Людвинівка

село, Бучанський район, Київська область

На цвинтарі Людвинівки стоїть памʼятник над братською могилою селян, яких 1919 року закатували денікінці^[4]. Що саме тоді сталося, не описує жодне джерело: лишилися могила й кілька імен, які ще читаються на плиті^[6]. Через чотирнадцять років у мартиролозі Голодомору по цьому селу буде двадцять сім записів, і сім із них - без імен^[2].

Село лежить у Макарівській селищній громаді Бучанського району, поряд із Фасовою, до якої належало більшу частину своєї історії - історично до Макарівської волості Київського повіту, а в радянський час до Фасівської сільради. Документи про Людвинівку шукаються саме за цією адресою.

Назва

Людвинівка не виникла сама: її відрізали й назвали. 1815 року Людвік Шимановський, власник маєтку й чоловік однієї з Харлінських, назвав південну частину Фасови Людвинівкою на власну честь^[1]. Уже 1820 року він продав усе й поїхав.

Відокремлення від Фасови розтяглося на півтора століття: у ревізьких казках 1834 року обидва села ще стоять двома позиціями однієї справи, парафією Людвинівка лишалася фасівською, а власну сільраду отримала аж 1986 року^[2].

Не плутати. Людвинівок в Україні щонайменше пʼять, і кілька з них - у Київській області. Наша макарівська. Окремі села з тією ж назвою були в колишніх Васильківському й Радомисльському повітах, а в довідниках репресій трапляються ще білоцерківська та іванківська. Архівні справи про них регулярно потрапляють у пошук за цією назвою.

XX століття

Реєстр памʼяток фіксує загибель жителів від денікінців 1919 року, не називаючи числа^[4]. Що їх було тринадцятеро й що сталося це у вересні, каже вже напис на теперішньому памʼятнику^[6] - гранітному, поставленому замість залізобетонного обеліска, який стояв тут 1970 року.

Наступного року село занесли на «червону дошку» за добре виконання продрозверстки^[2], тобто відзначили за те, що воно здало хліб. Через дванадцять років той самий облік обернеться проти сусідньої Фасови: її занесуть на «чорну дошку» за те, що вона хліба не здала^[2].

У 1932-1933 роках, за «Національною книгою памʼяті», у Людвинівці померло понад сто людей, а імена вдалося встановити двадцяти двом^[2]. Саме себе це видання не сходиться: у надрукованому мартиролозі двадцять сім позицій, і лише двадцять із них несуть особове імʼя. Решта сім - це шестеро записаних просто як «Письмак» (дружина й пʼятеро дітей) та «Марченко (брат)»: свідок памʼятав, що ці люди загинули, але імен уже не назвав. Усі записи наведено нижче, у реєстрі архівних записів.

Під час окупації в селі діяли Людвинівська сільська управа й «Громадське господарство № 23», справи яких збереглися в обласному архіві^[8]. Після війни над братською могилою радянських воїнів, що загинули за визволення села, поставили обеліск^[4]. Окремо стоїть памʼятник воїнам-односельцям: перелік памʼяток 2003 року називає пʼятдесят пʼятьох^[5], сайт громади - сімдесят шістьох^[7].

У 1971 році в Людвинівці був колгосп імені 40-річчя Жовтня, а його бригадира В. П. Негрішного нагородили орденом Леніна^[3].

Церква

Власного храму село не мало: воно належало до парафії церкви святого Миколая у Фасовій. Слід власного релігійного життя в архівах усе ж є. 1912 року духовна консисторія розглядала справу про оновлення ікони Божої Матері в Людвинівці^[9].