Рожів

село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Рожов, Розов, Рожаеєв, Рожев, Рожевъ, Рожовъ, Rożów

У 1900 році в містечку Рожеві налічили 328 дворів і 2356 жителів, а одразу за ним, окремим пунктом того самого списку, стояла Рожевська єврейська колонія: 41 двір і ще 727 душ^[7][8]. На початку 1970-х у Рожеві лишалося 1134 особи^[9], за переписом 2001 року - 546^[29], а сучасні довідники подають 448^[29][30]. Містечко перестало бути містечком, а від єврейської колонії лишилися самі папери: і синагогу, і пʼять шкіряних заводів ми знаємо тільки з довідника 1900 року.

Село стоїть на лівому боці Здвижа, навпроти Красної Слободи, за 17 кілометрів від Макарова^[9]. Здвиж тут був не просто річкою, а межею: правий бік належав до Київського повіту, лівий до Радомисльського^[13]. Тому Рожів і шукається не там, де сусіди: його історична адреса - Брусилівська волость Радомисльського повіту Київської губернії^[7], і саме за нею, а не за сучасним Бучанським районом, лежать документи про село.

Назва

Форм назви багато, і жодна з них не пояснена. Книга памʼяті перелічує Рожов, Розов, Рожаеєв, Рожев і додає, що могли бути й інші^[10]. Польські акти XVIII століття пишуть Rożów і Rożowa; географічний покажчик публікації цих актів дає «Рожовъ, м.», з позначкою містечка^[1]; довідник 1900 року - Рожевъ^[7].

Довго вважалося, що теперішня назва замінила давнішу. Краєзнавча література повʼязувала Рожів із літописним Здвиженем - городом, який стоїть у літописі під 1097 і 1150 роками, з мостом і торговищем. Автор цього ототожнення сам зняв його через девʼять років: попередні припущення про Здвижень хибні, а Здвиженськ був першовитоком нинішнього Брусилова^[12]. Покажчик географічних назв літопису веде в інший бік - Здвижень у Махновця це Здвижка Коростишівського району^[14]. Тобто ототожнень тепер два, і сходяться вони лише в одному: жодне з них не веде в Рожів. «Словник гідронімів України» ототожнення не робить узагалі: у гаслі «Здвиж» він лише зіставляє з річкою два однокорінні імені поселень - Здвижівку Бородянського району і Здвижку Коростишівського^[15]. Рожева серед них немає, а Здвижка, на яку показує покажчик, лежить на верхній течії Здвижа - за десятки кілометрів від Рожева, що стоїть на нижній.

Натомість у Рожева є опора краща за літописну, і вона зовсім не така давня. Містечко заклав Федько Лоза близько 1480 року, а 1507 року його власник Борис Федорович Лоза склав заповіт^[12]. Рід підтверджений з іншого боку: Похилевич, який цієї статті не читав і читати не міг, наводить протест уніатського митрополита Рутського 1616 року про «пана Стефана Лозку», який «отнялъ отъ митрополичьяго имѣнія Нежеловичъ на двѣ мили земли, и осадилъ на этой отнятой землѣ село Ситняки»^[13]. Тобто землю відібрано в Ніжиловичів, а Ситняки на ній осаджено.

Кому належало

Найраніші власники, яких називають джерела, - Лози й Цетнери. У розмежуванні земель 1574 року між Василем Лозою, Богушами Гулькевичами й Харлінськими стоять Загрузні озера, «належні до Рожева», а власники містечка Цетнери аж до 1648 року домагалися повернути землі, які, за їхнім твердженням, захопив бишівський пан Щесний Харлінський^[12]. Це та сама стаття 2012 року, з якої взято й дату 1507 року, і те саме прізвище, що стоїть в акті 1734 року при пані Зофії, «раніше Цетнеровій».

Три прізвища власників за неповне сторіччя, і жодне джерело не зводить їх у ланцюг. На початку XVIII століття Рожів це центр староства, яким володів Францішек Потоцький, староста белзький; до староства належали Фасова й Ситняки^[13]. 1734 року маєтком розпоряджається пані Зофія, раніше Цетнерова, старостина барецька, тепер Потоцька, старостина белзька^[1]. Похилевич і публікація актів 1876 року сходяться на титулі «белзький», якого жоден із них не мусив би вгадати.

Далі ряд рветься. Ревізька казка 1795 року називає селян Рожевської округи селянами поміщиків Ходкевичів^[24]. План церковних земель 1832 року відмежовує їх від земель поміщика Сапежинного^[25]. А в 1900 році містечко належить Віктору Яковлевичу Топачевському, який господарює в ньому сам, за трипільною системою, як і селяни^[7]. Це можуть бути три зміни власника, а можуть бути різні маєтки в одному містечку; послідовності, якої немає в жодному з наших джерел, ми не добудовуємо.

