Наливайківка

село, Бучанський район, Київська область

Восени 1932 року по Наливайківку особисто приїхав уповноважений ЦК КП(б)У й запропонував занести село на «чорну дошку»^[4]. За місяць районна газета надрукувала таблицю, у якій село стоїть із сорока відсотками виконаного плану - найгірше в районі^[7], а в тому самому номері - звіт про виїзну сесію Київського обласного суду, яка судила жителів просто на місці. За рік у мартиролозі Голодомору по цьому селу лишиться одинадцять імен, і десять із них - одне прізвище.

Село лежить у Макарівській селищній громаді Бучанського району, за пʼять верст на захід від Макарова, «при вершинахъ ручья Почепина»^[1]. До реформи 2020 року належало до Макарівського району, історично - до Макарівської волості Київського повіту Київської губернії. Сільраді підпорядковувалося село Почепин^[3].

Назва

Найдавніша відома згадка - 1506 рік, у складі маєтностей Ясинецьких: так подає краєзнавча стаття, не наводячи документа^[5].

Похилевич 1864 року виводить назву від «древней малороссійской дворянской фамиліи Наливайковъ» і згадує гетьмана Наливайка^[1]. Це краєзнавча етимологія XIX століття, а не встановлене походження: жодного документа, який повʼязував би село з родом, автор не називає.

Урочища села, які він перелічує, збереглися лише в цьому записі: Кидниця, Надухи, Демʼяновське^[1].

Скільки людей

За Похилевичем, у середині 1860-х у Наливайківці жило 766 осіб обох статей на 4872 десятинах^[1]. До 1900 року село більш ніж подвоїлося: 278 дворів, 1656 жителів, 4360 десятин^[2]. Землю ділили так: поміщикам 2674 десятини, селянам 1621, церкві 65.

На початку 1970-х - 1470 осіб^[3]. Станом на липень 2026 року дані суперечать самі собі навіть усередині однієї довідки: у картці статті стоїть 876, у тексті тієї самої статті 805^[11]. Наводимо обидва.

Німецька колонія

Поруч із селом, у тій самій Макарівській волості, стояла окрема німецька колонія з тією самою назвою. «Список населених місць» 1900 року подає її окремим записом: 12 дворів, 58 осіб - 27 чоловіків і 31 жінка, - 250 десятин землі «нѣмцам-колонистам»^[2]. У волості таких колоній було чотири.

Чим це скінчилося, видно з книги репресованих. 16 січня 1938 року Особлива нарада при НКВС СРСР засудила двох уродженців Наливайківки, обох німців: Арнольда Генріховича Вирха, 1900 року народження, завідувача хлібопекарні в Ірпені, і Ертмана Фрідріховича Міллера, 1904 року, завідувача ферми в колгоспі сусідньої Улянівки^[6]. Того ж дня через ту саму Особливу нараду пройшли ще щонайменше шістнадцятеро людей з району^[6]. 1944 року з району виселили Ганну Едуардівну Щербину, 1923 року народження, теж уродженку Наливайківки^[6].

XX століття

Радянська «Історія міст і сіл» подає селу два сюжети: заворушення березня 1848 року через інвентарні правила і 161 нагородженого за війну^[3]. Про голод, розкуркулення й «чорну дошку» - жодного слова.

Колективізація тут почалася з арештів. Уже 18 січня 1930 року Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР виселила за межі України на три роки Андрія Федоровича Вірозуба^[6]; того самого дня рішення ухвалили ще щодо шістьох жителів району, а по всій Київщині цією датою в книзі проходять понад тридцять людей^[6].

За вісім днів, 26 січня 1930 року, та сама нарада одним рішенням засудила чотирьох жителів села: робітника радгоспу Миколу Климовича Булаха, робітника радгоспу Івана Терентійовича Пархоменка, робітника радгоспу Василя Савовича Шведа і вчителя місцевої школи Петра Павловича Чепелика^[6]. Пархоменка виселили за межі України, решту - по три роки позбавлення волі. У всьому макарівському розділі книги цією датою проходять лише вони.

Колгосп і лісгосп у селі створили 1930 року^[4]. До початку 1970-х колгосп звався «Родина» і обробляв 3400 гектарів угідь, з них 2868 орної землі; у селі працювали восьмирічна школа, будинок культури й бібліотека^[3]. Про Голодомор «Національна книга памʼяті» пише, що вважають, ніби помер кожен третій житель^[4]. Той самий нарис подає й окреме число померлих по Почепину - хутору, який був не кутком Наливайківки, а окремим пунктом тієї самої сільради^[3].

Найтяжчий вирок у селі дістав Михайло Борисович Савран, 1874 року народження, неписьменний колгоспник. Трійка при УНКВС по Київській області засудила його до розстрілу 24 серпня 1937 року, вирок виконано 7 вересня.^[6]

Окремим засіданням, 4 грудня 1937 року, та сама трійка дала по десять років двом іншим - голові місцевого колгоспу Олександрові Івановичу Загурському і ветеринарному лікареві колгоспної ферми Тимофієві Савовичу Шведу.^[6]

Із війни, за даними сільради, не повернулися 194 жителі, воювали близько шестисот, вісімнадцятеро були в партизанах^[12]. Ці цифри дослівно повторює Вікіпедія, тому джерело тут одне, а не два. Про 161 нагородженого пише й «Історія міст і сіл»^[3].

Церква

Церква святого Миколая, деревʼяна, шостого класу, з 43 десятинами землі, збудована 1845 року коштом поміщиці Сорочинської^[1]. Попередню описано у візиті Хвастівського деканату за 1746 рік^[1] - тобто в тому самому документі, що й попередницю фасівської церкви.

Метричні книги цієї парафії зберігаються в ЦДІАК України, у фонді 127, в одному описі з метриками Фасови, Ситняків, Мотижина й Макарова^[8].

Найдавніший поіменний слід села теж церковний і теж архівний: із 1 по 14 листопада 1799 року консисторія розглядала справу за рапортом благочинного священника Стефана Околовича - про віддачу в рекрути поміщиком Мілевським жителя Наливайківки, сина дячка Никифора Шулякевича^[9]. Імені поміщика опис справи не називає.

Що збереглося

У реєстрі памʼяток за селом рахуються два обʼєкти, і обидва військові: братська могила воїнів, які загинули 1943 року за визволення села, зі скульптурою воїна, і могила невідомого солдата зі скульптурою «Скорботна мати»^[10]. Могили розстріляних цивільних, як у сусідній Фасовій, у переліку немає.