Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Рожів
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Рожов, Розов, Рожаеєв, Рожев, Рожевъ, Рожовъ, Różów
Парафія Рожева - церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, і теперішню деревʼяну поставили 1798 року на місці попередньої[23]. Того самого року попередня згоріла від громового удару, і того самого року блискавка вразила під час літургії священника Михаїла Борзаковського, який вижив: згодом пішов за штат, а на його місце висвятили сина Дионісія[29].
Село стоїть на лівому боці Здвижа[23], навпроти Красної Слободи[22], за 17 кілометрів від Макарова[11]. По Здвижу проходила межа повітів: правий бік належав до Київського повіту, лівий до Радомисльського[22].
Назва
Книга памʼяті перелічує Рожов, Розов, Рожаеєв, Рожев і додає, що могли бути й інші[15]. Польські акти XVIII століття пишуть Rożowa і Rożowie; географічний покажчик публікації цих актів дає «Рожовъ, м.», з позначкою містечка[2]; довідник 1900 року - Рожевъ[9].
Кому належало
За статтею 2012 року, містечко заклав Федько Лоза близько 1480 року[17], а найдавніший названий документ має дату 1507: Руліковський називає його поділовим листом трьох синів Бориса Федоровича Лози, складеним у Бересті Литовському одразу по смерті батька[18]. За цим поділом наймолодшому, Яцкові, дісталися серед іншого Ситниківщина над Здвижем і Рожів. У розмежуванні земель 1574 року стоять Загрузні озера, «належні до Рожева»[17]. Похилевич наводить протест уніатського митрополита Рутського 1616 року про «пана Стефана Лозку», який відібрав у митрополичих Ніжиловичів «двѣ мили земли» і осадив на ній село Ситняки[22].
Удова Стефана Лозки врядувала маєтками сама[19], і, за Руліковським, містечком Рожів піднесла вона, тобто вже після 1603 року. Ту саму вдову словник ототожнює з київською фундаторкою Гальшкою з Гулевичів. У скарзі про напад на містечко 12 серпня 1618 року власниця Рожева - Гальшка Гулевичівна, Стефанова Лозчина, маршалкова мозирська, а сам Рожів у ній «мисто»[1].
Цетнери володіли Рожевом від 1638 року, коли останній із Лозів відступив їм маєток[20]. Краєзнавча стаття 2012 року в нарисі про Грузьке пише, що аж до 1648 року власники Рожева Цетнери намагалися повернути собі землі, захоплені бишівським паном Щесним Харлінським, який нібито заклав на них слободи Грузька та Ястребна[17].
1734 року маєтком розпоряджається пані Зофія, раніше Цетнерова, старостина барецька, тепер Потоцька, старостина белзька[2].
За Руліковським, до 1764 року Рожів - спадковий маєток Цетнерів, і аж того року Ігнацій Александр Цетнер виміняв його на королівські добра в Руському воєводстві - «відтоді Рожів стає староством, себто орендою»[21]. Той самий Ігнацій Александр вів межовий спір із тими самими Харлінськими за оселища Яблонисте, Обідну, Черемошне й Побоїська.
У сумарії 1770 року при Рожеві стоїть Рудня, а в Похилевича 1864 року на її місці вже Борівка; решта - Небелиця, Ситняки, Комарівка, Жмурівка - та сама[21][23].
Ревізька казка 1795 року називає селян Рожевської округи селянами поміщиків Ходкевичів[36]. План церковних земель 1832 року відмежовує їх від земель поміщика Сапежинного[37]. А в 1900 році містечко належить Віктору Яковлевичу Топачевському, який господарює в ньому сам, за трипільною системою, як і селяни[9].
Між польським періодом і російським стоїть окрема адміністративна одиниця: 1795-1797 років існував Рожівський округ Київського намісництва, з управителем у містечку й окремим наглядачем секвестрованих маєтків[38].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1900 | 2356 | жителі містечка, 328 дворів[9] |
| 1900 | 727 | душі в окремій Рожевській єврейській колонії, 41 двір[10] |
| 1926 | 2333 | душі обох родів у містечку, 502 господи[12] |
| 1968 | 1290 | люди, за «Нарисами з історії Макарівського району»[14] |
| початок 1970-х | 1134 | особи, за «Історією міст і сіл»[11] |
Землі за містечком числилося 1703 десятини, і розподіл її вже пореформений: селянам належало 1473 десятини, поміщикові 112, церкві 40, іншим станам 78[9]. Колоністи тримали 48 десятин[10].
Єврейська колонія
Головним заняттям жителів колонії 1900 року записано «земледѣліе и торговля», у ній 41 двір, власна синагога і пʼять шкіряних заводів; синагога стоїть і в самому містечку[10].
Похилевич 1864 року налічує в містечку 1221 єврея і 783 православних[23]. У 1891-1893 роках губернська влада розбирає справу про молитовні школи й синагоги містечка та вибір членів духовного правління[34].