Між польським періодом і російським стоїть окрема адміністративна одиниця: 1795-1797 років існував Рожівський округ Київського намісництва, з управителем у самому містечку й окремим наглядачем секвестрованих маєтків. Двома фондами це 84 справи, і жодного їхнього опису досі немає в мережі^[26]. Чому маєтки секвестрували, заголовки не кажуть.

Скільки людей

Найдокладніший зріз дає 1900 рік, і звести його в одне число не можна. У містечку 328 дворів і 2356 жителів, 1167 чоловіків і 1189 жінок; у колонії 41 двір і 727 душ, 384 і 343^[7][8]. Це дві окремі одиниці обліку в самому джерелі: різні номери пунктів, різна відстань до повітового міста, різні поштові станції. Тому «понад три тисячі в Рожеві й Рожевській колонії разом» сказати можна, а «три тисячі в Рожеві» - ні.

Землі за містечком числилося 1703 десятини, і розподіл її вже пореформений: селянам належало 1473 десятини, тобто 86 відсотків, поміщикові 112, церкві 40, іншим станам 78^[7]. Колоністи тримали 48 десятин на 41 двір^[8].

Далі ряд іде тільки вниз. На початку 1970-х - 1134 особи^[9], тобто менше за половину того, що було в самому містечку сімдесят років перед тим. Перепис 2001 року дав 546^[29], сучасні довідки - 448^[29][30]. Між 1900 і 1971 роками жодного проміжного числа в наших джерелах немає, тому куди саме всередині цього сімдесятиліття припала втрата, ми не знаємо. Поіменно з цих років названо ось що: у мартиролозі Голодомору 94 позиції, у переліку репресованих десятеро.

Єврейська колонія

Про євреїв Рожева ми знаємо стільки, скільки залишила по собі фіскальна машина. Окремі ревізькі казки євреїв містечка укладалися щонайменше з 1795 року; казка 1806 року оцифрована й лежить у відкритому доступі, а 1828 року Рожів іде в одному переліку з Чорнобилем, Горностайполем, Брусиловом та Іванковом^[21]. У 1891-1893 роках губернська влада розбирає справу про молитовні школи й синагоги містечка та вибір членів духовного правління^[22]. Той самий податковий стан видно й з іншого боку: 1804 року з міщан містечка Рожів звільняють Якова Козицького, щоб прийняти його в духовне звання^[19], а 1908-1909 роками датовано фонд Рожівської міщанської управи^[20].

У 1900 році синагога стоїть і в самому містечку, і в колонії. Колонія при цьому живе не з ремесла при містечку, а окремо: заняття її жителів записано як «земледѣліе и торговля», у ній 41 двір, власна синагога і пʼять шкіряних заводів^[8].

Кінець цього видно з двох документів. Перший - маніфест 1734 року, де серед убитих під час заворушення названо дванадцятьох євреїв, зарізаних на Рожівському тракті^[1]. Другий - справа 1919-1921 років про погроми, у якій Рожів стоїть поруч із Россавою, Рашковом і Ротмистрівкою^[23]. Що сталося з громадою далі, наші джерела не кажуть узагалі; у переписі 2001 року в селі не названо жодної мови, крім української й російської^[29].

XX століття

Село входить у радянський час чужим районом. Постановою ВУЦВК і РНК від 12 лютого 1925 року Рожівську сільраду передали до Макарівського району Київської округи з ліквідованої Малинської - разом із Борівською, Небилицькою, Ніжиловицькою і Ситняцькою^[6]. У Макарівському районі вона стоїть і в довіднику 1946 року^[16].

Колективізація йшла трьома заходами: 1922 року артіль «Поляна» на девʼять чоловік, 1926-го ТСОЗ, який через рік розпався, 1929-го партосередок, за допомогою якого з незаможників склали колгосп «Друга пʼятирічка»^[10]. Більшість селян лишалися одноосібниками, і в селі їх звали «індусами» - за те, що вели індивідуальне господарство^[10]. Назву колгоспу двічі підтверджує обласна газета, 1939 і 1940 років^[4][5]. Але «Історія міст і сіл» на 1971 рік знає в Рожеві колгосп «Труд»^[9]. Це різні часові зрізи, а не суперечність, і розсудить їх рішення про перейменування чи укрупнення колгоспів Макарівщини, якого ми не бачили.

