Лосятин
село, Білоцерківський район, Київська область. Стара назва Лосятинъ, Лосятино, Losiatin, Łosiatyn
Влітку 1925 року «Радянське село» надрукувало допис «Як бідняки машину придбали». Після землевпорядкування в Лосятині куркулі «розсердилися й змовилися не давати машин», і незаможники з середняками «склались по 2 та по 3 пуди жита й купили собі молотарку на білоцерківському заводі».[14] Умову виплатити 700 пудів жита металотрест перевів на гроші, вийшло 189 карбованців, і їх виплатили цілком. А 1957 року на площі «звичайного українського села» відкрили бронзове погруддя лосятинської ланкової Степаниди Виштак, і вона сама стояла на трибуні.[20]
Похилевич 1864 року ставить село «на лѣвой сторонѣ Ротка, на противъ села Харпачей».[33] Словник гідронімів знає цю річку як Протоку, ліву притоку Росі, що тече через Гребінки й Лосятин до Білої Церкви.[38] 1900 року це була Гребенська волость Васильківського повіту Київської губернії.[34] До повітового міста рахували 35 верст, до станції Устиновка 17. Казенна пошта стояла в Гребінках за 7 верст, телеграф у Білій Церкві за 18.
Назва
Назва в документах XIX-XX століть майже не змінювалася: Похилевич 1864 року друкує «Лосятинъ»,[33] польський словник «Łosiatyn»,[53] газета 1925 року «Лосятино».[1]
Двадцять сім курганів
Археологічна карта Антоновича 1895 року рахує на північ від села 2 кургани, а на північний схід і схід ще 25.[37] Найбільший, заввишки 4 метри, розкопав 1887 року Оссовський і знайшов скелет, пофарбований червоною фарбою. Знайдено тут і камʼяний молот із початим свердлінням, а лишилося біля села, за тією самою картою, 3 кургани. Нарис 1971 року пише про могильник із 27 курганів, де розкопано один курган доби бронзи.[36]
Кому належало
1784 року, за Руліковським, кільканадцять підданих із села Hruzki вийшли до Лосятина.[55] 1795 року при Лосятині записане «семейство посессора Борковского».[47] 1811 року ревізька казка рахує «селян поміщика Браницького села Лосятин», а шляхетська казка того самого року має окремий розділ «в селе Лосятине», де стоять Глинський, Станиславський, Янкевич та інші.[47] 1834 року казка однодворців починається рядком «Юрий Павлов Запалец был пропущен»: він, дружина Катерина й син Степан.[47] У метричній книзі 1843 року селяни «Села Лосятина графа Браницкого».[2]
1900 року село записане за графинею Марією Євстафіївною Браницькою. Усієї землі було 3008 десятин. Графині належало 1547, селянам 1415, церкві 44, іншим станам 2.[34] Господарство в маєтку вела не вона, а орендар, дворянин Фома Болеславович Рокосовський, «по шести-семи-и восьмипольной» системі, тоді як у селян була трипільна.[34] При економії, яку перепис 1897 року записав першою садибою, «Лосятынская экономия», жили й австрійські піддані, Буш і Вильк.[48] Słownik geograficzny називає Лосятин найбільшим із 80 фільварків білоцерківських добр у Васильківському повіті: 3332 десятини.[54] Це більше за всю землю села в Списку 1900 року.[34][54]
На початку вересня 1907 року в посесора Петровського, що орендував землю в графині, згоріло вночі, «як видко з підпалу», 500 кіп вівса, 1000 кіп проса й 12 сажнів сіна. А в ніч на 23 вересня згоріло ще 1000 кіп просяної соломи.[4] Влітку 1910 року «Рада» надрукувала допис про того самого посесора: «Люде заробляли 12-й сніп; на десятині ставало пшениці 15-18 кіп».[5] «На далеко кращих умовах», писала газета, люди жнуть у сусідніх економіях Браницької: у Стадниці одинадцятий сніп, у Блощенцях і Лосятині дванадцятий; у кашперівського товариства стояв 18-й.[6] Памʼятна книжка 1914 року ще ставить Лосятин в одну групу маєтків Марії Браницької з Глушками, Храпачами, Саливонками, Гребінками, Пінчуками, Соколівкою й Пищанами.[49]
