Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Рожів
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Рожов, Розов, Рожаеєв, Рожев, Рожевъ, Рожовъ, Rożów
1900 року в Рожеві налічили 2356 жителів, а в окремій Рожевській єврейській колонії ще 727[9][10]. На початку 1970-х у Рожеві лишалося 1134 особи[11], за переписом 2001 року - 546[38], а сучасні довідники подають 448[39]. Статусу містечка Рожів більше не має.
Село стоїть на лівому боці Здвижа[20], навпроти Красної Слободи[19], за 17 кілометрів від Макарова[11]. По Здвижу проходила межа повітів: правий бік належав до Київського повіту, лівий до Радомисльського[19]. Тому історична адреса Рожева - Брусилівська волость Радомисльського повіту Київської губернії[9], і саме за нею, а не за сучасним Бучанським районом, лежать документи про село.
Назва
Книга памʼяті перелічує Рожов, Розов, Рожаеєв, Рожев і додає, що могли бути й інші[12]. Польські акти XVIII століття пишуть Rożów і Rożowa; географічний покажчик публікації цих актів дає «Рожовъ, м.», з позначкою містечка[2]; довідник 1900 року - Рожевъ[9].
Стаття 2012 року пише, що «донедавна дослідники повʼязували час заснування Рожева» зі Здвиженськом, а нові дослідження показали, що він був першовитоком нинішнього Брусилова[14]. Покажчик назв літопису веде в інший бік - Здвижень у Махновця це Здвижка Коростишівського району[21]. «Словник гідронімів України» ототожнення не робить узагалі: у гаслі «Здвиж» він зіставляє з річкою тільки Здвижівку Бородянського району і Здвижку Коростишівського[22]. Рожева серед них немає, а Здвижка, за Махновцем, лежить на верхній течії Здвижа[21].
За статтею 2012 року, містечко заклав Федько Лоза близько 1480 року, а найдавніший названий документ має дату 1507 - і що це за документ, джерела кажуть по-різному: краєзнавча стаття 2012 року називає його заповітом власника Бориса Федоровича Лози[14], а Руліковський - поділовим листом трьох його синів, складеним у Бересті Литовському одразу по смерті батька[15]. Рід при цьому підтверджений незалежно: Похилевич наводить протест уніатського митрополита Рутського 1616 року про «пана Стефана Лозку», який відібрав у митрополичих Ніжиловичів «двѣ мили земли» і осадив на ній село Ситняки[19].
Кому належало
Найраніші власники, яких називають джерела, - Лози й Цетнери. У розмежуванні земель 1574 року стоять Загрузні озера, «належні до Рожева»[14].
Удова Стефана Лозки врядувала маєтками сама[16]. Коли Рожів став містечком, джерела розходяться: Руліковський у словнику в переказі поділу 1507 року пише «mto Korszew i Rożew», і чи «місто» стосується й Рожева, не видно[15], а трохи далі пише, що містечком його піднесла ця вдова, тобто вже після 1603 року[16]. Стаття 2012 року, крім закладення близько 1480 року, дає магдебурзьке право 18 квітня 1596 року, для першої посилаючись на заповіт 1507 року без його адреси, для другої - ні на що[14].
Ту саму вдову словник ототожнює з київською фундаторкою Гальшкою з Гулевичів, підстав не показуючи[16]. Імʼя підтверджує документ, на який словник посилається, розповідаючи про напад 1618 року: у скарзі про напад на містечко 12 серпня 1618 року власниця Рожева - Гальшка Гулевичівна, Стефанова Лозчина, маршалкова мозирська, а сам Рожів у ній «мисто»[1]. Що вона й київська фундаторка одна особа, документ не каже: він дає імʼя, чоловіка й титул.
До 1764 року Рожів - спадковий маєток Цетнерів, і аж того року Ігнацій Александр Цетнер виміняв його на королівські добра в Руському воєводстві - «відтоді Рожів стає староством, себто орендою»[18]. Склад староства джерела дають різний, і різниця в них часова: у сумарії 1770 року при Рожеві стоїть Рудня, а в Похилевича 1864 року на її місці вже Борівка; решта - Небелиця, Ситняки, Комарівка, Жмурівка - та сама[20]. Фасової немає в жодному з них: за виданням 1887 року вона належала до староства «въ началѣ прошлаго вѣка», а «спустя немного лѣтъ» відійшла до бишівського маєтку Харлінських[19].
Той самий Ігнацій Александр вів межовий спір із тими самими Харлінськими за оселища Яблонисте, Обідну, Черемошне й Побоїська[18]. Краєзнавча стаття 2012 року датує ту саму тяжбу «аж до 1648 року» й називає загарбником бишівського пана Щесного Харлінського[14]. З датами людей це не сходиться: Ігнацій Александр народився 1726 року[18], а Цетнери взагалі зʼявилися в Рожеві лише 1638-го, коли останній із Лозів відступив їм маєток[17].
