Людвинівка
село, Бучанський район, Київська область
На цвинтарі Людвинівки стоїть памʼятник над братською могилою селян, яких 1919 року закатували денікінці[11]. Що саме тоді сталося, не описує жодне джерело: лишилися могила й кілька імен, які ще читаються на плиті[16]. Через чотирнадцять років у мартиролозі Голодомору по цьому селу буде двадцять сім записів, і сім із них - без імен[5].
Село лежить у Макарівській селищній громаді Бучанського району, поряд із Фасовою, до якої належало більшу частину своєї історії - історично до Макарівської волості Київського повіту, а в радянський час здебільшого до Фасівської сільради. Але не одразу: 1 вересня 1946 року в Людвинівки була ще власна Людвинівська сільрада, без жодного підпорядкованого хутора[23]. Документи про Людвинівку шукаються за обома адресами, залежно від року.
Назва
1815 року Людвік Шимановський, власник маєтку й чоловік однієї з Харлінських, назвав південну частину Фасови Людвинівкою на власну честь[2]. Уже 1820 року він продав усе й поїхав.
Друге видання Похилевича, надруковане 1887 року - двадцять три роки по першому, - Людвинівці окремого гасла так і не дало: воно й далі описує обидві частини однією статтею про Фасову[3].
Відокремлення від Фасови розтяглося на півтора століття: у ревізьких казках 1834 року обидва села ще стоять двома позиціями однієї справи, парафією Людвинівка лишалася фасівською. Сільраду вона мала власну вже 1946 року[23] і знову, після перерви, - з 1986-го[5]; коли саме й на скільки її приєднували до Фасівської між цими датами, жодне джерело поки не називає.
Обидві окупаційні газети, які 1941 року надрукували замітку про арешт бригадира тутешнього колгоспу, пишуть село через «к» - «Людвиківка»[1]. За сучасним написанням ці номери не знаходяться взагалі, тому в пресі 1941-1943 років варто пробувати обидві форми, а надійніше - шукати за назвою району разом із Фасовою, бо ці два села тодішні дописувачі майже завжди називали поруч.
Не плутати. Людвинівок в Україні щонайменше пʼять, і кілька з них - у Київській області. Наша макарівська. Окремі села з тією ж назвою були в колишніх Васильківському й Радомисльському повітах, а в довідниках репресій трапляються ще білоцерківська та іванківська. Архівні справи про них регулярно потрапляють у пошук за цією назвою.
Кому належало
Людвинівку не купували й не продавали окремо: вона переходила з рук у руки разом із Фасовою, і власники в них спільні. Людвік Шимановський, який дав селу назву, протримав маєток пʼять років. 1820 року він продав усе й за кілька років помер у Франції, а Фасову разом із новоназваною частиною купив за 80 тисяч рублів асигнаціями Михайло Боярський[2]. По його смерті 1842 року маєток поділили між пʼятьма синами - Михайлом, Антоном, Іваном, Тибуртієм і Медартом.
«Список населенных мест» 1900 року називає власника Людвинівки повним імʼям: Казимир Антонович Боярський, і господарство він веде сам, без орендаря[4]. З 1109 десятин, які числилися за селом, поміщику належало 647, селянам - 462, а система господарювання і в пана, і в селян однакова, трипільна. По батькові Казимира збігається з імʼям Антона Івановича Боярського, одного з власників Фасови 1864 року[2], але самого родоводу не подає жодне джерело, і збіг тут не доказ.
Для пошуку. Хто шукатиме документи про землю, тому потрібна ще одна адреса: ДАКО, фонд 1542, справа 796 - плани чиншових земельних ділянок Людвинівки Київського повіту, відмежованих від земель поміщика Боярського, 1888-1889 роки[19]. Чиншовики сиділи на панській землі за грошовий чинш, а не за викупним актом, і саме тому їхні наділи довелося міряти окремо від решти. Замовляючи цю справу, варто перевірити повіт: сусідні справи того-таки опису стосуються Васильківського повіту, а Людвинівок і там не бракує. Те, що поміщик у макарівській Людвинівці справді Боярський, «Список» 1900 року підтверджує незалежно[4].