Десять вітряків і винна лавка
Головним заняттям людей Список 1900 року називає хліборобство. У селі стояли топчак, десять вітряних млинів і казенна винна лавка, а пожежний обоз, насос, десять бочок, шість багрів і дві драбини, тримався коштом Браницької.[34] У лютому 1910 року лікарі записали в Лосятині один випадок сипного тифу, а того серпня під рубрикою «Холера на Київщині» двох, хто заслаб.[7][8]
Скільки людей
Słownik geograficzny у доповненнях дає, без року, 227 домів і 1885 мешканців.[53]
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 1351 | жителі обох статей[33] |
| 1900 | 2033 | жителі у 440 дворах: 990 чоловіків і 1043 жінки[34] |
| 1924 | 2661 | 1261 чоловік і 1400 жінок, за даними райвиконкомів[35] |
| бл. 1970 | 2636 | населення за статтею тому 1971 року[36] |
Найчастіші прізвища в покажчику до метричних книг 1840-1853 років - Клопенко й Шевченко, далі Журбенко, Сидоренко й Симоненко.[46] Покажчик переписних листів 1897 року називає, серед інших, Бендюгів, Виштаків, Дроботів, Знахарів, Кошиків, Паламаренків, Пологовських, Приймаків і Ротанів.[48] Докладно на сторінці «Метричні книги Лосятина 1840-1853 років».
Церква і школа
Церква св. Івана Богослова була деревʼяна, 6-го класу, і постала, пише Похилевич, «неизвѣстно въ какомъ году, но послѣ 1746 года, потому, что при визитѣ въ этомъ году церквей ея еще не было».[33] За описами, її метричні книги тягнуться від 1780-1790 років до 1919-го.[44][45]
За справами консисторії, 1821 року Меланію Сидоренкову за «блуд, незаконне народження, вбивство дитини» відправляли до Лебединського Миколаївського жіночого монастиря. 1830 року Васильківське духовне правління рапортувало про оновлення ікони Воскресіння Господнього в будинку вдови Марфи Паліївої, а 1834-го парафіяни просили дозволу на ремонт церкви й дзвіниці. 1837 року почалася справа про незаконне вінчання лосятинки Катерини Кошикової з однодворцем Григорієм Закаблуковським.[43]
1843 року хрестив «Приходской Священник и Депутат Петр Петровский».[2] «Приходской Священник Петр Иосифов Петровский» помер 9 червня 1848 року, 38 років, а 1849-го приходським священником записаний Иоанн Михайловский.[3] 1914 року Памʼятна книжка друкує при Лосятині «Петръ Андр. Солнцевъ».[49]
Школа в селі 1900 року була одна, церковно-приходська.[34] У липні 1917 року «Нова Рада» повідомила: «В селі Лосятині Васильківського повіту на Київщині заклалась „Просвіта“. Записалося вже 200 членів».[9] 1937 року Михайло Лукашевич, що жив у Лосятині, записаний директором неповної середньої школи, а 1954-го газета пише про місцеву середню школу.[42][18] Нарис 1971 року називає в селі середню школу, бібліотеку й будинок культури.[36]
Колишні панські лани
«Три місяці тому, наше село газет не бачило, а тільки слухало, як її читали в хаті-читальні», - писали восени 1924 року незаможники Лосятина до «Селянської правди».[10] На липень селяни передплатили 54 примірники різних газет, на серпень 226, а всім Комнезамом ухвалили передплачувати по примірнику на кожних десять товаришів. Підписав заступник голови КНС Андрій Мартиненко. Того жовтня газета відповіла незаможникові Мартиненкові з Лосятина, що не зрозуміла допису «Закінчили землевлаштування», і просила писати коротше й ясніше.[11]
