8 листопада 1943: визволення Липівки

8 листопада 1943 року частини Червоної армії вибили німців з Липівки. Довідка Липівської сільради каже, що в тих боях загинув 81 військовий, що всіх їх поховали в семи братських могилах у центрі села і що згоріли ще дві хати.^[1] Це єдине джерело, яке подає і число, і подробиці: ні книжкові довідники, ні облікові документи 81 бійця не рахують.

Двадцять вісім місяців перед тим

Енциклопедія сучасної України тримає окупацію Липівки від липня 1941 до листопада 1943 року, без днів.^[2] Дні дає та сама сільська довідка: німці зайшли в село 12 липня 1941 року, а 22-23 липня поблизу нього точилися запеклі бої. За окупацію в Липівці спалено 20 будинків, колгоспну контору й школу, вісьмох жителів розстріляно; у селі діяв партизанський загін Петрова В.Г.^[1] Ні імені, ні по батькові командира довідка не розкриває, і про сам загін більше не знає жодне джерело, яке ми переглянули.

Чого в Липівці не було

Липівка стоїть в «Історії міст і сіл» у розповіді про макарівське підпілля, і речення варте того, щоб навести його цілим:

В ніч на 9 травня 1943 року, одночасно з бомбардуванням радянською авіацією фашистських воєнних обʼєктів у Києві, макарівські підпільники підпалили мости на шляхах до Липівки, Макарова, Юрова, Почепина.^[3]

Липівка тут напрямок дороги, а не база. У тому самому абзаці видання перелічує села, де підпільні групи справді утворилися: Борівка, Бузова, Гавронщина, Забуяння, Ніжиловичі, Макарівська Буда, Хмільна «та інші», - Липівки серед них немає.^[3] Організація, про яку йдеться, макарівська: її вів А.Г. Лопата з найближчим помічником-комсомольцем В.В. Єлісєєвим, і обʼєднувала вона 29 патріотів.^[3] Прочитати цю згадку як «у Липівці діяло підпілля» означало б зробити з проїзної назви місцевий факт, і ми цього не робимо.

Вивезені до Німеччини: щонайменше 125

Районна газета 2017 року надрукувала підрахунок за матеріалами обласного архіву: з Липівки на примусові роботи до Німеччини вивезено щонайменше 125 осіб. Редакція застерігає про власне число прямо - «отримана нами цифра не остаточна і вона потребує уточнення».^[5] Тобто 125 це нижня межа, а не підсумок.

Одного з вивезених видно поіменно, і то з несподіваного боку. У червні 1943 року газета «Голос», що виходила українською в Німеччині, надрукувала в рубриці «Розшукують» оголошення про Івана Павловича Куценка «з с. Липівки, Макарівського р-ну, Київщина», забраного до Німеччини; листи просили слати на адресу Natalija Kuzenko bei Herrn Lius, Wachstedt, Kreis Mühlhausen.^[6] Ким доводилася йому Наталія Куценко - сестрою, дружиною, родичкою - і чи знайшовся Іван, оголошення не каже.

Могила, яку описали двічі

Рішення Київського облвиконкому 1970 року, позиція 569, знає в Липівці «братську могилу воїнів Радянської Армії, які загинули в 1943 році за визволення села»; на могилі - залізобетонна скульптура на цегляному постаменті.^[7]

Рішення Київської обласної ради 2003 року, позиція 652, охоронний номер 517, описує той самий обʼєкт удвічі докладніше: могила воїнів, які загинули «в боях при обороні та визволенні села і від ран в шпиталі», а разом із нею памʼятник воїнам-односельцям; дати - 1946 і 1965, місце - біля школи.^[8] Дати відкриття перелік памʼяток уточнює до дня: 9 травня 1946 і 9 травня 1965 року.^[9]

Між цими двома документами опис розширився: 1970 року в ньому лише визволення 1943-го, 2003-го - і оборона 1941-го, і поранені, що померли в шпиталі. Чи за розширенням стоїть нове знання, чи дописування за пізнішою формулою, з самих документів не видно. Це факт про два папери, а не про могилу.

