Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Леонівка
село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Леоновка, Сельце Леоновка
Леонівка носить імʼя конкретної людини - Леона Харлінського зі шляхетської родини, що володіла Бишевом і околицями. На цьому обидва відомі джерела згодні, а далі розходяться: за Похилевичем село заснував сам Леон на початку XIX століття й назвав своїм імʼям[4]. Краєзнавець Євген Букет твердо каже інше тільки про одне - що село згадане в метричній книзі бишівського костелу 1766 року; а що заснував його батько Леона, Антоній, на честь народження сина, він подає як здогад, дослівно: «схоже, що»[12]. Про те, чим ці версії розрізнити, - у записі про заснування села.
Село стоїть за чотири версти нижче Лишні по тій самій річці й за десять верст від Пашківки[4]. Історично це Бишівська волость Київського повіту[13], у 1923-1959 роках Бишівський район, де Леонівка мала власну сільраду[16], потім Макарівський, а з 2020 року Фастівський і Бишівська громада[17].
Назва: пʼять написань і дві чужі Леонівки
Леонівок в Україні сім, у Київській області три[17], і дві інші дають набагато більше документів, ніж наша. Розрізняти їх треба не за назвою, а за сусідами.
Якщо в записі поряд стоять Бишів, Яблунівка, Лишня, Пашківка чи Чорногородка - це наша Леонівка. Якщо Коленці, Обуховичі, Блідча, Іванків або лісгосп - це Леонівка колишнього Іванківського району, нині Вишгородського. Якщо Мирівка, Стайки, Кагарлик - то кагарлицька, нині Обухівського.
Київські газети двадцятих і тридцятих років пишуть Леонівку «Ливонівка», «Ливоновці», «Ливонівці»[29][30], а метрична книга 1888 року - «Леоновки»[1]. Того, що «Ливонівка» це Леонівка, жодна з газет не каже: так виходить із того, що іншого села з такою основою в Бишівському районі немає, а сусіди в обох замітках леонівські.
Для пошуку. Архів додає до цього ще одне написання: справа з актами про народження за 1933 рік називає село «Левонівка»[22]. Хто шукатиме своїх у документах міжвоєнного часу, має пробувати всі пʼять основ - Леонівк-, Леоновк-, Ливонівк-, Ливоновц-, Левонівк-. Остання важлива найбільше: архівні описи шукають за назвою справи, і без неї пошук покаже порожньо там, де документи є.
І друге правило пошуку, важливіше за написання: шукайте сільраду. Книги записів велися по радах, і зміст кожної книги перелічує саме ради. Леонівка свою мала - і найбільший знайдений блок стоїть у книзі смертей за 1928 рік: зміст віддає їй дванадцять актів, аркуші 25-36, поряд із Лишнею, Соснівкою, Пашківкою, Чорногородкою і Ясногородкою[24]. Пофондовий покажчик архіву цієї справи по селу не показує взагалі[23]: вона знайшлася тільки зі змісту самої книги. Самих аркушів ми ще не відкривали, тому імен звідти на цій сторінці немає - але вони там є.
За голодні 1932 і 1933 роки такого блоку немає ніде. Змісти вцілілих книг смертей називають сім сільрад за 1932 рік і пʼять за 1933-й - шість навколо Макарова, сьома, Грузецька, уже брусилівська[25]; районна алфавітна книга смертей за 1920-1933 роки, прочитана вся, тримає за ці два роки той самий вузький перелік із десяти сіл, і Леонівки серед них немає[26]. Прогалина тут районна.
У книзі репресованих «Леонівка» трапляється сімнадцять разів, і жодного разу це не про наше село: одинадцять згадок стоять в іванківському розділі тому, шість у кагарлицькому, у макарівському - нуль[18]. У «Національній книзі памʼяті» жертв Голодомору географічний покажчик знає Леонівку іванківську й кагарлицьку, а нашої не знає взагалі[19]. Мартиролог, який легко прийняти за свій, належить кагарлицькій Леонівці, заснованій 1840 року переселенцями з Григорівки.
Кому належало
Нарис 2006 року пише, що село «деякий час входило до Бишівського, потім - до Фастівського казенного помістя»[6], тобто якийсь час належало казні. З Похилевичем це сходиться погано: у нього казенною й приписаною до Фастівського маєтку названо саме сусідню Яблунівку, а Леонівка - поміщицькою[4]. Або нарис переніс на Леонівку сусідчину адресу, або село справді побувало в обох станах, і тоді документи по ньому за ті роки лежать серед казенних.