За маніфестом управителя Рожева, під час заворушення 1734 року на Рожівському тракті зарізали двох фурманів і дванадцятьох євреїв[2]. Про погроми в Рожеві є справа ДАКО 1919-1921 років[35]. «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року пишуть, що містечко перетворилося на звичайне село і з нього зникли, серед іншого, шкіряні заводи й синагога[13].
XX століття
Постановою ВУЦВК і РНК від 13 березня 1925 року Рожівську сільраду передали до Макарівського району Київської округи з ліквідованої Малинської - разом із Борівською, Небилицькою, Ніжиловицькою і Ситнязькою[7].
1925 року в Рожівському лісництві планували поставити однорамний лісозавод[4]; 1928-го газета, пишучи про лісокрадство в Мигальському лісництві, називає Рожівське одним із двох лісництв, де вирубують найбільше, а серед сіл, які «свавільно вирубують», називає Небелицю, Ніжиловичі, Рожів, Ситняки, Раковичі, Білки, Ставище й Борівку[3]. 1938 року серед засуджених є робітник Рожівського лісозаводу, житель Борівки[16].
Колективізація йшла трьома заходами: 1922 року артіль «Поляна» на девʼять чоловік, 1926-го ТСОЗ, який через рік розпався, 1929-го партосередок, за допомогою якого з незаможників склали колгосп «Друга пʼятирічка»[15]. Більшість селян лишалися одноосібниками, і в селі їх звали «індусами» - за те, що вели індивідуальне господарство[15]. Під цією назвою колгосп працював і 1939-1940 років[5][6], а на 1971 рік у Рожеві вже колгосп «Труд»[11].
За Національною книгою памʼяті, від голоду 1932-1933 років у Рожеві померло близько 200 людей, і її мартиролог має 94 позиції[15], а київський том «Реабілітованих історією» називає девʼятьох людей, засуджених між 1926 і 1939 роками, шістьох із них 1937-1938-го; троє розстріляні[16]. Обидва переліки - на окремих сторінках: Голодомор і репресії. Про голод у Рожеві «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року подають три спогади жительок села і те саме число, близько 200 померлих[13].
За мужність у війні 187 жителів Рожева нагороджено орденами й медалями[11], а полеглих 1943 року за визволення села поховано в ньому[27]. За «Нарисами з історії Макарівського району» (2006), з 270 рожівців, які воювали, 256 загинули, з них 12 пропали безвісти, а імена загиблих односельців стоять на мармурових плитах братської могили в центрі села[14].
Двоє уродженців Рожева стали докторами історичних наук і професорами Київського університету. Й. Д. Ремезовський[11] у 1963-1972 роках завідував кафедрою наукового комунізму[39]. М. Ю. Козицького, доктора історичних наук і професора Київського університету, «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року називають серед тих, кого «породила і виховала» рожівська земля[14][40][41].
Третім уродженцем Вікіпедія й довідка районної адміністрації 2011 року називають Анатолія Васильовича Лопату, начальника Генерального штабу Збройних Сил України[40][41].
Церква і школа
Стояла тут церква і 1600 року: Похилевич посилається на підпис на одній із церковних книг, але пише, що вона, здається, стояла на іншому місці - там, де «стоятъ два каменныхъ креста»[23].
Найраніша з її справ у ЦДІАК - метрична книга 1752-1782 років, і в її заголовку Рожів числиться за Київським воєводством; від 1796 року всі справи називають уже Радомишльський повіт[29].
Прізвище Шулькевич тримається при цій церкві щонайменше з 1805 по 1830 рік: Тимофій 1805 року відбував єпитимію, Петро 1826-го дістав місце дячка, а 1830-го перейшов до Веприна з висвяченням у стихар[29]. Павло Левицький, син дячка й житель містечка Рожів, 1829 року пішов дячком до Чудина. А 1802 року церковні угіддя Рожева, Ситняків і Небелиці розбирали однією справою.
Школа в містечку 1900 року одна, «одноклассная министерская»[9]. Вона працювала й далі: жителька району закінчила в ній шість класів[28], а на 1937 рік школа вже неповна середня - це відомо з вироку її вчительці Валерії Владиславівні Поплавській, розстріляній 13 листопада того року[16]. У мартиролозі Голодомору серед померлих стоїть і Левіцький Андрій, учень Рожівської школи[15].
Що збереглося
У селі є братська могила воїнів Радянської Армії: скульптура воїна із залізобетону, побронзована, на цегляному постаменті[27].
Довідник 1971 року називає в Рожеві середню школу, клуб, бібліотеку, дільничну лікарню на 25 ліжок і аптеку[11].
Для пошуку. Історична адреса Рожева - Брусилівська волость Радомисльського повіту Київської губернії[9], і саме за нею, а не за сучасним Бучанським районом, лежать документи про село. Книги Благовіщенської церкви й справи про людей при ній лежать у ЦДІАК, ф. 127[29]; справи Рожівського округу 1795-1797 років - там само, ф. 214 і 215[38]; ревізька казка євреїв 1806 року - у ДАЖО, ф. 527, оп. 3[33]; міщанська управа 1908-1909 років - ДАКО, ф. 957[32]. Від 1925 року записи села шукати під Рожівською сільрадою Макарівського району[7][26].