Скільки людей
У ревізії 1834 року Людвинівка ще позиція в одній справі з Фасовою, а перше число, яке стосується саме Людвинівки, а не Фасови разом із нею, дає вже 1887 рік: друге видання Похилевича рахує обидві частини нарізно за ревізькими казками, наділом і викупом[3].
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1887 | 200 | ревізьких душ; наділ 434 десятини, викуп 582 рублі[3] |
| 1900 | 862 | 151 двір, 433 чоловіки й 429 жінок[4] |
| 2026 | 418 | 342 двори[17] |
Ревізькі душі рахують не так, як перепис: 1887 року порахували лише чоловічі душі, які підлягали ревізії, а не всіх жителів, тому пряме зіставлення 200 з 862 нічого не доведе.
Для порівняння, у Фасовій 1900 року нарахували 284 двори і 2070 жителів. До Києва від Людвинівки рахували 50 верст, до найближчої телеграфної станції - чотири, і стояла вона у Фасовій[4].
Той-таки запис 1900 року називає в селі вітряк з одним робітником, громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1 січня 1900 року лежало 200 чвертей озимого зерна і 100 ярового, і пожежний обоз із шести бочок, чотирнадцяти багрів та десяти драбин, утримуваних коштом громади[4]. Вітряк належав селянинові Євстафію Вовченку.
Далі ряд обривається на тридцять років. У 1932-1933 роках, за «Національною книгою памʼяті», у Людвинівці померло понад сто людей[5]. Скільки їх було на той момент усього, ми не знаємо, тому відсотка тут не буде.
Прізвища в мартиролозі повторюються: Письмаків у ньому восьмеро, Вовченків восьмеро, Кондратенків шестеро, Ковалів троє, Красюків двоє[5]. Вовченки - те саме прізвище, що й у власника вітряка за тридцять два роки до того.
Дворів у селі, отже, тепер удвічі більше, ніж 1900 року, а людей у тих дворах удвічі менше.
XX століття
Рішення облвиконкому 1970 року фіксує загибель жителів від денікінців 1919 року, не називаючи числа[11]. Що їх було тринадцятеро й що сталося це у вересні, каже вже напис на теперішньому памʼятнику[16] - гранітному, поставленому замість залізобетонного обеліска, який стояв тут 1970 року.
Наступного року село занесли на «червону дошку» за добре виконання продрозверстки[5], тобто відзначили за те, що воно здало хліб. Через дванадцять років сусідню Фасову занесуть на «чорну дошку» за те, що вона хліба не здала[5].
За чотири дні до нового 1933 року районна газета вийшла з переліком сіл, які «саботують хлібозаготівлі», і Людвинівка стояла в ньому третьою; тоді ж голову тутешнього колгоспу зняли з посади за зрив хлібоздачі, а справу передали до суду - разом зі справами голів колгоспів Небелиці, Озірщини й Личанки[8]. Що ще стояло в тому номері й чому його доводиться читати через переказ, розказано на сторінці події.
«Національна книга памʼяті» каже, що імена вдалося встановити двадцяти двом[5]. Саме з собою це видання не сходиться: у надрукованому мартиролозі двадцять сім позицій, і лише двадцять із них несуть особове імʼя. Решта сім - це шестеро записаних просто як «Письмак» (дружина й пʼятеро дітей) та «Марченко (брат)»: свідок памʼятав, що ці люди загинули, але імен уже не назвав. Усі записи наведено нижче, у реєстрі архівних записів.
Через пʼять років по селу прокотилися репресії 1937-1938 років: троє уродженців Людвинівки стоять у макарівському розділі «Реабілітованих історією», і двоє з трьох - учителі[9]. Розстріляних серед них немає, усім трьом дали строки, а реабілітували їх у три різні роки - 1962, 1967 і 1989. Четвертий, розстріляний 1937 року слюсар із Коростеня, стоїть у житомирському томі, але за яку саме Людвинівку його записано, том не каже[10].
Про перші місяці війни в селі збереглася одна-єдина розповідь, і надрукувала її газета, що виходила під німецькою окупаційною адміністрацією: бригадира колгоспу «Наш шлях» Федора Івановича Ковеля заарештували енкаведисти[1]. Таке видання друкувало саме з наміром - показати радянську владу злочинною, - тому імена й назви з нього беруться обережно, і на сторінці події розібрано, що з тієї замітки тримається, а що ні.