1734 року маєтком розпоряджається пані Зофія, раніше Цетнерова, старостина барецька, тепер Потоцька, старостина белзька[2].
Далі власники відомі уривками. Ревізька казка 1795 року називає селян Рожевської округи селянами поміщиків Ходкевичів[33]. План церковних земель 1832 року відмежовує їх від земель поміщика Сапежинного[34]. А в 1900 році містечко належить Віктору Яковлевичу Топачевському, який господарює в ньому сам, за трипільною системою, як і селяни[9]. Це можуть бути три зміни власника, а можуть бути різні маєтки в одному містечку; послідовності, якої немає в джерелах, ми не добудовуємо.
Між польським періодом і російським стоїть окрема адміністративна одиниця: 1795-1797 років існував Рожівський округ Київського намісництва, з управителем у містечку й окремим наглядачем секвестрованих маєтків. Двома фондами це 84 справи, і жодного опису їх немає в мережі[35]. Чому маєтки секвестрували, заголовки не кажуть.
Скільки людей
Найдокладніший зріз дає 1900 рік, і звести його в одне число не можна. У містечку 328 дворів і 2356 жителів, 1167 чоловіків і 1189 жінок; у колонії 41 двір і 727 душ, 384 і 343[9][10]. Це дві окремі одиниці обліку в самому джерелі: різні номери пунктів, різна відстань до повітового міста, різні поштові станції. Тому «понад три тисячі в Рожеві й Рожевській колонії разом» сказати можна, а «три тисячі в Рожеві» - ні.
Землі за містечком числилося 1703 десятини, і розподіл її вже пореформений: селянам належало 1473 десятини, тобто 86 відсотків, поміщикові 112, церкві 40, іншим станам 78[9]. Колоністи тримали 48 десятин[10].
Далі числа тільки меншають, а між 1900 і 1971 роками джерела мовчать: куди всередині цього сімдесятиліття припала втрата, невідомо[11].
Єврейська колонія
Про євреїв Рожева відомо майже саме лише з податкових паперів. Євреїв містечка вносили до ревізьких казок щонайменше з 1795 року; окрема казка євреїв 1806 року оцифрована й лежить у відкритому доступі, а 1828 року Рожів іде в одному переліку з Чорнобилем, Горностайполем, Брусиловом та Іванковом[30]. У 1891-1893 роках губернська влада розбирає справу про молитовні школи й синагоги містечка та вибір членів духовного правління[31]. Той самий податковий стан видно й з іншого боку: 1804 року з міщан містечка Рожів звільняють Якова Козицького, щоб прийняти його в духовне звання[26], а 1908-1909 роками датовано фонд Рожівської міщанської управи[29].
Колонія 1900 року живе не з ремесла при містечку, а окремо: заняття її жителів записано як «земледѣліе и торговля», у ній 41 двір, власна синагога і пʼять шкіряних заводів; синагога стоїть і в самому містечку[10].
Насильство над громадою видно з двох документів. Перший - маніфест 1734 року, де серед убитих під час заворушення названо дванадцятьох євреїв, зарізаних на Рожівському тракті[2]. Другий - справа 1919-1921 років про погроми[32]. Що сталося з громадою далі, наші джерела не кажуть узагалі; у переписі 2001 року в селі не названо жодної мови, крім української й російської[38].
XX століття
Постановою ВУЦВК і РНК від 13 березня 1925 року Рожівську сільраду передали до Макарівського району Київської округи з ліквідованої Малинської - разом із Борівською, Небилицькою, Ніжиловицькою і Ситнязькою; дату 12 лютого несе сусідній документ на тій самій шпальті, за іншими підписами[7]. У Макарівському районі вона стоїть і в довіднику адміністративного поділу за 1946 рік[23].
Колективізація йшла трьома заходами: 1922 року артіль «Поляна» на девʼять чоловік, 1926-го ТСОЗ, який через рік розпався, 1929-го партосередок, за допомогою якого з незаможників склали колгосп «Друга пʼятирічка»[12]. Більшість селян лишалися одноосібниками, і в селі їх звали «індусами» - за те, що вели індивідуальне господарство[12]. Назву колгоспу двічі підтверджує обласна газета, 1939 і 1940 років[5][6]. Але «Історія міст і сіл» на 1971 рік знає в Рожеві колгосп «Труд»[11]. Це різні часові зрізи, а не суперечність; коли й на що змінилася назва, було б видно з рішення про перейменування чи укрупнення колгоспів Макарівщини, якого ми не бачили.
