Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Людвинівка
село, Бучанський район, Київська область
На цвинтарі Людвинівки стоїть памʼятник над братською могилою селян, яких 1919 року закатували денікінці[14][19]. На хресті над нею вибито: «На цьому місці поховано тринадцять селян Людвинівки, закатованих денікінцями у вересні 1919 р.»[19]
Село лежить у Макарівській селищній громаді Бучанського району, поряд із Фасовою. 1900 року воно належало до Макарівської волості Київського повіту[6]. До Києва від Людвинівки рахували 50 верст, до найближчої телеграфної станції - чотири, і стояла вона у Фасовій.
Назва
1815 року Людвік Шимановський, власник маєтку й чоловік однієї з Харлінських, назвав південну частину Фасови Людвинівкою на власну честь[4]. Уже 1820 року він продав усе й поїхав.
Власну ревізьку казку, «Деревни Людвиновки», Людвинівка мала вже 1834 року[1]. Сільраду вона мала власну вже 1926 року[7] і 1946 року[27]; указом від 10 серпня 1954 року Людвинівську й Фасівську сільради обʼєднали у Фасівську з центром у Фасовій[28], а центром сільради Людвинівка знову стала 1986 року[8].
Обидві окупаційні газети, які 1941 року надрукували замітку про арешт бригадира тутешнього колгоспу, пишуть село через «к» - «Людвиківка»[2][3].
Не плутати. Людвинівок у Київській області кілька: 1946 року, крім цього села, у сусідній Новомирівській сільраді того-таки Макарівського району був однойменний хутір[27].
Кому належало
У Похилевича Людвинівка переходить з рук у руки разом із Фасовою[4]. Людвік Шимановський, який дав селу назву, 1820 року продав усе й за кілька років помер у Франції, а Фасову разом із новоназваною частиною купив за 80 тисяч рублів асигнаціями Михайло Боярський. По його смерті 1842 року маєток поділили між пʼятьма синами - Михайлом, Антоном, Іваном, Тибуртієм і Медартом.
Ревізька казка 1834 року, складена між купівлею й поділом, пише власника інакше: селяни в ній «Господина Подкоморія Антона Ивановича Боярскаго», а руку за довіреністю, прикладеною до казки, приклав дворянин Михаил Михайлов син Боярський[1].
«Список населенных мест» 1900 року називає власника Людвинівки повним імʼям: Казимир Антонович Боярський, і господарство він веде сам, без орендаря[6]. З 1109 десятин, які числилися за селом, поміщику належало 647, селянам - 462, а система господарювання і в пана, і в селян однакова, трипільна.
Скільки людей
Перше число саме по Людвинівці дає ревізька казка 1834 року: «наличныхъ» 110 чоловічих і 115 жіночих душ. Родин у казці 29, але дві останні записані вже вимерлими, їхні чоловіки померли 1820 і 1823 років, тож усі ці душі припадають на решту 27 родин[1].
При 27 родинах із 29 писар казки зазначив на березі, де їх записала попередня ревізія, 1816 року, - наприклад, «Съ Копилова отъ № 48». Копилів стоїть при двадцяти родинах, Плахтянка при двох, Красногорка при одній, а сама Людвинівка - при двох-трьох[1].
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1834 | 110 + 115 | душі поміщицьких селян обох статей у 27 живих родинах із 29[1] |
| 1887 | 200 | ревізьких душ; наділ 434 десятини, викуп 582 рублі[5] |
| 1900 | 862 | 151 двір, 433 чоловіки й 429 жінок[6] |
| 1926 | 998 | 224 господи, жителі обох статей[7] |
Для порівняння, у Фасовій 1900 року нарахували 284 двори і 2070 жителів[6].
Той-таки запис 1900 року називає в селі вітряк з одним робітником, громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1 січня 1900 року лежало 200 чвертей озимого зерна і 100 ярового, і пожежний обоз із шести бочок, чотирнадцяти багрів та десяти драбин, утримуваних коштом громади[6]. Вітряк належав селянинові Євстафію Вовченку.
XX століття
У вересні 1919 року денікінці закатували тринадцятьох селян Людвинівки[19][14].
