Візита 1746 року: церква, відібрана земля і заборона правити службу

1746 року церкву в Липівці оглянула візита Хвастівського деканату, і її опис Похилевич наводить дослівно: «В тей вси церкіевъ под титулем протекціи найев. панны выставіона з тремя верхами. Крыж на ней еден, дранію побита; дзвоницы нема, дзвонек еден на слупах. В церкви deisusu нема, тылько три образов намѣстных.»^[1]

Простими словами: церква під титулом Покрови Пресвятої Богородиці, деревʼяна, з трьома верхами, покрита дранкою; хрест на ній один, дзвіниці немає взагалі, єдиний дзвін висить на стовпах. Усередині немає деісуса, тобто верхнього ярусу іконостаса, а стоять лише три намісні образи. Служив при ній тоді Іосиф Лукашевич, рукопокладений чотирнадцятьма роками раніше.^[1]

Земля, відібрана паном

Того самого 1746 року землі, які належали церкві «съ незапамятныхъ временъ (ante saecula)», були самовільно відібрані в духовенства «владзѣ дворскѣ», тобто владою двору. Візитатор відповів так: своєю владою він заборонив правити в церкві богослужіння і виконувати парафіянам християнські треби доти, доки власник не поверне захоплених земель. Землі повернули.^[1]

Кого це насправді карало. Заборона треб це не покарання панові. Це село без хрещень, без вінчань і без похорону за обрядом, тобто тиск не на того, хто відібрав землю, а на тих, хто від нього залежить: щоб вони самі домагалися свого. Похилевич додає, що такий захід «часто въ подобныхъ случаяхъ употреблявшейся» від тодішнього уніатського духовного начальства, тобто це був звичний робочий інструмент, а не виняткова подія.^[1]

Що церква тоді була уніатською, а православною стала пізніше, незалежно підтверджує польський опис села: «Jest tu cerkiew p[rawosławna], niegdyś uniacka».^[3] У Похилевича це видно лише непрямо - з назви деканату й зі згадки про «бывшее унитское духовное начальство».^[1]

Чого документ не каже

Візита не називає імені власника, який забрав землю. Спокуса підставити сюди Антонія Щавинського велика: він володів селом і того ж 1746 року помер, бо похований при церкві.^[2] Але джерело цього не пише, і ми не пишемо. Не сказано також, скільки саме землі відібрано, де вона лежала й як довго тривала заборона - лише що вона подіяла.

Розходяться й самі перекази. Довідка колишньої сільради каже, що 1746 року «владою дворянською» силоміць забрано Липівку.^[5] Похилевич пише про церковні землі, а не про село.^[1] Різниця тут не стилістична: у першому випадку село міняє власника, у другому парафія втрачає ґрунт, з якого живе причт.

Бунт, який знає тільки переказ

Районна книжка 2006 року розповідає ту саму історію інакше - не як розпорядження візитатора, а як бунт. За нею, 1746 року Липівка «"владою дворянською" силоміць забрана остаточно від духовенства», і «духовенство, якому земля належала з найдавніших часів, збунтувалось». Селян це зачепило прямо, бо «не здійснювалися ніякі обряди: весілля, похорони, хрестини», і церкву вони підтримали. Кінець такий: «Бунт вдався, і землі були повернені: дворянство злякалося наслідків»^[4]. І далі нарис додає, що ненадовго, покликаючись на якісь акти.

Довідка сільради, з якої ми знали коротке «забрано Липівку», переказує саме цей текст, а в ньому стоїть «забрана… від духовенства»^[4][5]. Тобто йдеться про церковну землю, як у Похилевича, а не про село, яке змінило власника. Джерела не суперечать одне одному: переказ у довідці обірвано на пів речення.

Зате причинність у двох текстах різна. У Похилевича заборона треб це інструмент духовного начальства, тиск згори на пана через його ж людей. У нарисі те саме виглядає як спільний опір духовенства й селян, від якого злякалося дворянство. Наслідок в обох один - землі повернули.

Ми лишаємося при Похилевичі там, де вони розходяться: він посилається на акти липівської церкви поіменно, а нарис лише покликається на акти, ні назви, ні архіву їм не даючи. Але одну річ нарис таки додає, якої немає більше ніде: повернення було ненадовго.

Що було далі з церквою

Церква, описана візитою, до Похилевича не дожила. У другій половині XVIII ст. коштом і старанням колишнього власника села Ігнатія Трипольського збудували нову деревʼяну Покровську церкву, 5-го класу, з 40 десятинами землі; сам Трипольський із дружиною похований у самій церкві.^[1] Ту церкву зруйнували вже за радянської влади.^[7] 1994 року громада відстояла право відновити храм на його історичному місці, і того ж року Свято-Покровська церква запрацювала знову; 2000-го коштом благодійників почали зводити нову будівлю.^[5] Церква, що стоїть у селі, підписана як Покровська церква Православної церкви України.^[6]

Посвята при цьому не змінилася: Покровською парафія була 1746 року, Покровською лишилася й після відновлення 1994-го.