Пінчуки
село, Київська область. Стара назва Пеньчуки, Пинчуки, Pińczuki
У перших числах травня 1909 року в Пінчуках урядник зі стражниками зробив трус «майже у всіх письменних селян», і зробив його «по доносу одного місцевого селянина».[1] У серпні про це написала київська «Рада», доповнивши свою звістку з № 187.[1] За дописом, у Служавого (імені допис не дає) забрали кілька книжок, а «д. Служавий, Лиховой і Чумак днів по два просиділи під арештом при становій кватирі».[1]
Пінчуки стоять на річці Протоці, лівій притоці Росі, що тече через Ксаверівку, Пінчуки, Гребінки й Лосятин.[14] Похилевич 1864 року називав цей потік Роток і ставив село близько поштової дороги з Василькова на Білу Церкву.[15] До повітового Василькова 1900 року рахували 22 версти.[16] 1900 року село належало до Гребенської волості Васильківського повіту Київської губернії. 1971 року «Історія міст і сіл» рахувала від Пінчуків 21 км до районного центру й 1 км до автостради Київ - Одеса.[22]
Назва
Ревізька казка 1811 року пише «Села Пенчуковъ», Похилевич 1864 року подає статтю «Пеньчуки», польський географічний словник «Pińczuki», а список населених місць 1900 року вже «Пинчуки».[5][15][17][16] У польськомовному протоколі допиту 1771 року село записано «Pinczuki».[4] Звідки назва, пояснює Похилевич: за ним, село «названіе получило отъ древесныхъ пней, остававшихся послѣ истребленія дубовыхъ лѣсовъ во время основанія села, лѣтъ 300 тому назадъ».[15]
Кому належало
За «Історією міст і сіл» 1971 року, 1622 року Гребінки разом із Саливонками і селом Пінчуками стали володінням шляхтичів Чернієвських.[22] Польський словник додає про Пінчуки коротко: «Należała do Białocerkiewszczyzny», тобто належали до Білоцерківщини.[17]
На Пилипівку 1770 року, у різдвяний піст, у Пінчуках побували гайдамаки: у корчмі в єврея вони взяли 55 рублів і тієї самої ночі були вже в Пологах і Саливонках.[4] Одного з ватаги, Олексія Бугайенка, згодом схопили самі пінчуківці. Він із шурином Кузьмою Попком заліг у бурʼяні під селом, щоб дочекатися ночі, а «ludzie Pinczukowzkie» їх помітили й кинулися ловити.[4] Кузьма втік на кобилі, яку побачив на ниві, кинувши спис і пістолет, а Бугайенка звʼязали й відвезли до вʼязниці в Білу Церкву. 14 травня 1771 року його зізнання записали в книги білоцерківського міського суду; докладно про це розказано на сторінці «Гайдамаки в пінчуківській корчмі на Пилипівку 1770 року».[4]
Ревізька казка 10 вересня 1811 року записує Пінчуки селом графа Ф. К. Браницького.[5] У травні 1880 року, коли проти графа Браницького піднялися сусіди з Ксаверівки, вони кликали до спільних дій громади Пінчуків, Марʼянівки й Митниці.[22]
1900 року село належало графині Марії Євстафіївні Браницькій, але господарство в маєтку вів орендар Собеслав Станіславович Мотковський.[16] З 3037 десятин землі в селі поміщикам належало 1005, церквам 56, а селянам 1976 десятин. 1914 року Памʼятна книжка губернії ставить Пінчуки в одну групу маєтків Марії Браницької з Глушками, Храпачами, Саливонками, Гребінками, Соколівкою, Лосятином і Пищанами.[18]
Хліб, вітряки й дорога на Устинівку
Головним заняттям жителів список 1900 року називає хліборобство, а господарство і в поміщиці, і в селян велося за трипільною системою.[16] Землю довкола Похилевич описав як степ на далеку відстань, «но земля отлично плодородная».[15] У селі стояло 19 вітряних млинів, що належали селянам.[16] Були ще дві кузні, казенна винна лавка й запасний хлібний магазин. На 1 січня 1900 року в магазині лежало 685 чвертей озимого і 342 чверті 4 чвертки ярового хліба. Громада мала мирський капітал у 1134 карбованці й оброчну статтю, що давала 100 карбованців на рік за найм вакантної громадської землі. На випадок пожежі село тримало обоз із насоса, трьох бочок, трьох багрів і драбини.
