Наливайківка

село, Бучанський район, Київська область

Восени 1932 року по Наливайківку особисто приїхав уповноважений ЦК КП(б)У й запропонував занести село на «чорну дошку»^[15]. За місяць районна газета надрукувала таблицю, у якій село стоїть із сорока відсотками виконаного плану - найгірше в районі^[18], а в тому самому номері - звіт про виїзну сесію Київського обласного суду, яка судила жителів просто на місці. За рік у мартиролозі Голодомору по цьому селу лишиться одинадцять імен, і десять із них - одне прізвище.

Село лежить у Макарівській селищній громаді Бучанського району, за пʼять верст на захід від Макарова, «при вершинахъ ручья Почепина»^[11]. До реформи 2020 року належало до Макарівського району, історично - до Макарівської волості Київського повіту Київської губернії. Сільраді підпорядковувалося село Почепин^[14]. 1946 року підпорядкованих пунктів було два - хутори Почапин і Ферма^[27]. Ферма з переліку зникла ще до складання тому 1971 року.

Назва

Найдавніша відома згадка - 1506 рік, у складі маєтностей Ясинецьких: так подає краєзнавча стаття, не наводячи документа^[16].

Похилевич 1864 року виводить назву від «древней малороссійской дворянской фамиліи Наливайковъ» і згадує гетьмана Наливайка^[11]. Це краєзнавча етимологія XIX століття, а не встановлене походження: жодного документа, який повʼязував би село з родом, автор не називає.

Урочища села, які він перелічує, збереглися лише в цьому записі: Кидниця, Надухи, Демʼяновське^[11].

Кому належало

Найраніше відоме імʼя власника - поміщик Мілевський: 1799 року він віддавав у рекрути жителя Наливайківки^[22]. Імені його опис справи не називає, і більше ніде в наших джерелах цей поміщик не трапляється.

Далі йде єдиний звʼязний ланцюг володіння, і весь він тримається на одному записі Похилевича: 1830 року село за Павшею, потім за Сорочинськими, 1845-го його бере Чеснок, 1861-го - Синельников^[11]. Нарис 2006 року дає той самий ланцюг із повними іменами: Ксаверій Павша, полковник Микола Часник (1845) і Василь Синельников, якому Часник перепродав землю «через 17 років», тобто 1862-го, а не 1861-го^[26]. «Часник» і «Чеснок» - те саме прізвище у двох переданнях. За останні тридцять років кріпацтва Наливайківка змінила чотирьох власників, тож викупні, межові й ревізькі справи по селу треба перебирати на всі чотири прізвища, а не на одне: документ може лежати під будь-яким із них.

Видання 1887 року повторює той самий ланцюг дослівно й додає останню ланку: на момент виходу книги Синельникова вже не було в живих, і маєток перейшов до його спадкоємців, імен яких Похилевич не називає^[12].

Церкву 1845 року збудовано коштом поміщиці Сорочинської^[11] - тобто саме тим роком, яким Похилевич датує перехід села до наступного власника.

Похилевич називає в селі й винокурню, яка працювала з 1842 року, а з 1853-го стала паровою^[11].

Скільки людей

За двадцять три роки між двома виданнями Похилевича населення зросло майже вдвічі - з 766 до 1340^[11][12], і до 1900 року зросло ще раз, до 1656: три зрізи поспіль показують стале зростання, а не розбіжність джерел. Землю 1900 року ділили так: поміщикам 2674 десятини, селянам 1621, церкві 65^[13]. Виданням 1887 року наділ і викуп по селу названо окремо від 1864-го: наділ 1727 десятин, викупний платіж 2451 карбованець 1 копійка, а власницької землі при селі - 4179 десятин^[12].

На початку 1970-х - 1470 осіб^[14]. Станом на липень 2026 року дані суперечать самі собі навіть усередині однієї довідки: у картці статті стоїть 876, у тексті тієї самої статті 805^[24]. Наводимо обидва.

Німецька колонія

Поруч із селом, у тій самій Макарівській волості, стояла окрема німецька колонія з тією самою назвою. «Список населених місць» 1900 року подає її окремим записом: 12 дворів, 58 осіб - 27 чоловіків і 31 жінка, - 250 десятин землі «нѣмцам-колонистам»^[13]. У волості таких колоній було чотири.

