Чотири роки потрав на людвинівських сінокосах, і присяжні виправдали всіх тринадцятьох

Колонщина й Людвинівка чотири роки поспіль ішли одна на одну через сінокіс, і скінчилося це смертю.

1898 року людвинівці купили в поміщика землю й частину лишили під сінокіс. Колонщинці стали пасти на ній коней - систематично, чотири роки підряд, як і записав потім судовий звіт: «Крестьяне села Колонщины систематически, въ теченіе четырехъ лѣтъ, производили потравы на сѣнокосахъ своихъ же однодеревцевъ крестьянъ д. Людвиновки».^[1] «Однодеревці» тут слово газети, і воно точне: два села жили поруч і між собою родичалися.

1902 року людвинівець Андрій Максименко здав свій сінокіс навпіл урожаю трави «нѣкоему Вовченку», а Вовченко покликав стерегти ділянку своїх родичів із Колонщини - Кондратія Литвина й Іосифа Кучеренка.^[1] Стерегти людвинівську траву поставили двох чоловіків із села, яке цю траву чотири роки й толочило.

Ніч

На сінокіс приїхали пʼятнадцять людвинівців двома підводами. Пролунало два постріли; коней забрали - сімнадцять голів. Юхим (Ефрем) Литвин знайшов брата за пʼятнадцять кроків, уже мертвим. Судово-медичний розтин показав три рани голови зі скрізними тріщинами черепа.^[1]

Дня, коли це сталося, ми не називаємо: газета в одному абзаці подає ту саму ніч і як 12 червня, і як 12 липня.^[1]

Суд

До суду дійшли тринадцятеро - усі з Людвинівки. Справу розглядав Київський окружний суд із присяжними засідателями; головував член суду А. Г. Жуков, обвинувачував товариш прокурора Толмач, захищав помічник присяжного повіреного Александров. З боку Колонщини свідчили Михайло Пазюка й Демʼян Фураж. Присяжні винесли всім підсудним виправдувальний вердикт.^[1]

Виправдання тринадцятьох за одну смерть не означає, що суд не повірив у смерть: розтин і рани на суді стояли. Недоведеним лишилося інше: хто саме з пʼятнадцятьох, які приїхали тієї ночі, завдав цих трьох ударів. Присяжні відповідали на питання про кожного підсудного окремо, а очевидець був фактично один - брат убитого, який сам ледве вцілів.^[1]

Газета назвала свою рубрику «Убийство на аграрной почвѣ». До суду ця суперечка про землю потрапила аж тоді, коли з неї вийшла смерть, і суд на неї не відповів: тринадцятеро розʼїхалися по домівках, а сінокіс лишився там, де й був.