Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Липівка
село, Бучанський район, Київська область
Візита Хвастівського деканату 1746 року описує попередню церкву під титулом Покрови: «церкіевъ под титулем протекціи найев. панны выставіона з тремя верхами», побита дранкою, дзвіниці немає. Священиком при ній був Іосиф Лукашевич, рукопокладений 1732 року по презенті власника[3]. 1746 року влада дворська відібрала церковні землі, і візитатор заборонив правити богослужіння, доки власник не поверне захопленого.
Село стоїть при болотистому ручаї Почепин, що впадає у Здвиж[6], за пʼять кілометрів від Макарова[8].
Назва
Найдавніша відома форма - Липовка в російській традиції[3], Lipówka в польській[7].
Назву Похилевич виводить від лип, підпираючи це рештками липових гаїв при церкві та любовʼю жителів до бджільництва[3].
Кому належало
За Похилевичем, з актів місцевої церкви, «існуючої тут ante saecula», видно «непонятный намъ фактъ»: 1732 року Липівка належала не до Макарівського маєтку, а Антонію Щавинському[6].
1768 року князь Антоній Любомирський, воєвода люблінський, віддав Макарівський ключ ксьондзові Каєтанові Росцішевському, а взяв натомість Уладівку, Забужжя, Журавно, Миколаївку, Каменогірку і Майдан.[7]
Каєтан Росцішевський, катедральний декан київський[3], на старість жив у Липівці[7]. У панському палаці лежав фамільний архів роду, і, за Похилевичем, росіянам доступ до нього був утруднений[6].
Похилевич 1887 року перелічує, хто викуповував землю у власниці з 1871-го: Омельчук Федір - 60 десятин, Лещенко Дмитрій - 44, Силонька Феодор - 26, Божко, Ольховець, Іванченко й Левченко - по 20, чотири селянина разом - 6, Савченко - 14, Пацан і міщанин Фонтані - по 10[6].
Три з цих прізвищ вертаються через пʼятдесят років: Ольховець і Омельчук - і в мартиролозі Голодомору, і в книзі репресованих, Іванченко - лише в другій[11][12]. Левченко П. С., 1924 року народження, стоїть у мартиролозі не серед померлих: він один із чотирьох очевидців голоду, з чиїх слів записано мартиролог[11].
А 1889 року чиншові ділянки відмежовували від земель Барського[37]. 1900 року власником села названо Миколу Олександровича Григоровича-Барського: він сам веде господарство в маєтку, за шестипільною системою проти селянської трипільної[5]. Раніше садибна й польова земля лишалася за Людвікою Страшинською[6].
Скільки людей
1864 року при селі було 3436 десятин землі[3]. Сам ряд до 1900 року піднімається, а 1962 року стоїть нижче, ніж 1900-го:
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 716 | 688 православних і 28 римо-католиків[3] |
| 1887 | 1138 | 1076 православних, 34 римо-католики, 28 євреїв[6] |
| 1900 | 1481 | 732 чоловіки й 749 жінок, 242 двори[5] |
| 1962 | 1379 | довідка сільради[13] |
| початок 1970-х | 1307 | жителі за «Історією міст і сіл»[8] |
На 1900 рік земля розподілена так: поміщику 78 десятин, церкві 47, селянам 1458 - при 1583 десятинах усього[5].
Церква і школа
Нову Покровську церкву - деревʼяну, пʼятого класу, з сорока десятинами землі - збудували в другій половині XVIII століття коштом колишнього власника Ігнатія Трипольського, якого й поховано з дружиною в самій церкві[3]. Метричні книги XIX століття знають у Липівці церкву Покрова Пресвятої Богородиці[23][24].
Липівка була центром приходу, до якого Похилевич 1864 року причисляє Лозовок, Королівку і Езерщину, або Озерщину; у 1887-му склад той самий, а при Лозовику стоїть ще хутір Погулянка[3][6].
Саму церкву зруйновано за радянської влади[15]. 1994 року громада відстояла право відновити храм на історичному місці й того ж року Свято-Покровська церква запрацювала, а 2000-го коштом благодійників почали зводити нову будівлю[13].
Школа тут із 1825 року: цим роком нарис 2006 року датує відкриття церковно-приходської школи[17]. 1962-го здали школу на 240 місць[13], 1968-го - клуб на 380 місць[16], у 1971-му - середня школа, будинок культури й бібліотека[8].