І тут же розходження, яке ми не зводимо: довідка сільради каже про сім братських могил у центрі села,^[1] обидва рішення знають один обʼєкт, і він біля школи.^[7][8]

Три числа полеглих односельців

Жодного з трьох ми не називаємо правильним і жодного не викидаємо: різниця між крайніми - майже півтори сотні людей, і зняти її може тільки поіменний список.

Окремо стоїть четверте число, яке легко сплутати з попередніми, а воно про інше: 276 жителів Липівки нагороджені орденами й медалями за бойові заслуги.^[4] Це нагороджені, тобто здебільшого ті, хто повернувся, а не загиблі. Стаття про село подає тут 275,^[10] і різниця в одиницю теж лишається як є.

Список існує, і він не в нас

Памʼятник односельцям біля школи має меморіальні дошки з їхніми іменами.^[10][9] Тобто поіменний список полеглих липівчан існує фізично - вибитий на камені за кількасот метрів від центру села.

У нас його немає. Ні перелік памʼяток, ні енциклопедія, ні стаття про село, ні сайт громади імен не наводять: усі подають саме лише число. «Книги памʼяті України» по Київській області ми теж не маємо. Тому список тут і не наведено - не тому, що його не існує, а тому, що його не знято: комусь треба стати біля школи й переписати дошки.

Один липівчанин, який загинув до 1941 року

Іван Салюк, житель Липівки, загинув під час радянсько-фінляндської війни, тобто взимку 1939-1940 років.^[13] До окупації, до 8 листопада 1943 року й до жодного з трьох чисел вище він стосунку не має, і шукати його в них не треба. Ця війна для села почалася раніше за ту, яку воно памʼятає.

22 червня 2017: у могилу поклали ще сімох

Через сімдесят чотири роки після боїв братська могила в Липівці прийняла нових похованих. У квітні 2017 року пошуковий загін ІКК «Пошук 171» підняв поблизу Наливайківки останки бійців 171-ї та 81-ї стрілецьких дивізій, полеглих там улітку 1941 року; 22 червня 2017 року їх перепоховали в Липівці. Хода йшла від церкви до могили, мітинг-реквієм відбувся біля школи.^[11]

З семи піднятих бійців імена вдалося встановити двом.^[12] Одне проявилося на кришці котелка - «Курішко Іван». За довідкою Національного музею історії України у Другій світовій війні це Курішко Іван Федорович, 1912 року народження, з с. Селище на Черкащині, що зник безвісти в липні 1941 року.^[11] Другого встановили за медальйоном: Нікулін Михайло Іванович з Ростовської області, який загинув у тридцять років і лишив удома семеро дітей.^[11]

Про Курішка вдалося дізнатися більше, і не з військових паперів, а з листа, написаного 1950 року його кузеном Григорієм Іващенком і збереженого в музейній фондозбірні. Іван Курішко був учителем. У 1939 році його призвали до Червоної армії, і після строкової він лишився на службі. Останній лист додому написав зі Львова в червні 1941 року.^[11]

Родину шукали довго й спершу не там. Дружину припускали в одному селі, знайшли там однофамільців - і виявилося, що це не вона. Про саму дружину відомо лише, що прізвище в неї було Островська. Дружина й донька Курішка мешкають у Білорусі, звʼязку з ними в рідні немає, і нового прізвища доньки ніхто не знає.^[12] Тоді пошук перевели на автора листа - і за тиждень до перепоховання вийшли на його рідню. На похорон приїхав Сергій Прокопенко, двоюрідний онук.^[12]

Речі діда - котелок, гаманець, ключ від дверей і дві монети - йому передали в Макарівському районному історико-краєзнавчому музеї; найбільше для пошуку родини зробив пошуковець Ігор Смик, довідку з музейних фондів надіслав Володимир Ругаль, а сам загін вів директор районного музею Віталій Гедз.^[11][12] Потім Прокопенко попросив відвезти його на поле під Наливайківкою, де знайшли тіло.

Ці семеро не липівчани: вони загинули поряд, а лягли тут. Але саме через них могила біля липівської школи 2017 року перестала бути тільки списком чисел - уперше за багато десятиліть у ній зʼявилося імʼя, до якого приїхала родина.