Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Липівка
село, Бучанський район, Київська область
У 1864 році в Липівці жило 716 людей, а через двадцять три роки - 1138[3][5]. За наступні вісімдесят чотири роки село додало ще сто шістдесят девʼять душ і на початок 1970-х мало 1307[7]. Майже весь приріст стався за одне покоління наприкінці XIX століття. А те, що вмістилося між 1887 і 1971 роком - колективізація, голод, репресії, окупація, - радянське видання не пояснює.
Село стоїть при болотистому ручаї Почепин, що впадає у Здвиж, за пʼять кілометрів від Макарова[5][7]. До 1917 року воно належало до Макарівської волості Київського повіту Київської губернії - ця адреса прямо названа в заголовку переписної справи 1897 року[21], і саме за нею шукаються документи. Липівка - центр старостинського округу, і в ньому з нею тільки Лозовик[13].
Назва
Найдавніша відома форма - Липовка в російській традиції[3], Lipówka в польській[6]. Старішої назви немає в жодному описі XIX століття, хоч там, де Похилевич знає другу форму, він її подає[3].
Назву він виводить від лип, підпираючи це рештками липових гаїв при церкві та любовʼю жителів до бджільництва[3]. Документа під цим здогадом немає, а липа на кургані стоїть у гербі села[12].
Рік першої згадки - 1506-й, «у складі маєтностей Ясинецьких»[31]; тими самими словами в тому абзаці описано й Макарів. Вікіпедія ставить під статтею «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року[14], але в самому нарисі про Липівку цієї дати немає[16], а первинного документа під нею ми не бачили.
Кому належало
Два описи XIX століття подають початок села по-різному. Едвард Руліковський пише, що Липівка від найдавніших часів завжди належала до Макарівського ключа й міняла власників разом із ним: Макаревичі, Харлєнські, Грохольські, Щавінські, Любомирські[6]. Похилевич стверджує протилежне: з актів місцевої церкви, «існуючої тут ante saecula», видно «непонятный намъ фактъ»: 1732 року Липівка належала не до Макарівського маєтку, а Антонію Щавинському[5]. А 1889 року в архівному описі виринає прізвище, якого немає в краєзнавчих текстах: чиншові ділянки відмежовували від земель Барського[36].
Повне імʼя цього поміщика дає лише один документ. 1900 року власником села названо Миколу Олександровича Григоровича-Барського: він сам веде господарство в маєтку, за шестипільною системою проти селянської трипільної[4]. Раніше садибна й польова земля лишалася за Людвікою Страшинською[5]. Отже маєток перейшов до нового власника десь у ці роки - точної дати переходу жодне джерело не називає.
Росцішевські: чотири покоління і суперечливий родовід
Каєтан Росцішевський, катедральний декан київський, на старість жив у Липівці[6]. У панському палаці лежав фамільний архів роду, і, за Похилевичем, росіянам доступ до нього був утруднений[5].
Далі джерела розходяться втричі, і кожна розбіжність міняє схему успадкування. Похилевич пише, що Каєтан помер близько 1780 року і Липівка дісталася братові Казимиру; Руліковський дає 1795 рік і зовсім іншу лінію - маєток відійшов одній із дочок, яка вийшла за свого імениника Казимира Росцішевського[6]. Предводителем дворянства Похилевич називає Казимира, Руліковський - його сина Валентія. І два видання Похилевича не сходяться: 1864 року рід ведеться Казимир - Валентій - Еварест[3], а 1887-го ні Валентія, ні Евареста немає взагалі[5].
Земля й викуп: десять прізвищ із 1871 року
Найраніший іменний список липівських господарів дає не метрика, а земельна статистика. Похилевич 1887 року перелічує, хто викуповував землю у власниці з 1871-го: Омельчук Федір - 60 десятин, Лещенко Дмитрій - 44, Силонька Феодор - 26, Божко, Ольховець, Іванченко й Левченко - по 20, чотири селянина разом - 6, Савченко - 14, Пацан і міщанин Фонтані - по 10[5].
Три з цих прізвищ вертаються через пʼятдесят років: Ольховець і Омельчук - і в мартиролозі Голодомору, і в книзі репресованих, Іванченко - лише в другій[10][11]. Левченко П. С., 1924 року народження, стоїть у мартиролозі не серед померлих: він один із чотирьох очевидців голоду, з чиїх слів записано мартиролог[10].
Скільки людей
Перший твердий зріз - 1864 рік, і при ньому 3436 десятин землі[3]. Євреїв стаття того року не згадує взагалі, а за двадцять три роки їх у селі вже 28[5]. Число «28» 1864 року стоїть при римо-католиках, а 1887-го - при євреях. Або збіг, або помилка при перенесенні.