1843 року Леон Харлінський продав Леонівку Івану Бржезському[4]. Того самого року він позбувся й сусідньої Лишні, а бишівський маєток пішов із публічних торгів за борги[14]. Далі маєток лишався в тій самій родині: з 1882 року Леонівка належить синові Івана, Казиміру Бржезькому, у кількості 689 десятин придатної землі[5].
Покупця називає ще один документ: план земельних ділянок Леонівки 1864 року в Державному архіві Київської області описує їх як відмежовані від земель поміщика Бржевського[21]. Написання різниться на одну літеру, а перевірити, чи це та сама особа, можна лише за самим планом, якого ніхто ще не відкривав.
Скільки людей
1864 року в Леонівці жило 230 осіб обох статей, а землі при ній числилося 972 десятини[4]. До 1887 року село підросло до 300 жителів, а селянський наділ після реформи становив 312 десятин при викупі 356 р. 68 к.[5] - це вже не та сама земля, що 972 десятини 1864 року: тоді рахували все село разом із поміщицькою частиною, тепер тільки те, що дісталося селянам. За тринадцять років після цього село ще підросло: на 1 січня 1900 року тут 47 дворів і 449 жителів, землі 1012 десятин, з яких поміщикові належало 676, селянам 336[13]. Власником усього села тоді був Василь Іванович Мельник, йому ж належав водяний млин на два постави. 1926 року Леонівка була центром окремої Левонівської сільради: 124 господарства й 489 душ обох статей, сім верст до Бишева[31].
Нарис 2006 року каже: «Зараз Леонівка - село Яблунівської сільської ради, в ньому 42 господарства, мешкає 107 осіб»[6], а зведена таблиця людності того самого тому кладе цей зріз на 15 грудня 2000 року й додає до нього 95 будинків[7]. Від 449 жителів 1900 року лишилася майже чверть.
Школа в Леонівці була школою грамоти, тоді як у сусідній Лишні того самого року - однокласна приходська[13]. Пожежну частину село тримало спільним коштом: дві бочки й три багри, до двох рублів на рік із громади. Головним заняттям записано хліборобство, і, як і в Лишні, дехто ходив у Київ найматися в домашню прислугу.
Похилевич додає до опису ще одну деталь: Леонівку від сусідньої Яблунівки відділяв той самий струмок, і по різні його береги стояли села різного стану - Леонівка поміщицька, Яблунівка казенна, приписана до Фастівського державного маєтку[4].
Церква: своєї не було
Власного храму Леонівка не мала: як і Лишня, вона була приписана до церкви Пресвятої Трійці в Пашківці[4]. Метрики леонівців лежать у книгах пашківської парафії, у фонді 127 Центрального державного історичного архіву, і шукати їх за назвою свого села марно. Ми це перевірили в іменному покажчику дублікатів метричних книг: під Пашківкою там близько семи тисяч ста записів, а під самою Леонівкою - кілька десятків, і ті ведуть до Елліс-Айленду, тобто до XX століття й еміграції, а не до тутешньої церкви[15].
У метричній книзі 1888 року Леонівка записана не «села», а «сельца Леоновки», а в частині про шлюби - «слободки Леоновки»[1]. У прочитаних частинах про шлюби й смерті рядка «села Леоновки» немає жодного разу; народжень ми ще не читали. «Сельце» означало поміщицьке поселення без церкви, і це точно відповідає тому, чим Леонівка була. Що книга каже про село за один рік, видно з запису про 1888 рік.
XX століття
Улітку 1917 року Леонівка разом із Новосілками, Ясногородкою й селом, назва якого набрана як «Бичнова», здала на дієву армію 171 пуд 30 фунтів жита та 50 з половиною пуда гречки[28]. Скільки з того припадає на саму Леонівку, з тексту не виводиться: газета подає одну цифру на чотири громади разом, і розкласти її по селах джерело не дозволяє.
1924 року село потрапило в районний перелік двічі: прокатну станцію дістали пʼять сіл Бишівського району, а зерноочисних пунктів на весь район зробили три, і Леонівка серед них - поруч із Новосілками й самим Бишевом[29].
У вересні 1928 року газета пише про село вперше не рядком у переліку, а через майно однієї людини. «Пролетарська правда» розбирає суперечку про ставок і млин у сусідній Лишні й між іншим пише: «у перші роки революції поміщик свого млинка продав одному куркулеві в с. Левонівки, і той користується ним і досі», а до весни того самого року користувався й ставком. Тієї весни воду зі ставка спустили, і млинок відтоді молов уже не водою, а двигуном[2]. Імені газета не називає: людина названа тільки як «один куркуль» - словом, яким тоді означували тих, у кого було що забрати.