У березні 1925 року райстатистик Гребінського району Андрій Мартиненко заперечив довідку в книжці «Как живет украинское село», ніби в Лосятині «не приступали» до землевпорядкування. Він писав: «в цьому селі впорядковано до 2400 десятин землі, там цілий соціяльний аграрний, як то кажуть, переворот проходив в той час».[12] Чи це той самий Андрій Мартиненко, що підписав лист 1924 року, газети не кажуть.[10] А в травні він описав ті самі лани: «Землі окремих громад відмежовано дорогами», і поруч «поля першої нової земельної громади незаможників села Лосятина на колишніх панських землях».[13]
Допис того року згадує: «У селі Лосятині була міцна жіноча організація-було 37 делегаток», і «ця організація допомогла перевести землевпорядкування», а далі: «Було, кажу, а тепер цього нема».[15]
XX століття
Перший колгосп у селі організували 1930 року, а пізніше він розділився на три господарства: «Червоний маяк», імені Котовського та Комінтерну.[40] Багато родин відправляли на Північ чи до Сибіру; так виселили всю вулицю Новоселицю, де жили в основному заможні люди.
8 березня 1932 року, ще до голодної зими, до бюро скарг наркомату робітничо-селянської інспекції пішов лист за підписами Степана Мартиненка, М. Хуторного й М. Шевченка, членів колгоспу. Вступний нарис книги памʼяті називає його листом селян Лосятина. Перед підписами в ньому стоїть: «В першу чергу потрібно опросити селян с. Лосятина, де голодовка», а після підписів: «Дайте хліба! Дайте хліба! Дайте хліба!».[41]
Взимку 1932-1933 років у селян забрали всі їстівні припаси, а тих, хто опирався, «буксири» викидали з хат разом із малими дітьми, як сімʼю Федора Виштака.[40] Особливо багато помирало дітей, мертвих закопували в спільних могилах. Книга памʼяті встановлює 130 імен за свідченнями очевидців, записаними 1991 року М. П. Тараном з Гребінок, із доповненнями В. Г. Овдієнка, і двадцять із них Виштаки, девʼять Клопенки; Федора Виштака серед двадцяти немає. За дослідженнями краєзнавця В. Г. Овдієнка, який учителював у Лосятині, померло понад 600 людей. Про ту зиму на сторінці «Бригада на кутку Калаби».
Друга книга «Реабілітованих історією» по Київській області називає шістнадцять людей, народжених у Лосятині або тих, хто в ньому жив.[42] На 1937-1938 роки припало вісім вироків, сім із них винесла трійка, і до розстрілу засудила одного: директора школи Михайла Лукашевича, родом із Горохова. Вирок виконали 3 листопада 1937 року. Їхні історії на сторінці «Директор школи, бухгалтер МТС і шість строків по десять років».
В окупацію про село писали підцензурні газети. Навесні 1942 року «Нове українське слово» написало, що бригада київських художників виконала іконостаси в Лосятині й Соколівці.[27] Того вересня «Васильківські вісті» в нарисі «Люди Лосятинського держгоспу» показали 11 студенток медінституту на практиці й машини, що стоять без пального.[25] А в серпні та сама газета надрукувала лист із Німеччини до Василя Івановича Носенка з Лосятина, підписаний «Ваша дочка Оля»: «Працювати мені в Німеччині подобається». Чи писала його справжня дівчина, замітка не доводить.[26] За війну, пише нарис 1971 року, орденами й медалями нагороджено 73 жителів.[36] Докладно на сторінці «Лист із Німеччини і братська могила».
