Липівка
село, Бучанський район, Київська область
У 1864 році в Липівці жило 716 людей, а через двадцять три роки - 1138[2][3]. За наступні вісімдесят чотири роки село додало ще сто шістдесят девʼять душ і на початок 1970-х мало 1307[5]. Майже весь приріст стався за одне покоління наприкінці XIX століття. А те, що вмістилося між 1887 і 1971 роком - колективізація, голод, репресії, окупація, - радянське видання не пояснює.
Село стоїть при болотистому ручаї Почепин, що впадає у Здвиж, за пʼять кілометрів від Макарова[3][5]. До 1917 року воно належало до Макарівської волості Київського повіту Київської губернії - ця адреса прямо названа в заголовку переписної справи 1897 року[16], і саме за нею шукаються документи. Липівка - центр старостинського округу, і в ньому з нею тільки Лозовик[11].
Назва
Найдавніша відома форма - Липовка в російській традиції[2], Lipówka в польській[4]. Старішої назви немає в жодному описі XIX століття, і це радше результат, ніж прогалина: там, де Похилевич знає другу форму, він її подає[2].
Назву він виводить від лип, підпираючи це рештками липових гаїв при церкві та любовʼю жителів до бджільництва[2]. Здогад краєзнавця XIX століття став канонічним без жодного документа: липа на кургані стоїть у гербі села[10].
Рік першої згадки - 1506-й, «у складі маєтностей Ясинецьких»[23]; у тому самому абзаці тими самими словами описано й Макарів. Дата ходить сайтом громади, Вікіпедією й довідкою сільради, але всі три ведуть до «Нарисів з історії Макарівського району» 2006 року[12], а первинного документа під нею ми не бачили.
Кому належало
Два описи XIX століття подають початок села по-різному. Едвард Руліковський пише, що Липівка від найдавніших часів завжди належала до Макарівського ключа й міняла власників разом із ним: Макаревичі, Харлєнські, Грохольські, Щавінські, Любомирські[4]. Похилевич стверджує протилежне: з актів місцевої церкви, «існуючої тут ante saecula», видно «непонятный намъ фактъ»: 1732 року Липівка належала не до Макарівського маєтку, а Антонію Щавинському[3]. А 1889 року в архівному описі виринає прізвище, якого немає в краєзнавчих текстах: чиншові ділянки відмежовували від земель Барського[28].
Росцішевські: чотири покоління і суперечливий родовід
Каєтан Росцішевський, катедральний декан київський, на старість жив у Липівці[4]. У панському палаці лежав фамільний архів роду, і стороннім до нього не було ходу[3].
Далі джерела розходяться втричі, і кожна розбіжність міняє схему успадкування. Похилевич пише, що Каєтан помер близько 1780 року і Липівка дісталася братові Казимиру; Руліковський дає 1795 рік і зовсім іншу лінію - маєток відійшов одній із дочок, яка вийшла за свого імениника Казимира Росцішевського[4]. Предводителем дворянства Похилевич називає Казимира, Руліковський - його сина Валентія. І два видання Похилевича не сходяться: 1864 року рід ведеться Казимир - Валентій - Еварест[2], а 1887-го ні Валентія, ні Евареста немає взагалі[3].
Земля й викуп: десять прізвищ із 1871 року
Найраніший іменний список липівських господарів дає не метрика, а земельна статистика. Похилевич 1887 року перелічує, хто викуповував землю у власниці з 1871-го: Омельчук Федір - 60 десятин, Лещенко Дмитрій - 44, Силонька Феодор - 26, Божко, Ольховець, Іванченко й Левченко - по 20, чотири селянина разом - 6, Савченко - 14, Пацан і міщанин Фонтані - по 10[3]. Це живі люди, названі при занятті, а не при смерті.
Три з цих прізвищ вертаються через пʼятдесят років: Ольховець і Омельчук - і в мартиролозі Голодомору, і в книзі репресованих, Іванченко - тільки в книзі репресованих[8][9]. Левченко тримає мартиролог з іншого боку: Левченко П. С., 1924 року народження, - один із чотирьох очевидців, з чиїх слів 1987 року записано список померлих[8].