Двох таких леонівців ми знаємо поіменно, і обоє селяни-одноосібники, у яких відібрали господарство: Одарка Михайлівна Петрусенко, розкуркулена 1929 року, і Іван Іванович Соснівський, розкуркулений 1933-го. Обох реабілітували 1991 року, і суду за ними не стояло жодного: забирали «рішенням місцевих органів влади»[11]. Знайшлися вони пізно з простої причини: у книзі, де вони надруковані, укладачі розрізали том надвоє, а ми весь час дивилися в першу половину.
Через чотири роки 24 вересня 1932 року тут працювали чужі дряпаки, прислані богушівським колгоспом «Веселий шлях», а того самого дня його ж плуги орали в сусідній Лишні[30].
1946 року Леонівка ще була центром власної сільради в Бишівському районі[16]. До початку 1970-х вона її втратила: «Історія міст і сіл» не має про село окремої статті взагалі й згадує його одним рядком як підпорядковане Яблунівській сільраді[14]. Коли й яким рішенням раду ліквідували, за документами не встановлено.
Село визволили 1943 року, і полеглих у тих боях поховано в братській могилі. Напис на ній називає одне імʼя - офіцер Бородін Юрій Володимирович, - а решту підписує як невідомих: «два офіцери, 26 солдатів і сержантів, прізвища яких невідомі»[3]. Разом двадцять девʼять, тоді як облік памʼятки називає сорок чотири.
Скільки загинуло самих леонівців, каже сама книжка: «В роки війни була закатована німцями жителька села Фрося Дрозд. Загалом від рук окупантів загинуло понад 30 леонівців»[6].
Про саму Фросю Дрозд той самий том розповідає ще двічі, і в чужих нарисах про неї сказано більше, ніж у леонівському. Нарис про Яблунівку пише, що вона «працювала перекладачем в німецькій комендатурі і в той же час передавала цінні відомості партизанам», зустрічаючись із ними в умовленому місці, доки її не вистежили: «Окупанти забрали її, стару матір, батька і меншу сестру», і після довгих знущань усіх кинули в криницю на довоєнному бишівському аеродромі[8]. Нарис про Бишів називає її серед підпільників, яких у середині жовтня 1943 року замучило гестапо й кинуло в колодязь на околиці Бишева, - усього двадцять четверо[9].
У книжці загинула не одна людина, а четверо Дроздів, і Фрося серед них. Але два нариси одного тому не сходяться в тому, де була криниця - на довоєнному аеродромі чи на околиці Бишева, - і чи це одна страта, чи дві різні.
Памʼятника воїнам-односельцям, на якому в сусідніх селах стоять імена місцевих, обласні переліки по Леонівці не знають[27] - тому імен леонівців, які не повернулися з фронту, поки нема звідки взяти.
Про голод 1932-1933 років у Леонівці документально не відомо нічого - і це не те саме, що «нічого не було». Обидва обласні томи, з яких такі відомості беруться для всіх сусідніх сіл, нашої Леонівки не знають[18][19]. Постанова ДПУ по селу знайшлася рівно одна, і лежала вона в житомирському томі тієї самої серії, куди по леонівців ніхто не заглядав. Захар Степанович Шмигель, 1903 року народження, родом з Андрушок Сквирського повіту, малописьменний одноосібник, жив у Леонівці Бишівського району; його заарештували 14 червня 1932 року за статтею 54-10 і 3 листопада того ж року присудили три роки заслання в Північний край умовно. Реабілітований 1989 року[10]. Матеріал за ці роки існує в іншому місці: у книгах реєстрації актів цивільного стану Державного архіву Київської області за Леонівкою 1920-1935 років обліковано 161 запис про народження й 49 про смерть, з номерами справ і аркушів[23].
Що збереглося
Від старої Леонівки в обласних охоронних переліках стоїть один-єдиний обʼєкт - братська могила. 1970 року її взяли під державну охорону[20], а 2003-го внесли до переліку памʼяток під охоронним номером 516; надгробок над нею поставили 1962 року[27]. Ні панської садиби, ні водяного млина на два постави, який працював тут 1900 року[13], у тих переліках немає.
Найдавніше леонівське імʼя, яке ми прочитали, - Парасковія Панкратова, 65-річна вдова: вона померла 13 вересня 1888 року, а поховали її наступного дня[1]. Її прізвище в книзі виписане чітко, і поки це єдине леонівське прізвище, прочитане твердо: у решті записів того року літери читаються двояко.
Найдоступніший непрочитаний документ по селу - той самий план селянських ділянок, ДАКО, ф. 1542, оп. 1, спр. 800[21]. Він оцифрований, а землю на ньому розмежовано між селянами, тобто там можуть стояти імена леонівських господарів - на двадцять чотири роки раніші за метричну книгу 1888-го.