райцентру - засідання сільради, ціни на базарі, шкільні звіти - вони писали лише тоді, коли туди приїжджав кореспондент з іншого приводу.

Усі пʼять текстів - вірш-нарис, репортаж про конференцію, репортаж про фестиваль - писані для показу того, що район хотів показати: збудоване, підготовлене, гідне звіту. Яким Макарів був у дні, про які преса не писала, ці джерела не кажуть.