Скільки людей
Перший твердий зріз - 1864 рік: 688 православних і 28 римо-католиків, разом 716 людей, і 3436 десятин землі[2]. Євреїв стаття не згадує взагалі. Через двадцять три роки в селі вже 1076 православних, 34 римо-католики і 28 євреїв - разом 1138[3]. Число «28» стоїть спершу при католиках, а потім при євреях: або збіг, або помилка при перенесенні.
Числа за 1887 рік мандрують далі й дорогою старіють: «Національна книга памʼяті» подає їх дослівно й у тому самому порядку, але датує серединою XIX століття[8]. Це не друге підтвердження, а те саме джерело вдруге.
Далі ряд іде вниз: 1379 жителів у 1962 році[10], 1058 на 1 січня 2018-го[10], 791 на 16 вересня 2022 року[11].
Липовський приход: метрики Королівки й Озерщини
До 1917 року Липівка була центром приходу, до якого Похилевич 1864 року причисляє Лозовок, Королівку і Езерщину, або Озерщину; у 1887-му склад той самий, а при Лозовику стоїть ще хутір Погулянка[2][3]. Наслідок для того, хто шукає предків, прямий: метричні записи Королівки й Озерщини велися при липівській Покровській церкві.
До середини XX століття приход розпався. На 1 вересня 1946 року Липівка має власну Липівську сільраду з двох пунктів - села Липівка й хутора Лозовик, - а Королівська й Озерщинська сільради стоять окремо[7]. Зате старий приход розрізаний між двома громадами: Липівка, Лозовик і Королівка в Макарівській, Озерщина й Язвинка - у Бородянській[26]. Найраніший знайдений фонд самого села - Липівська сільська рада за 1923 рік[19].
XX століття
Колективізація почалася арештами: 8 червня 1930 року трійка засудила трьох липівських одноосібників - Гаврила Біленчука, Михайла й Якова Омельчуків[9]. Наприкінці 1930-х у селі працюють три колгоспи одночасно - імені Ворошилова, імені Горького і «1-го Травня». Це не ланцюг перейменувань: замітку 26 грудня 1940 року підписали разом голови всіх трьох[1].
Репресії зачепили 21 людину, повʼязану з Липівкою: девʼятнадцять уродженців і двоє приїжджих[9]. Розстріляно семеро; жінок серед засуджених пʼятеро, усім дали по десять років. Найважчий день - 10 вересня 1937 року: з цією датою рішення в макарівському розділі стоять шестеро, і всі шестеро з Липівки, а трьох розстріляли 15 вересня. Тією самою датою в цілому томі проходять пʼятдесят дві особи з усієї Київщини: це день роботи трійки. Сільським епізод робить те, що в межах району вона того дня не дісталася нікому більше. Серед цих шести - священик без приходу Петро Герасименко.
Про Голодомор відомо найменше, і причина названа в джерелі: мартиролог укладено не за актами, а за свідченнями чотирьох очевидців, записаними 1987 року вчителькою історії місцевої школи М. Я. Остринською, тобто через пʼятдесят чотири роки після голоду. Графи «причина смерті» в ньому немає. Нарис пише, що померло пʼять осіб[8], і це суперечить стовпчику під ним: позицій справді пʼять, але дві групові - «Сини Федора Ольховця» і «Омельчуки (дружина та чоловік)», тож людей щонайменше семеро.
Окупація тривала від липня 1941 до листопада 1943 року[20]. Довідка сільради подає подробиці, яких немає ніде більше: спалено двадцять будинків, колгоспну контору і школу, вісьмох жителів розстріляно, а при визволенні 8 листопада 1943 року загинув 81 боєць[10]. «Історія міст і сіл» називає Липівку не як базу підпілля, а як ціль: у ніч на 9 травня 1943 року макарівські підпільники підпалили мости на шляхах до Липівки, Макарова, Юрова, Почепина[6].
Скільки односельців не повернулося, джерела не сходяться: 168 стоїть у переліку памʼяток при памʼятнику воїнам-односельцям[13], 161 подають Вікіпедія за «Нарисами» й Енциклопедія сучасної України[12][20], 240 - довідка сільради[10]. Нагороджених «Історія міст і сіл» рахує 276[5], а вікі-стаття - 275[12]. Жодне з чисел не звірене з меморіальними дошками біля школи, а список лежить саме на них.