«Національна книга памʼяті» подає числа за 1887 рік дослівно й у тому самому порядку, але датує їх серединою XIX століття[10]. Це не друге підтвердження, а те саме джерело вдруге.
Сам ряд спершу піднімається, і аж від радянського часу йде вниз:
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 716 | 688 православних і 28 римо-католиків[3] |
| 1887 | 1138 | 1076 православних, 34 римо-католики, 28 євреїв[5] |
| 1900 | 1481 | 732 чоловіки й 749 жінок, 242 двори[4] |
| 1962 | 1379 | довідка сільради[12] |
За тринадцять років між 1887 і 1900 роками село додало ще третину - приріст у тому самому напрямку, що й попередні двадцять три роки[4]. На 1900 рік земля розподілена так: поміщику 78 десятин, церкві 47, селянам 1458 - при 1583 десятинах усього.
Липовський приход: метрики Королівки й Озерщини
До 1917 року Липівка була центром приходу, до якого Похилевич 1864 року причисляє Лозовок, Королівку і Езерщину, або Озерщину; у 1887-му склад той самий, а при Лозовику стоїть ще хутір Погулянка[3][5]. Отже метричні записи Королівки й Озерщини велися при липівській Покровській церкві.
Тепер це видно й у покажчику дублікатів метричних книг губернії: під Липівкою в ньому близько трьох тисяч ста записів, і всі двісті, які ми переглянули, стоять при Покровській церкві Київського повіту[24]. Під власною назвою Королівки нашого села в тому покажчику немає взагалі: усе, що стоїть під нею, веде у Васильківський повіт, до чужої однойменниці[25]. Тобто королівців до 1857 року шукати треба тут, серед липівських записів, і в справах 2024, 2082, 2136, 2204, 2469 і 2545а опису 1012[26].
До середини XX століття приход розпався. На 1 вересня 1946 року Липівка має власну Липівську сільраду з двох пунктів - села Липівка й хутора Лозовик, - а Королівська й Озерщинська сільради стоять окремо[9]. Зате старий приход розрізаний між двома громадами: Липівка, Лозовик і Королівка в Макарівській, Озерщина й Язвинка - у Бородянській[34]. Найраніший знайдений фонд самого села - Липівська сільська рада за 1923 рік[27].
XX століття
Колективізація почалася арештами: від січня до червня 1930 року засудили пʼятьох липівських одноосібників: Олександра Новицького (13 січня), Данила Ольховця (8 травня), Гаврила Біленчука, Михайла й Якова Омельчуків (8 червня)[11]. Наприкінці 1930-х у селі працюють три колгоспи одночасно - імені Ворошилова, імені Горького і «1-го Травня». Це не ланцюг перейменувань: замітку 26 грудня 1940 року підписали разом представники всіх трьох: голови колгоспів імені Ворошилова й «1 Травня» і ланкова колгоспу імені Горького[1].
Репресії зачепили 21 людину, повʼязану з Липівкою: девʼятнадцять уродженців і двоє приїжджих[11]. Розстріляно семеро; жінок серед засуджених пʼятеро, усім дали по десять років. З датою 10 вересня 1937 року рішення в макарівському розділі стоять у шістьох, і всі шестеро з Липівки, а трьох розстріляли 15 вересня. Тією самою датою в цілому томі проходять пʼятдесят дві особи з усієї Київщини: це день роботи трійки. Сільським епізод робить те, що в межах району вона того дня не дісталася нікому більше. Серед цих шести - священик без приходу Петро Герасименко.
Мартиролог Голодомору по селу укладено не за актами, а за свідченнями чотирьох очевидців, записаними 1987 року вчителькою історії місцевої школи М. Я. Остринською, тобто через пʼятдесят чотири роки після голоду. Графи «причина смерті» в ньому немає. Нарис пише, що померло пʼять осіб[10], і це суперечить стовпчику під ним: позицій справді пʼять, але дві групові - «Сини Федора Ольховця» і «Омельчуки (дружина та чоловік)», тож людей щонайменше семеро.
Окупація тривала від липня 1941 до листопада 1943 року[28]. Довідка сільради подає подробиці, яких немає ніде більше: спалено двадцять будинків, колгоспну контору і школу, вісьмох жителів розстріляно, а при визволенні 8 листопада 1943 року загинув 81 боєць[12]. «Історія міст і сіл» називає Липівку не як базу підпілля, а як ціль: у ніч на 9 травня 1943 року макарівські підпільники підпалили мости на шляхах до Липівки, Макарова, Юрова, Почепина[8].