Чим ще жило село, видно з газетних дрібниць. 1925 року в Рожівському лісництві планували поставити однорамний лісозавод^[3]; 1928-го те саме лісництво опинилося в центрі справи про лісокрадство, і серед сіл, які «свавільно вирубують», названо Небелицю, Ніжиловичі, Рожів, Ситняки, Раковичі, Білки, Ставище й Борівку^[2]. Лісозавод таки працював: 1938 року серед засуджених є його робітник^[11].

Голод 1932-1933 років лишив у книзі памʼяті 94 імена й оцінку «близько 200»^[10], а терор 1937-1938 - десятьох людей, повʼязаних із селом, з них троє розстріляних^[11]. Обидва переліки й те, звідки вони взялися, - на окремих сторінках: Голодомор і репресії.

За мужність у війні 187 жителів Рожева нагороджено орденами й медалями^[9], а в селі поховано воїнів, які загинули 1943 року за його визволення. Прізвищ полеглих односельців не називає жодне з доступних нам джерел.

Двоє людей із цього невеликого села стали докторами історичних наук і професорами того самого Київського університету, на різних кафедрах. «Історія міст і сіл» називає уродженцем Рожева Й. Д. Ремезовського, доктора історичних наук і професора^[9]; повне імʼя - Йосип Дмитрович - і роки, коли він завідував кафедрою наукового комунізму, 1963-1972, подає нарис історії самої кафедри^[27]. Микола Юхимович Козицький, народжений 3 жовтня 1936 року, захистив докторську 1989-го, у 1997-2001 роках завідував кафедрою, а до 2005-го лишався професором кафедри історії України для гуманітарних факультетів^[29][30]; уродженцем Рожева його називають ті самі дві довідки, які переказують одна одну, а не документ. Довідник 1971 року знав лише старшого: молодший тоді ще не був доктором. Прізвище Ремезовський при цьому стоїть у мартиролозі Голодомору десять разів, а родинного звʼязку з професором не встановлює жодне джерело.

Третім уродженцем довідки називають Анатолія Васильовича Лопату, який у 1993-1996 роках очолював Генеральний штаб Збройних Сил України; жоден указ про нього місця народження не називає^[29][30].

Церква і школа

Парафія Рожева - церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, і року її побудови ми не знаємо. Зате знаємо, де лежать її книги: ЦДІАК, фонд 127, і там же шістнадцять справ про людей при ній^[19]. Найраніша - метрична книга 1752-1782 років, і в її заголовку Рожів числиться за Київським воєводством; від 1796 року всі справи називають уже Радомишльський повіт^[19]. Зміну держави тут видно просто з полиці описів.

Люди при цій церкві теж названі. 1798 року священника Михаїла Борзаковського вразила блискавка під час літургії, і він вижив: за кілька років пішов за штат, а на його місце висвятили сина Дионісія^[19]. Прізвище Шулькевич тримається при цій церкві щонайменше з 1805 по 1830 рік: Тимофій 1805 року відбував єпитимію, Петро 1826-го дістав місце дячка, а 1830-го перейшов до Веприна з висвяченням у стихар^[19]. Син рожівського дячка Павло Левицький 1829 року пішов дячком до Чудина^[19]. А 1802 року церковні угіддя Рожева, Ситняків і Небелиці розбирали однією справою: три села трималися купи й на землі^[19].

Школа в містечку 1900 року одна, «одноклассная министерская»^[7]. Вона працювала й далі: жителька району, яка 2017 року відзначала сторіччя, закінчила шість класів Рожівської школи^[18], а на 1937 рік школа вже неповна середня - це відомо з вироку її вчительці Валерії Владиславівні Поплавській, розстріляній 13 листопада того року^[11]. У мартиролозі Голодомору серед померлих стоїть і Левіцький Андрій, учень Рожівської школи^[10].

Що збереглося

У селі є братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули 1943 року за визволення Рожева: скульптура воїна із залізобетону, побронзована, на цегляному постаменті^[17]. В обласному переліку памʼяток 1970 року це єдиний рожівський обʼєкт - сусідні Борівка й Соснівка мають по два записи, братську могилу й окремий памʼятник воїнам-односельцям^[17].

Станом на 2011 рік у селі було 415 дворів, а день села відзначали 28 серпня^[30]. Тоді ж повідомлялося, що розпочато будівництво нової церкви; чи його завершено, не каже жодне пізніше джерело^[30]. Бібліотека в селі задокументована вже 1971 роком: довідник називає в Рожеві середню школу, клуб, бібліотеку, дільничну лікарню на 25 ліжок і аптеку^[9]. Бібліотека-філія працювала щонайменше до 2005 року: саме її завідувачка записувала останні спогади про голод^[10]. Будівлі школи, клубу, пошти й сільради стояли 2020 року, коли їх сфотографували для Вікісховища^[28].