До залізничної станції Устинівка було 16 верст, телеграф стояв у Василькові, казенна пошта в Гребінках за 6 верст, а земська в Ксаверівці за 3.[16] 1852 року професор Н. Д. Иванишев, їдучи до Тульчина, записав, що з дороги за Ксаверівкою далеко ліворуч видно «огромный курганъ между селеніями Пинчуки и Гребенки, на самомъ высокомъ мѣстѣ».[20] Археологічна карта Антоновича 1895 року нараховує при дорозі на Хвастів 20 курганів і ще один «по направленію къ с. Гребенямъ».[21]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1740 | 360 | сповідників від семи років, у 67 дворах[15] |
| 1864 | 1471 | жителів обох статей[15] |
| 1900 | 2435 | жителів у 494 дворах, 1202 чоловіки й 1233 жінки[16] |
| 1924 | 3039 | жителів, 1515 чоловіків і 1524 жінки; 690 володінь і господарств[19] |
| 1971 | 1263 | жителів[22] |
Ряд росте від 1740 до 1924 року; число 1971 року стоїть уже по той бік голоду, терору й війни, про які розказано нижче.
Церква і школа
Пінчуки мали свою парафію, церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Її метричні книги від 1730 до 1917 року, а з ними клірові відомості й сповідні розписи, лежать у фонді Київської духовної консисторії.[6] Дубову церкву, за Похилевичем, збудували 1730 року, і вона ще стояла, коли він писав свою книгу.[15] Під час візити Білоцерківського деканату 1740 року священиком тут був Іоаким, висвячений у Переяславі єпископом Хрисанфом. 1736 року його вдруге висвятили уніати в Уневі, але під час візити запідозрили в прихильності до православних обрядів і відправили на десять днів на іспит до канівського декана. За штатами 1842 року церкву зараховано до 5-го класу, а на час книги Похилевича вона мала 38 десятин землі.
За описами справ консисторії, 1804 року, на час будівництва нової камʼяної церкви в Ксаверівці, тамтешню парафію святої Катерини приписали до пінчуківської.[7] 1826 року священик Василь Валицький просив дозволу відремонтувати пінчуківську церкву. 1914 року священиком у Пінчуках записано «Мих. Андр. Солнцев».[18] Метрики парафії за 1840-1853 роки розібрано на сторінці «Народження, хрещення й смерті в Пінчуках 1840-1853 років». Записів там щонайменше 1342.[8] Найчастіші прізвища: Смоляр, Михалюк, Шевченко, Лопух, Кузьменко, Емец і Дзюбенко.
1900 року в селі була одна церковнопарафіяльна школа.[16] У квітні 1910 року «Рада» писала, що в Пинчуках «буде одкрито» земську двокласну школу.[2] 1914 року «Пинчуковское» стоїть серед двокласних училищ повіту в групі «приход.», окремо від сільських, і при ньому імʼя Ник. Ант. Новоставського.[18]
XX століття
1924 року київська «Пролетарская правда» навела Пінчуки як приклад села, де «вся положительно сельская власть находится в руках комсомольцев».[3] Головою сільради тоді був двадцятирічний Пимен Шаповал, головою комнезаму девʼятнадцятирічний Василь Служавий.