Про число загиблих джерела не сходяться, і двоє головних - у тій самій книжці. Нарис каже: «161 громадянин Липівки поліг смертю хоробрих»[15]; таблиця памʼяток у кінці того самого тому називає його обʼєктом «на честь 168 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни»[17][18]. Ще 240 дає довідка сільради[12], а нагороджених «Історія міст і сіл» - 276[7]. Жодне з них не звірене з меморіальними дошками біля школи.
Колгоспи по війні зводили двічі за один рік: у січні 1950-го обʼєдналися два липівські господарства[12], а 29 грудня до колгоспу імені Ворошилова приєднали плахтянський «13 років Жовтня»[33]. «Прогресом» колгосп став 1963 року, і довідка сільради мала рацію: 1955-го на базі артілі імені Ворошилова створили колгосп тієї самої назви, а перейменували аж через вісім років[15][12].
До 1971 року перейменування вже сталося: «Історія міст і сіл» знає садибу колгоспу «Прогрес» із 2300 гектарами землі, а голову М. С. Тарасюка - кавалером ордена Леніна[7]. Тарасюк - єдиний, кого та стаття називає на імʼя.
Церква і школа
Візита Хвастівського деканату 1746 року описує деревʼяну церкву під титулом Покрови: «церкіевъ под титулем протекціи найев. панны выставіона з тремя верхами», побита дранкою, дзвіниці немає. Священиком при ній був Іосиф Лукашевич, рукопокладений 1732 року по презенті власника[3].
Того ж року влада дворська відібрала церковні землі, і візитатор заборонив правити богослужіння, доки власник не поверне захопленого[3].
Саму Покровську церкву - деревʼяну, пʼятого класу, з сорока десятинами землі - збудували в другій половині XVIII століття коштом колишнього власника Ігнатія Трипольського, якого й поховано з дружиною в самій церкві[3]. Через двадцять три роки той самий автор пише інше: при церкві похований Антоній Щавинський із дружиною, 1746 року[5]. Це або два різні поховання, або підміна в одному з видань. Саму церкву зруйновано за радянської влади[14].
Розбіжність є і в посвяті. Усі архівні справи XIX століття знають у Липівці церкву Покрова Пресвятої Богородиці[22][23]; але на Вікісховищі лежить світлина 2019 року, підписана «Церква Воскресіння Христового (дер.), с. Липівка», з охоронним номером 26-258-0010[35] - номер починається не з київського індексу, тож чи наша це памʼятка, ще треба перевіряти. Церква, що стоїть у селі, - Покровська, Православної церкви України[29]: 1994 року громада відстояла право відновити храм на історичному місці й того ж року Свято-Покровська церква запрацювала, а 2000-го коштом благодійників почали зводити нову будівлю[12].
Школа тут із 1825 року: цим роком нарис 2006 року датує відкриття церковно-приходської школи[16] - на сімдесят пʼять років раніше, ніж її бачить реєстр 1900-го[4]. 1962-го здали школу на 240 місць[12], 1968-го - клуб на 380 місць[15], у 1971-му - середня школа, будинок культури й бібліотека[7]. Заклад зветься Липівська гімназія[30], і мартиролог Голодомору по селу записала вчителька історії саме цієї школи[10].
Що збереглося
Головний обʼєкт памʼяті - братська могила біля школи. Рішення облвиконкому 1970 року знає могилу воїнів, «які загинули в 1943 році за визволення села Липівки»[19]; рішення обласної ради 2003 року дає той самий обʼєкт під охоронним номером 517 інакше - воїни загинули «в боях при обороні та визволенні села і від ран в шпиталі»[20]. Слів про шпиталь немає в жодного сусіда по тій сторінці, і це єдина наша підстава думати, що він тут був[18].
А сама плита на могилі називає тринадцятьох поіменно, зі званнями й датами загибелі, і чотири з цих дат припадають на 15 і 23 липня 1941 року - на оборону села[2]. Ці чотири дати збігаються з ширшим описом 2003 року.
Не сходиться й кількість поховань: довідка сільради каже про сім братських могил у центрі села[12], тоді як обидва облікові документи знають одну[19][20]. Памʼятник воїнам-односельцям має поіменний список на меморіальних дошках, а дати відкриття - 1946 і 1965 роки[18]. Є і памʼятник, якого немає в жодному реєстрі: між Липівкою й Королівкою його поставив краєзнавець Сергій Левченко[32].
Найдавніше, що є коло села, описане двома джерелами, і ці описи не можна зводити. «Історія міст і сіл» каже про сім курганів поблизу села, а на території Липівки - знаряддя праці доби бронзи, II тисячоліття до нашої ери[7]. Похилевич описує інше: «особаго рода небольшія могилы» групами по двадцять і більше, з вугілля, піску й золи, ланцюгом біля Маковищ, Копилова та Гавронщини, а 1887 року дописав власне питання - «уголь, песокъ и зола (не селитренныя ли?)»[3][5].