Ланка Степаниди Виштак
У газетах 1930-х стоїть «Комінтерн», одне з трьох господарств:[40] 1936 року його відвідав секретар обкому, а 1939-го колгосп імені Комінтерну «іде серед перших» у тваринництві.[16][17] Після війни преса пише про колгосп імені Молотова, а від лютого 1958 року про «Радянську Україну». Ці дві назви належать одному господарству, бо там працюють ті самі ланкова й агроном.[18][20][21]
Степанида Демидівна Виштак народилася в Лосятині 17 жовтня 1918 року.[50] За БСЕ, її ланка 1948 року зібрала по 33,6 центнера пшениці з гектара на 21 гектарі. 1950-го було рекордні 683 центнери цукрових буряків з гектара на 3,5 гектара. Звання двічі Героя Соціалістичної Праці вона дістала 1949 і 1952 року. У серпні 1954 року газета пише, що вона нещодавно повернулася разом з агрономом Марією Швець із Москви, з Всесоюзної сільськогосподарської виставки.[18]
Навесні 1957 року скульптурні майстерні Києва прийняли, за словами «Літературної газети», «незвичне замовлення»: відлити в бронзі погруддя колгоспниці. «За життя, при доброму здоровʼї, в розквіті творчих сил ланкової», - писала газета.[19] Того ж року на площі в Лосятині мітинг, за газетою, відкрив П. Ю. Шелест, і «на трибуні стоїть схвильована жінка з приємним відкритим обличчям і трудовими селянськими руками».[20]
1958 року в клубі колгоспники висунули її кандидатом у депутати Ради Союзу на пропозицію того самого агронома.[21] Французький письменник Андре Вюрмсер, за «Всесвітом» 1959 року, побував у неї в гостях.[22] У 1960 році вона, за передовою «Літературної газети», виростила на 25 гектарах по 860 центнерів цукрових буряків з гектара.[23] А 1961 року Павло Тичина казав письменникам у Києві: «Маю постійний звʼязок з двічі Героєм Соціалістичної Праці Степанидою Виштак».[24]
1951 року Героєм Соціалістичної Праці став А. Т. Духновський, бригадир Лосятинського відділку Саливонківського дослідного господарства; за визначні досягнення в розвитку колгоспного виробництва, за нарисом 1971 року, орденами й медалями нагородили 35 людей, і Виштак серед них.[36] За тим самим нарисом, у «Радянської України» було 2544,7 гектара угідь, зерно, мʼясо-молочне тваринництво й зрошувальна система на 112 гектарів.[36]
Що збереглося
Бюст Степаниди Виштак рішення облвиконкому 1970 року записує як роботу скульптора І. Макагона й архітектора Я. Ковбаси.[28] У тому самому рішенні стоять братська могила воїнів, «які загинули в 1943 році в боях за визволення селища Лосятин», із залізобетонною скульптурою воїна, обеліск Слави односельчанам і памʼятник Леніну з оргскла.[28] Перелік 2003 року ставить біля Будинку культури братську могилу й памʼятник воїнам-односельцям.[29] На схемі картки 1992 року могила під школою.[30] На обліковій картці могили 1992 року надруковане число похованих, 107, виправлено рукою на 101, в описі порталу 107. На цивільному кладовищі інша облікова картка записує одиночну могилу невідомого солдата з липня 1941 року з гранітним обеліском 1970 року.[31]
Жертвам голоду, за книгою памʼяті, на сільських цвинтарях поставили металеві хрести; а підпис до фото в ній називає памʼятний знак жертвам голоду, встановлений у 1985 році.[40]
Для пошуку. Писали Лосятино, Losiatin.[1][39] Метрики 1780-1919 і сповідні розписи 1788-1894 - ЦДІАК, ф. 127; за 1840-1853 покажчик FamilySearch.[44][45][56][46] Ревізькі казки - ДАКО, ф. 280, оп. 2, переписні листи 1897 - ф. 384, оп. 5.[47][48] Акти 1935-1948 - спільні книги Васильківського району, одна 1946 року Обухівського, ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1.[51] Радянські записи - під Лосятинською сільрадою Гребінківського району, у 1932-1933 Білоцерківського, після 1962-го Васильківського.[35][41][32][52]