За нарисом Національної книги памʼяті жертв Голодомору, у серпні 1928 року в Пінчуках заснували ТСОЗ, товариство спільного обробітку землі, з 29 сімей, і головою його був І. М. Смоляр.[23] Наступного року на його основі створили перший колгосп «Серп і молот», а потім ще кілька колгоспів.[23] На виконання плану хлібозаготівель відправили не лише фуражне, а й посівне зерно, і черга дійшла спочатку до одноосібників, а потім і до колгоспників; «після вилучення всіх продовольчих запасів прийшов голод».[23] Книга називає 293 імені пінчуківців, померлих від голоду, і зауважує, що загиблих набагато більше; мартиролог уклали за свідченнями шести очевидців, яких 1988 року записав гребінківський краєзнавець М. П. Таран. На старому цвинтарі села встановлено хрест жертвам голоду. Що розповідали свідки, зібрано на сторінці «Хустка на ярмарок у Гребінки».
У книзі «Реабілітовані історією» Пінчуки названо в 55 статтях, 40 із них про 1937-1938 роки.[24] Серед розстріляних голова колгоспу Федір Корнійович Максименко: трійка засудила його 25 березня 1938 року, а 5 квітня вирок виконали. Антон Семенович Бруква жив у селі й був робітником артілі «Взуття». Адам Станіславович Будзинський, із Камʼянки Новоград-Волинського району, завідував господарством місцевої школи. Обох засудили до розстрілу: Будзинського в грудні 1937 року, Брукву в серпні 1938-го.[24] Уродженця села священика Дмитра Андрійовича Барабася, який жив у Василькові, розстріляли 21 березня 1938 року. Охоронника Софіївського собору в Києві Павла Омеляновича Ємця, теж родом із Пінчуків, ще 1930 року виселили на три роки за межі України. Про ці роки докладно на сторінці «Двадцять пʼяте березня».
Після 8 листопада 1943 року фронт став на лінії від південно-західної частини Марʼянівки до південної частини Ксаверівки, а 15 листопада туди прибула 167-а стрілецька дивізія.[22] Окупанти укріпилися у Вінницьких Ставах і Пінчуках і замінували підступи до цих сіл. 29 грудня 1943 року 167-а стрілецька дивізія вибила їх із Вінницьких Ставів та Пінчуків. За бойові заслуги на фронтах війни 147 жителів села нагородили орденами й медалями. Як село жило на лінії фронту, розказано на сторінці «Пінчуки на лінії фронту, 1943».
1959 року в селі був колгосп «Ленінський шлях», і в січні 1960 року його обʼєднали з колгоспом «Дружба» сусідньої Ксаверівки в одне господарство.[22] 1971 року в Пінчуках стояла друга рільнича бригада «Дружби» з 1391,8 га землі, з них 1239 га орної, а в бригаді ферма великої рогатої худоби й відгодівельний пункт.[22] Тоді ж село мало восьмирічну школу, клуб і бібліотеку.
Що збереглося
У переліку памʼяток 1970 року стоїть братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули в боях за визволення Пінчуків «від загарбників у 1943 році».[9] На могилі залізобетонна скульптура воїна на цегляному оцементованому постаменті. Перелік 2003 року числить за Пінчуківською сільрадою одну позицію: групу братських могил воїнів Радянської Армії 1952 року біля школи.[10]
Для пошуку. Метрики церкви Різдва Богородиці з 1730 року лежать у ЦДІАК, ф. 127; записи 1840-1853 років є в індексі FamilySearch під «Пинчуки, Васильков».[6][8] Ревізькі казки 1795-1834 років - ДАКО, ф. 280, оп. 2, листи перепису 1897 року - ДАКО, ф. 384, оп. 5.[11][12] Акти 1920-1940-х років шукати в книгах районного ЗАГСу, ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1, де Пінчуки стоять серед сіл у заголовках спільних книг, які опис відносить до Васильківського району; з кінця 1962 року, коли Гребінківський район скасували, Пінчуки у Васильківському районі.[13][25]