Під час окупації в селі діяли Людвинівська сільська управа й «Громадське господарство № 23», справи яких збереглися в обласному архіві[21].
У 1971 році в Людвинівці був колгосп імені 40-річчя Жовтня, а його бригадира В. П. Негрішного нагородили орденом Леніна[6].
Церква і школа
Власного храму село не мало: воно належало до парафії церкви святого Миколая у Фасовій. Метричний запис про людину, яка народилася в Людвинівці, лежить у фасівських книгах, а не в людвинівських, бо людвинівських не було ніколи. Оцифровано з тих книг поки небагато: в іменному покажчику дублікатів метричних книг губернії під Фасовою лежить близько чотирьохсот записів, і всі вони з 1840-1842 років[7]. Під самою Людвинівкою покажчик не дає нічого. 1912 року духовна консисторія розглядала справу про оновлення ікони Божої Матері в Людвинівці[22].
Школа в селі була вже 1900 року: «Список населенных мест» називає в Людвинівці школу грамоти[4]. Це найнижчий щабель тодішньої освіти - читати, писати й молитви, часто в найманій хаті й без окремого будинку.
Кого в цій школі вчили за радянського часу, наші джерела не кажуть. Петро Степанович Бондаренко, учитель місцевої школи, дістав чотири роки за вироком Київського обласного суду 28 квітня 1938 року[9].
Вікіпедія, переказуючи місцевий нарис, додає, що початкова школа радянського часу працювала в одному з приміщень колишнього панського маєтку й проіснувала до 1973 року[17]. Другого джерела на це в нас немає, тому поки що це переказ, а не встановлений факт; перевірити його можна за планом села або страховим описом маєтку.
Що збереглося
На цвинтарі стоїть гранітний памʼятник над братською могилою 1919 року. На хресті над нею вибито: «На цьому місці поховано тринадцять селян Людвинівки, закатованих денікінцями у вересні 1919 р.»[16] - тобто число з охоронного паспорта підтверджує сам камінь. А поіменну плиту вдалося прочитати лише частково: вона лежить плазом і на всіх знімках залита водою. Сам памʼятник сучасний - 1970 року на цьому місці стояв залізобетонний обеліск[11].
Після війни над братською могилою радянських воїнів, що загинули за визволення села, теж поставили обеліск[11]. Окремо, у центрі села, стоїть памʼятник воїнам-односельцям, поставлений 1966 року: у переліку 2003 року він має охоронний номер 519, але числа імен той рядок не називає[12]. Числа імен походять з однієї книжки, і вона суперечить сама собі. У нарисі про Людвинівку сказано: «На фронтах Великої Вітчизняної війни полягли смертю хоробрих 17 мешканців села» - це на сторінці 323[13]. А в таблиці памʼяток, що стоїть на початку того-таки тому, на сторінці 97, цей обʼєкт названо «памʼятником на честь 55 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни»[14][15]. Лічать вони різне: полягти в бою і не повернутися з фронту - не одне й те саме, бо в друге входять і зниклі безвісти, і померлі від ран та в полоні. Обидва можуть бути правильні водночас, і поки поіменного списку ми не бачили, обидва й показуємо.
Третє число - сімдесят шість - ми знімаємо. Воно стоїть на сайті громади[18] і у Вікіпедії[17], але абзац, з якого походить, переписаний із того-таки нарису: останнє його речення збігається з книжковим слово в слово, і сама стаття посилається саме на цю сторінку[13]. На ній надруковано 17.
Цвинтар має власну архівну справу, і вона теж спільна з Фасовою: ДАКО, ф. 1, оп. 32, спр. 590 - «Про кладовища в с. Фасовій и д. Людвинівці Київського повіту», 1908 рік, 106 аркушів[20]. Що саме там розглядали - відведення нового місця, розширення старого чи чиюсь скаргу, - з опису не видно.
Від панської садиби, з якої Людвинівка почалася, у наших джерелах не лишилося нічого, крім переказу про приміщення, у якому пізніше була школа[17]. Село, яке півтора століття вважали південним кінцем Фасови, з 1986 року має власну сільраду[5], а з адміністративною реформою обидва разом увійшли до Макарівської селищної громади[18].