XX століття
Від січня до червня 1930 року засудили пʼятьох липівських одноосібників: Олександра Новицького (13 січня), Данила Ольховця (8 травня), Гаврила Біленчука, Михайла й Якова Омельчуків (8 червня)[12]. Наприкінці 1930-х у селі працюють три колгоспи одночасно - імені Ворошилова, імені Горького і «1-го Травня»[13]. Замітку 26 грудня 1940 року підписали разом представники всіх трьох: голови колгоспів імені Ворошилова й «1 Травня» і ланкова колгоспу імені Горького[1].
Мартиролог Голодомору по селу укладено за свідченнями чотирьох очевидців, записаними 1987 року вчителькою історії місцевої школи М. Я. Остринською[11]. Нарис пише про пʼятьох померлих, а в стовпчику мартиролога під ним пʼять позицій, з них дві групові - «Сини Федора Ольховця» і «Омельчуки (дружина та чоловік)», тож людей у списку може бути більше, ніж пʼять[11].
Репресії зачепили 21 людину, повʼязану з Липівкою: девʼятнадцять уродженців, колгоспник із сусіднього хутора Лозовик і священик родом із Сумщини[12]. Розстріляно семеро; жінок серед засуджених пʼятеро, усім дали по десять років. 10 вересня 1937 року вирок дістали шестеро липівчан: пʼятьох засудила трійка, Ярину Билинчук - Особлива нарада при НКВС СРСР, а трьох розстріляли 15 вересня. Серед цих шести - священик без приходу Петро Герасименко.
Окупація тривала від липня 1941 до листопада 1943 року[29]. У ніч на 9 травня 1943 року макарівські підпільники підпалили мости на шляхах до Липівки, Макарова, Юрова, Почепина[9]. Довідка сільради подає подробиці: спалено двадцять будинків, колгоспну контору і школу, вісьмох жителів розстріляно, а при визволенні 8 листопада 1943 року загинув 81 боєць[13].
Нарис 2006 року каже: «161 громадянин Липівки поліг смертю хоробрих»[16], довідка сільради дає 240 полеглих[13]; нагороджених «Історія міст і сіл» називає 276[8].
Колгоспи по війні зводили двічі за один рік: у січні 1950-го обʼєдналися два липівські господарства[13], а 29 грудня до колгоспу імені Ворошилова приєднали плахтянський «13 років Жовтня»[34]. 1955-го на базі артілі імені Ворошилова створили колгосп тієї самої назви[16], а «Прогресом» колгосп став 1963 року[13][16].
На початку 1970-х колгосп «Прогрес» мав 2300 гектарів землі, а його голова М. С. Тарасюк був кавалером ордена Леніна[8].
Що збереглося
Головний обʼєкт памʼяті - братська могила біля школи. Рішення обласної ради 2003 року дає цей обʼєкт під охоронним номером 517: воїни загинули «в боях при обороні та визволенні села і від ран в шпиталі»[21]. Сама плита на могилі називає тринадцятьох поіменно, зі званнями й датами загибелі, і чотири з цих дат припадають на 15 і 23 липня 1941 року - на оборону села[2].
Памʼятник біля школи таблиця памʼяток Нарисів 2006 року називає обʼєктом «на честь 168 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни»[18][19]. Памʼятник воїнам-односельцям має поіменний список на меморіальних дошках, а дати відкриття - 1946 і 1965 роки. Між Липівкою й Королівкою ще один памʼятник поставив краєзнавець Сергій Левченко[33].
«Історія міст і сіл» каже про сім курганів поблизу села, а на території Липівки - знаряддя праці доби бронзи, II тисячоліття до нашої ери[8]. Похилевич описує інше: «особаго рода небольшія могилы» групами по двадцять і більше, з вугілля, піску й золи, ланцюгом біля Маковищ, Копилова та Гавронщини, а 1887 року дописав власне питання - «уголь, песокъ и зола (не селитренныя ли?)»[3][6].
Для пошуку. До 1917 року село належало до Макарівської волості Київського повіту Київської губернії, і переписні листи 1897 року по самій Липівці лежать у ДАКО, ф. 384, оп. 3[22]. Метричні записи Липівки, Королівки й Озерщини шукати серед дублікатів метричних книг Покровської церкви в ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012 і 1078[25][27][23]; під назвою Королівки там стоїть чужа однойменниця з Васильківського повіту[26]. Радянські документи шукати під Липівською сільрадою: її фонд за 1923 рік у ДАКО, ф. Р-1421[28].