16 січня 1938 року Особлива нарада при НКВС СРСР засудила двох уродженців Наливайківки, обох німців: Арнольда Генріховича Вирха, 1900 року народження, завідувача хлібопекарні в Ірпені, і Ертмана Фрідріховича Міллера, 1904 року, завідувача ферми в колгоспі сусідньої Улянівки^[17]. Того ж дня через ту саму Особливу нараду пройшли ще щонайменше шістнадцятеро людей з району. 1944 року з району виселили Ганну Едуардівну Щербину, 1923 року народження, теж уродженку Наливайківки.

XX століття

Радянська «Історія міст і сіл» подає селу два сюжети: заворушення березня 1848 року через інвентарні правила і 161 нагородженого за війну^[14]. Про голод, розкуркулення й «чорну дошку» - жодного слова.

Уночі проти 15 січня 1908 року з місцевої сільської розправи невідомий виставив вікно й виніс усі громадські папери: податні зшитки на казенні й мирські податки за 1907 рік, страхові списки з квитанційним зшитком, ревізькі казки, накази на виконання присудів волосного суду, списки наділеної селянам землі й книгу «Положеніє о крестьянах»^[1]. Не взяли тільки трьох планів на надільну й додаткову землю. Сама розправа стояла в окремому будиночку на світлицю й кухню, без хати для сторожа.

Цей перелік показує, які документи по селу існували на 1907 рік і що частини з них немає вже понад століття.

Улітку 1911 року «Рада» двічі писала про агітаторів чорносотенного «Союзу русского народу», приписаних до макарівського відділу, які збирали по селах членські внески. Перший фейлетон посилається на допис із самої Наливайківки, надрукований у попередньому числі, і переказує його так: «макаровські союзники вчили наливайківських дядьків робити політику»^[2]. Другий писаний від імені союзника, який їде з Наливайківки, «де дві години тому прилучив до союзу ще один мильйон істино-руських», везучи в саквояжі коло бравінга торбу мужицьких полтинників - членських вкладок^[3]. Обидва тексти сатиричні, тож їхні сцени - не подія; подія тут та, що відділ союзу в Макарові був і внески в селі збирав.

Колективізація тут почалася з арештів. Уже 18 січня 1930 року Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР виселила за межі України на три роки Андрія Федоровича Вірозуба^[17]; того самого дня рішення ухвалили ще щодо шістьох жителів району, а по всій Київщині цією датою в книзі проходять понад тридцять людей.

За вісім днів, 26 січня 1930 року, та сама нарада засудила чотирьох жителів села: робітника радгоспу Миколу Климовича Булаха, робітника радгоспу Івана Терентійовича Пархоменка, робітника радгоспу Василя Савовича Шведа і вчителя місцевої школи Петра Павловича Чепелика^[17]. Пархоменка виселили за межі України, решту - по три роки позбавлення волі. З усього Макарівського району того дня засудили рівно цих чотирьох, а по всій Київщині тим самим числом у книзі проходять двадцять дві людини.

Колгосп і лісгосп у селі створили 1930 року^[15]. Господарство при цьому було не одне. У серпні 1940 року обласна газета називає в Наливайківці артіль ім. Сталіна, яка ще до 10 серпня обмолотила й розстелила весь урожай льняної соломки з 42 гектарів - перша в районі^[6]; голова її, І. Булах, підписався під листом фінансового активу району в червні 1941-го^[9]. А в січні 1941 року на заняття сільської агрошколи ходили колгоспники з трьох артілей^[7].

Три артілі трималися до 1950 року: «В 1950 р. три наливайківські колгоспи обʼєдналися в один», а назву «Родина» він дістав, за нарисом, з 1962 року^[26]. Довідник 1971 року застає його вже під цією назвою: 3400 гектарів угідь, з них 2868 орної землі, а в селі - восьмирічна школа, будинок культури й бібліотека^[14].

1932 року в Наливайківській школі вчився у 7-у класі Олександр Миколайович Підсуха, згодом поет і драматург, народжений 1918 року в сусідніх Ніжиловичах^[26]. Село лишилося і в його віршах: у романі «Поліська трилогія» батько відправляє сина «в семирічку, а не в свинопаси» - «Краще хай в Наливайки іде… Вісім верств - в Наливайки й назад - одміра, не шкодуючи пʼят»^[26]. Семирічка була одна на цілий кущ сіл.

Про Голодомор «Національна книга памʼяті» пише, що вважають, ніби помер кожен третій житель^[15]. Той самий нарис подає й окреме число померлих по Почепину - хутору, який був не кутком Наливайківки, а окремим пунктом тієї самої сільради^[14].