1925 року в Рожівському лісництві планували поставити однорамний лісозавод[4]; 1928-го воно опинилося в центрі справи про лісокрадство, і серед сіл, які «свавільно вирубують», названо Небелицю, Ніжиловичі, Рожів, Ситняки, Раковичі, Білки, Ставище й Борівку[3]. Лісозавод працював: 1938 року серед засуджених є його робітник, житель Борівки[13].
Голод 1932-1933 років лишив у книзі памʼяті 94 імена й оцінку «близько 200»[12], а київський том «Реабілітованих історією» називає девʼятьох людей, засуджених між 1926 і 1939 роками, шістьох із них 1937-1938-го; троє розстріляні[13]. Обидва переліки - на окремих сторінках: Голодомор і репресії.
За мужність у війні 187 жителів Рожева нагороджено орденами й медалями[11], а полеглих 1943 року за визволення села поховано в ньому[24]. Прізвищ полеглих односельців не називає жодне з доступних нам джерел.
Двоє уродженців Рожева стали докторами історичних наук і професорами Київського університету, на різних кафедрах. Й. Д. Ремезовського називає «Історія міст і сіл»[11]; роки, коли він завідував кафедрою наукового комунізму, 1963-1972, подає нарис історії самої кафедри[36]. Повного імені не подає жодне джерело - скрізь самі ініціали. Микола Юхимович Козицький, народжений 3 жовтня 1936 року, захистив докторську 1989-го, у 1997-2001 роках завідував кафедрою, а до 2005-го лишався професором кафедри історії України для гуманітарних факультетів[38][39]; уродженцем Рожева його називають ті самі дві довідки, які переказують одна одну, а не документ. Прізвище Ремезовський при цьому стоїть у мартиролозі Голодомору десять разів[12], а родинного звʼязку з професором не встановлює жодне джерело.
Третім уродженцем довідки називають Анатолія Васильовича Лопату, який у 1993-1996 роках очолював Генеральний штаб Збройних Сил України[38][39].
Церква і школа
Парафія Рожева - церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, і теперішню деревʼяну поставили 1798 року на місці попередньої[20]. Того самого року попередня згоріла від громового удару, і того самого року блискавка вразила під час літургії священника Михаїла Борзаковського, який вижив: згодом пішов за штат, а на його місце висвятили сина Дионісія[26]. Що це один епізод, прямо не каже жодне джерело.
Стояла тут церква і 1600 року: Похилевич посилається на підпис на одній із церковних книг, якої ми не бачили; але, здається, на іншому місці - там, де «стоятъ два каменныхъ креста»[20].
Де лежать її книги, знаємо теж: ЦДІАК, фонд 127, і там же шістнадцять справ про людей при ній[26]. Найраніша - метрична книга 1752-1782 років, і в її заголовку Рожів числиться за Київським воєводством; від 1796 року всі справи називають уже Радомишльський повіт. Зміну держави видно просто із заголовків справ.
Покажчик дублікатів метричних книг губернії знає під Рожевом близько двох тисяч шестисот записів - число приблизне, - і в усіх двохстах переглянутих парафія та сама, Благовіщенська, з Радомишлем у самому записі[27]. Роки у вибірці доходять до 1862-го. За записами - справи 1983, 2102, 2355, 2379, 2419 і 2777 опису 1012[28].
Прізвище Шулькевич тримається при цій церкві щонайменше з 1805 по 1830 рік: Тимофій 1805 року відбував єпитимію, Петро 1826-го дістав місце дячка, а 1830-го перейшов до Веприна з висвяченням у стихар[26]. Син рожівського дячка Павло Левицький 1829 року пішов дячком до Чудина. А 1802 року церковні угіддя Рожева, Ситняків і Небелиці розбирали однією справою.
Школа в містечку 1900 року одна, «одноклассная министерская»[9]. Вона працювала й далі: жителька району, яка 2017 року відзначала сторіччя, закінчила в ній шість класів[25], а на 1937 рік школа вже неповна середня - це відомо з вироку її вчительці Валерії Владиславівні Поплавській, розстріляній 13 листопада того року[13]. У мартиролозі Голодомору серед померлих стоїть і Левіцький Андрій, учень Рожівської школи[12].
Що збереглося
У селі є братська могила воїнів Радянської Армії: скульптура воїна із залізобетону, побронзована, на цегляному постаменті[24]. В обласному переліку памʼяток 1970 року це єдиний рожівський обʼєкт - сусідні Борівка й Соснівка мають по два записи.
На 2011 рік у селі було 415 дворів, а день села відзначали 28 серпня[39]. Тоді ж повідомлялося, що розпочато будівництво нової церкви; чи його завершено, пізніші джерела не кажуть. Довідник 1971 року називає в Рожеві середню школу, клуб, бібліотеку, дільничну лікарню на 25 ліжок і аптеку[11]. Будівлі школи, клубу, пошти й сільради стояли 2020 року, коли їх сфотографували для Вікісховища[37].