Візита 1746 року: церква, відібрана земля і заборона правити службу

1746 року церкву в Липівці оглянула візита Хвастівського деканату, і її опис Похилевич наводить дослівно: «В тей вси церкіев под титулем протекціи найев. панны выставіона з тремя верхами. Крыж на ней еден, драніо побита; дзвоницы нема, дзвонек еден на слупах. В церкви deisusu нема, тылько три образов намѣстных.»^[1]

Простими словами: церква під титулом Покрови Пресвятої Богородиці, з трьома верхами, покрита дранкою; хрест на ній один, дзвіниці немає взагалі, єдиний дзвін висить на стовпах. Усередині немає деісуса, тобто верхнього ярусу іконостаса, а стоять лише три намісні образи. Служив при ній тоді Іосиф Лукашевич, рукопокладений чотирнадцятьма роками раніше.^[1]

Земля, відібрана паном

Того самого 1746 року землі, які належали церкві «съ незапамятныхъ временъ (ante saecula)», були самовільно відібрані в духовенства «владзą дворскą», тобто владою двору. Візитатор відповів так: своєю владою він заборонив правити в церкві богослужіння і виконувати парафіянам християнські треби доти, доки власник не поверне захоплених земель. Землі повернули.^[1]

Кого це зачіпало. Заборона лягала на всю парафію: доки власник не поверне землю, у церкві не правили служби, а парафіяни лишалися без треб - хрещень, вінчань, похорону за обрядом.^[1] Похилевич додає, що такий захід «часто въ подобныхъ случаяхъ употреблявшейся» з боку тодішнього уніатського духовного начальства, тобто це був звичний засіб, а не виняткова подія.^[1]

Що церква в Липівці колись була уніатською, а потім стала православною, пише й польський географічний словник: «Jest tu cerkiew prawosławna, niegdyś uniacka».^[3] У Похилевича це видно лише непрямо, зі слів про захід «со стороны бывшаго унитскаго духовнаго начальства».^[1]

Чого документ не каже

Похилевич, переказуючи візиту, не називає імені власника, який забрав землю.^[1] Антонія Щевинського він згадує лише як власника, з чиєї презенти 1732 року рукопоклали Лукашевича. Похилевич 1887 року додає за актами місцевої церкви, що Щавинського поховано з дружиною при церкві, і ставить при цьому рік: «въ 1746 г.».^[2] Чи землю забрав саме він, жодне з двох видань не пише.^[1][2] Не сказано також, скільки саме землі відібрано, де вона лежала й як довго тривала заборона - лише що вона подіяла.^[1]

Бунт, який знає тільки переказ

Районна книжка 2006 року розповідає ту саму історію інакше - не як розпорядження візитатора, а як бунт. За нею, 1746 року Липівка «"владою дворянською" силоміць забрана остаточно від духовенства», і «духовенство, якому земля належала з найдавніших часів, збунтувалось». Селян це зачепило прямо, бо «не здійснювалися ніякі обряди: весілля, похорони, хрестини», і церкву вони підтримали. Кінець такий: «Бунт вдався, і землі були повернені: дворянство злякалося наслідків»^[4]. І далі нарис додає, що ненадовго, покликаючись на якісь акти.

Довідка колишньої сільради переказує цю саму версію коротше: «У 1746 році Липівка «владою дворянською» силоміць забрана у духовенства. Духовенство збунтувалось. Церкву підтримали і селяни, оскільки не здійснювалися ніякі обряди. Бунт вдався - землі були повернуті».^[5] Саме захоплення нарис пояснює тим, що «Щавінський володів лише частиною Липівки, а інша належала духовенству».^[4]

Зате причинність у двох текстах різна. У Похилевича заборона треб це розпорядження візитатора, часто вживане уніатським духовним начальством, і діяла вона, доки власник не поверне землю.^[1] У нарисі те саме виглядає як спільний опір духовенства й селян, від якого злякалося дворянство. Наслідок в обох один - землі повернули.

Похилевич називає документ, з якого бере цей сюжет: візиту Хвастівського деканату за 1746 рік.^[1] Нарис лише покликається на акти, не даючи їм ні назви, ні архіву.^[4] Що повернення було ненадовго, кажуть нарис і довідка сільради; у Похилевича цього немає.^[5][1]

Що було далі з церквою

Церква, описана візитою, до Похилевича не дожила. У другій половині XVIII ст. коштом і старанням колишнього власника села Ігнатія Трипольського збудували нову деревʼяну Покровську церкву, 5-го класу, з 40 десятинами землі; сам Трипольський із дружиною похований у самій церкві.^[1] Ту церкву зруйнували вже за радянської влади.^[7] 1994 року громада відстояла право відновити храм на його історичному місці, і того ж року Свято-Покровська церква запрацювала знову; 2000-го коштом благодійників почали зводити нову будівлю.^[5] Церква, що стоїть у селі, підписана як Покровська церква Православної церкви України.^[6]

Посвята при цьому не змінилася: Покровською парафія була 1746 року, Покровською лишилася й після відновлення 1994-го.^[1][5]