Наступного року село занесли на «червону дошку» за добре виконання продрозверстки[8], тобто відзначили за те, що воно здало хліб. 1932 року сусідню Фасову занесуть на «чорну дошку» за те, що вона хліба не здала[8].
За чотири дні до нового 1933 року районна газета вийшла з переліком сіл, які «саботують хлібозаготівлі», і Людвинівка стояла в ньому третьою; тоді ж голову тутешнього колгоспу зняли з посади за зрив хлібоздачі, а справу передали до суду - разом зі справами голів колгоспів Небелиці, Озірщини й Личанки[11].
У 1932-1933 роках, за «Національною книгою памʼяті», у Людвинівці померло понад сто людей[8]. Прізвища в мартиролозі повторюються: Письмаків у ньому семеро, Вовченків восьмеро, Кондратенків шестеро, Ковалів троє, Красюків двоє. Вовченки - те саме прізвище, що й у власника вітряка. У мартиролозі двадцять сім позицій: дружину й пʼятьох дітей Письмака він записує без імен, самим прізвищем, так само «Марченка (брата)». Укладено його за свідченнями трьох очевидців, записаними 2008 року[8].
Через пʼять років по селу прокотилися репресії 1937-1938 років: троє уродженців Людвинівки стоять у макарівському розділі «Реабілітованих історією», і двоє з трьох - учителі[12]. Розстріляних серед них немає, усім трьом дали строки, а реабілітували їх у три різні роки - 1962, 1967 і 1989.
Про перші місяці війни в селі розповідає замітка газети, що виходила під німецькою окупаційною адміністрацією: бригадира колгоспу «Наш шлях» Федора Івановича Ковеля заарештували енкаведисти[2].
Під час окупації в селі діяли Людвинівська сільська управа й «Громадське господарство № 23», фонди яких зберігає обласний архів[24][25].
У 1971 році в Людвинівці був колгосп імені 40-річчя Жовтня, а його бригадира В. П. Негрішного нагородили орденом Леніна[9].
Церква і школа
Похилевич у статті про Фасову, яка охоплює й Людвинівку, називає одну церкву - деревʼяну Миколаївську, збудовану 1748 року[4]. 1912 року духовна консисторія розглядала справу про оновлення ікони Божої Матері в Людвинівці[26].
Школа в селі була вже 1900 року: «Список населенных мест» називає в Людвинівці школу грамоти[6]. Це найнижчий щабель тодішньої освіти - читати, писати й молитви.
Петро Степанович Бондаренко, учитель місцевої школи, дістав чотири роки за вироком Київського обласного суду 28 квітня 1938 року[12].
Що збереглося
На цвинтарі стоїть гранітний памʼятник над братською могилою 1919 року[19]. Сам памʼятник сучасний - 1970 року на цьому місці стояв залізобетонний обеліск[14].
Над братською могилою радянських воїнів, що загинули 1943 року за визволення села, 1970 року теж стояв залізобетонний обеліск[14]. У центрі села стоїть памʼятник воїнам-односельцям, поставлений 1966 року: у переліку 2003 року він має охоронний номер 519[15]. Нарис про Людвинівку пише, що на фронтах полягли 17 мешканців села[16]; таблиця памʼяток у тому самому томі називає цей памʼятник «на честь 55 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни»[17][18].
Цвинтар має власну архівну справу в ДАКО, і вона теж спільна з Фасовою: «Про кладовища в с. Фасовій и д. Людвинівці Київського повіту», 1908 рік[23].
Для пошуку. Документи про Людвинівку шукаються за обома адресами, залежно від року: під Людвинівською й під Фасівською сільрадою[27][28][8]. В іменному покажчику дублікатів метричних книг губернії під назвою Фасови понад чотири тисячі записів 1840-1852 років[10]. Хто шукатиме документи про землю, тому потрібна ще одна адреса: ДАКО, фонд 1542 - плани чиншових земельних ділянок Людвинівки Київського повіту, відмежованих від земель поміщика Боярського, 1888-1889 роки[22]. Чиншовики сиділи на панській землі за грошовий чинш, а не за викупним актом.