Михайла Борисовича Саврана, 1874 року народження, неписьменного колгоспника, трійка при УНКВС по Київській області засудила до розстрілу 24 серпня 1937 року, вирок виконано 7 вересня.^[17]

Окремим засіданням, 4 грудня 1937 року, та сама трійка дала по десять років двом іншим - голові місцевого колгоспу Олександрові Івановичу Загурському і ветеринарному лікареві колгоспної ферми Тимофієві Савовичу Шведу.^[17]

Останні три довоєнні роки видно з обласної газети - через позики, парторганізацію й навчання. До травня 1939 року в Наливайківці, як і в сусідній Липівці, створили кандидатську партгрупу^[4]. Позику 1938 року колгоспники передплатили на 12 тисяч карбованців, 1939-го - вже на 23 тисячі, з яких 15 внесли готівкою; на 4 серпня 1939 року весь Макарівський район підписався на 295 тисяч, тобто майже тринадцята частина районної суми припала на одне це село^[5]. У грудні 1940 року тут відкрили стахановську агрошколу: розраховували на 25-35 слухачів, а регулярно приходило понад шістдесят^[7].

Школою керувала агроном ІІ Макарівської МТС Є. Старовойт - імені газета не подає, - вона ж вела заняття й залучала стахановців читати лекції; одну прочитала льонарка Євгенія Сторожук^[7]. Слухачі вивчали ґрунти й агротехніку культур, слухали лекції з географії та української мови й просили організувати екскурсію до Києва.

4 червня 1941 року Наливайківка була серед трьох сіл, чиї колгоспи першими в районі вивершили підписку на нову позику^[8]. Це остання згадка про село в газеті перед війною.

Із війни не повернулися 194 жителі, воювали близько шестисот, вісімнадцятеро були в партизанах. Ці числа ми доти брали з сайту громади, а тепер знайшли, звідки вони: це нарис 2006 року, слово в слово^[26]. Сайт громади й Вікіпедія його переказують, тобто джерело тут одне, зате друковане, з назвою й сторінкою. У переказі загублено половину речення: у книжці стоїть «194 чоловіки з Наливайківки та 33 з Почепина полягли смертю хоробрих»^[26] - хутір, який тут завжди рахували окремо, мав у цьому переліку власне число. Про 161 нагородженого пише й «Історія міст і сіл»^[14].

Церква

Церква святого Миколая, деревʼяна, шостого класу, з 43 десятинами землі, збудована 1845 року коштом поміщиці Сорочинської^[11]. Попередню описано у візиті Хвастівського деканату за 1746 рік - тобто в тому самому документі, що й попередницю фасівської церкви.

Що сталося з храмом за радянської влади, наші джерела не кажуть. 2000 року в селі «відновлено церкву "Святителя Миколая"» Української православної церкви Київського патріархату^[26]. Посвята та сама, що й 1845 року.

Метричні книги цієї парафії зберігаються в ЦДІАК України, у фонді 127, в одному описі з метриками Фасови, Ситняків, Мотижина й Макарова^[19].

Іменний покажчик дублікатів метричних книг Київської губернії знає під Наливайківкою близько трьох тисяч трьохсот записів, і всі двісті, які ми переглянули, мають у самому записі Миколаївську церкву Київського повіту^[20]. Число приблизне, бо покажчик показує оцінку, - але порядок його певний. За записами стоять справи 1970, 2027, 2083, 2137, 2470 і 2602 опису 1012^[21]; ці самі номери трапляються й по сусідніх селах, бо одна справа це книга дуплікатів на цілий кущ парафій за рік.

Найдавніший відомий поіменний запис про село церковний: із 1 по 14 листопада 1799 року консисторія розглядала справу за рапортом благочинного священника Стефана Околовича - про віддачу в рекрути поміщиком Мілевським жителя Наливайківки, сина дячка Никифора Шулякевича^[22]. Імені поміщика опис справи не називає.

Що збереглося

У списку памʼятників, узятих під державну охорону 1970 року, за селом стоять два обʼєкти, і обидва військові: братська могила воїнів, які загинули 1943 року за визволення села, зі скульптурою воїна, і могила невідомого солдата зі скульптурою «Скорботна мати»^[23]. Могили розстріляних цивільних, як у сусідній Фасовій, у переліку немає.

Фотографій памʼятника у вільному доступі дві, і обидві зняті здалеку. Видно скульптуру воїна, а обабіч неї дві вертикальні гранітні стели, ліву червону й праву рожеву, - але жодного рядка тексту на них не видно^[10]. Тому чи стоять у Наливайківці поіменні плити, ми не знаємо досі.