Окупація, підпілля і вступ Червоної армії, 1941-1943

«Історія міст і сіл Української РСР» 1971 року датувала захоплення Макарова 10 липня 1941 року.^[1] Те саме видання повідомило, що в перші дні окупації в парку над Здвижем розстріляли понад 300 людей - жінок, дітей, стариків і поранених полонених червоноармійців. Це число самого нарису, не підрахунок, зроблений незалежно від нього.

За тим самим нарисом, у березні 1942 року в Макарові створили підпільну організацію; керівником її став А. Г. Лопата, а найближчим його помічником - В. В. Єлісєєв.^[1] Той самий нарис називає ще чотирьох. Н. І. Короткова, офіцера, який утік із полону й став одним з організаторів підпільної боротьби, переховувала О. С. Кириленко; Г. А. Марченко інформував партизанів про наміри німецької поліції, а Г. І. Бернадська допомагала їм продуктами. З цих чотирьох організатором нарис називає лише Короткова, решта троє допомагали.

Про господарське життя під окупаційною владою розповідає інше джерело - сама преса того часу. 18 серпня 1942 року київська газета «Нове українське слово» надрукувала обʼяву:

З дозволу Київського Гебітскомісара Київська окрспоживспілка купує від організацій та населення бочки під овочі та фрукти... Приймальні пункти в районах Київського Гебіту: 1) с. Бишів, Овочева база Окрспоживспілки. 2) с. Бородянка, » » » 3) с. Макарів, » » » 4) с. Шпитьки, » » » 5) с. Ново-Петрівці » » »^[2]

Макарів названо серед пʼятьох приймальних пунктів округи, поряд із Бишевом, Бородянкою, Шпитьками й Ново-Петрівцями - усі під тим самим Київським гебітскомісаріатом.^[2] Газета виходила в окупованому Києві під німецьким наглядом. Отже влітку 1942 року обʼява окрспоживспілки, що купувала бочки з дозволу київського гебітскомісара, називала Макарів одним із приймальних пунктів, а знаки повтору під назвою першого пункту означають, що кожен із пʼяти, і макарівський теж, був овочевою базою окрспоживспілки.

За ІМіС, у червні 1943 року більшість членів макарівського підпілля влилися в партизанські загони.^[1]

Восени того ж року «Нове українське слово» згадало Макарів ще раз, уже не обʼявою, а оглядом. 11 вересня 1943 року стаття «На ланах Київської округи» за підписом В. Воловчика написала: «Трохи менше засіяли господарства Макарівського та Київського районів».^[3] Порівнює вона з Бишівським районом, про який той самий абзац пише трохи вище: там селяни йшли в сівбі попереду, і озиминою вже засіяли понад 60% запланованої площі. Цифр для самого Макарівського району замітка не дає; вона каже, що за два місяці до визволення там ще сіяли.

8 листопада 1943 року в Макарів увійшли воїни 136-го стрілецького полку 42-ї гвардійської стрілецької дивізії - так їх назвала ІМіС.^[1] Той самий нарис підбив підсумок окупації: 115 закатованих жителів і 93 вивезені на примусові роботи до Німеччини. Обидва числа лишаються словами видання, написаними майже тридцять років по тому: без прочитаних актів, списку депортованих чи незалежного дослідження вони не є поіменним реєстром і не пояснюють, кого саме рахували.

Про окупований Макарів лишилися два типи джерел, і кожне розповідає своє. Радянський нарис 1971 року розповідає про розстріли, підпілля й підсумкові числа втрат; під підпіллям він називає дві справи колишнього облпартархіву, а під розстрілом у парку й числами 115 і 93 - жодної. Дві нотатки «Нового українського слова», які маємо, розповідають про інше - бочки для заготівлі й осінню сівбу, а не про людей, яких окупаційна влада забирала. Ані те, ані те одне одного не підтверджує й не спростовує: це два різні жанри свідчення про той самий рік.