Колгоспи по війні зводили двічі за один рік: у січні 1950-го обʼєдналися два липівські господарства[10], а 29 грудня до колгоспу імені Ворошилова приєднали плахтянський «13 років Жовтня»[25]. Коли колгосп став «Прогресом», сказати точно не можна: довідка сільради датує це 1963 роком[10], «Нариси» через Вікіпедію - 1955-м[12], і обидва джерела вторинні.
До 1971 року перейменування вже сталося: «Історія міст і сіл» знає садибу колгоспу «Прогрес» із 2300 гектарами землі, а голову М. С. Тарасюка - кавалером ордена Леніна[5]. Тарасюк - єдина людина, названа в тій статті на імʼя.
Церква і школа
Візита Хвастівського деканату 1746 року описує деревʼяну церкву під титулом Покрови: «церкіевъ под титулем протекціи найев. панны выставіона з тремя верхами», побита дранкою, дзвіниці немає. Священиком при ній був Іосиф Лукашевич, рукопокладений 1732 року по презенті власника[2].
Того ж року влада дворська відібрала церковні землі, і візитатор заборонив правити богослужіння, доки власник не поверне захопленого[2].
Саму Покровську церкву - деревʼяну, пʼятого класу, з сорока десятинами землі - збудували в другій половині XVIII століття коштом колишнього власника Ігнатія Трипольського, якого й поховано з дружиною в самій церкві[2]. Через двадцять три роки той самий автор пише інше: при церкві похований Антоній Щавинський із дружиною, 1746 року[3]. Це або два різні поховання, або підміна в одному з видань. Саму церкву зруйновано за радянської влади[12].
Розбіжність є і в посвяті. Усі архівні справи XIX століття знають у Липівці церкву Покрова Пресвятої Богородиці[17][18]; але на Вікісховищі лежить світлина 2019 року, підписана «Церква Воскресіння Христового (дер.), с. Липівка», з охоронним номером 26-258-0010[27] - номер починається не з київського індексу, тому спершу треба перевірити, чи ця памʼятка взагалі наша. Церква, що стоїть у селі, - Покровська, Православної церкви України[21]: 1994 року громада відстояла право відновити храм на історичному місці й того ж року Свято-Покровська церква запрацювала, а 2000-го коштом благодійників почали зводити нову будівлю[10].
Школа теж стара, хоч будівля нова: 1962 року в селі здали школу на 240 місць[10], у 1971-му тут середня школа, будинок культури й бібліотека[5]. Заклад у селі зветься Липівська гімназія[22]. А мартиролог Голодомору, єдиний, який Липівка має, записала вчителька історії саме цієї школи[8].
Що збереглося
Головний обʼєкт памʼяті - братська могила біля школи. Рішення облвиконкому 1970 року знає могилу воїнів, «які загинули в 1943 році за визволення села Липівки»[14]; рішення обласної ради 2003 року дає той самий обʼєкт під охоронним номером 517 інакше - воїни загинули «в боях при обороні та визволенні села і від ран в шпиталі»[15]. Слів про шпиталь немає в жодного сусіда по тій сторінці, і це єдина наша підстава думати, що він тут був[13].
Не сходиться й кількість поховань: довідка сільради каже про сім братських могил у центрі села[10], тоді як обидва облікові документи знають одну[14][15]. Памʼятник воїнам-односельцям має поіменний список на меморіальних дошках, а дати відкриття - 1946 і 1965 роки[13]. Є і памʼятник, якого немає в жодному реєстрі: між Липівкою й Королівкою його поставив краєзнавець Сергій Левченко[24].
Найдавніше, що є коло села, описане двома джерелами, і ці описи не можна зводити. «Історія міст і сіл» каже про сім курганів поблизу села, а на території Липівки - знаряддя праці доби бронзи, II тисячоліття до нашої ери[5]. Похилевич описує інше: «особаго рода небольшія могилы» групами по двадцять і більше, з вугілля, піску й золи, ланцюгом біля Маковищ, Копилова та Гавронщини, а 1887 року дописав власне питання - «уголь, песокъ и зола (не селитренныя ли?)»[2][3].