Ксаверівка
село, Білоцерківський район, Київська область. Стара назва Ксаверовка, Ksawerówka
На початку травня 1880 року граф Браницький запросив до Ксаверівки землеміра, щоб провести межу і, як сказано про це 1971 року, «зовсім позбавити селян сервітутних прав», тобто права користуватися толокою, вигонами й випасами.[12] Прибув також мировий посередник, чиновник, що мав мирити поміщика з селом. Люди вимагали лишити їм землі, якими громада користувалася до реформи 1861 року. Поміщик не дав. І тоді обидва гості втекли з села, «боячись розправи ксаверівців».[12]
«Організатором виступу був бідняк В. Вільшанський».[12] У книжці 1971 року від нього лишилися прізвище й одна літера. Допомагали йому С. Рябуха, Л. Коваленко, Г. Чумак і З. Зінченко.
Прізвище Вільшанських ми ще зустрінемо в цьому селі: при першому голові колгоспу, у голодному списку, у вироку, серед убитих. Куди воно дійшло і хто записав ті імена, скажемо наприкінці. А спершу про те, чим скінчилося те межування.
Понад пʼятсот проти сотні
Ксаверівці покликали сусідів: громади Пінчуків, Марʼянівки й Митниці.[12] Васильківський справник та урядник заарештували частину «бунтівників». Селяни їх визволили.[12]
Тоді поміщик викликав козачу сотню. Людей зібралося понад пʼятсот. Їм наказали розійтись, і вони відмовилися.[12] «Тоді засвистіли нагайки, козаки й поліція кіньми топтали людей і розігнали їх».[12]
До села приїхав сам київський губернатор, і кілька днів тривали арешти. 15 червня 1880 року, за нарисом, межу закінчили.[12] «Кращі землі залишились у власності Браницьких».[12] Докладно про той виступ на сторінці про межування 1880 року.
За що там билися, видно з наділів. Заснував село гетьман Ксаверій Браницький у XVIII столітті й назвав своїм іменем.[21] Стояло воно у Васильківському повіті, на поштовій дорозі з Василькова до Білої Церкви, над потоком Роток, який нині зветься Протокою.[24][21][23] 1860 року тут було 194 господарства.[12] Тяглий господар мав упряжку, піший не мав, городник мав лише город. Десятина це трохи більше гектара. Реформа 1861 року поділила їх так:
| Хто | Скільки господарств | Що дістали |
|---|---|---|
| Городники | 61 | присадибна ділянка, 1000-1500 квадратних сажнів, близько половини десятини[12] |
| Піші | 123 | 7 десятин 1638 сажнів[12] |
| Тяглі | 10 | 7 десятин 1638 сажнів і ще 4 десятини 936 сажнів[12] |
За цю землю треба було платити. Викуп нарахували 32 523 карбованці, на 49 років, від 1 вересня 1863-го. Із процентами сума майже потроїлася: 95 600 карбованців.[12] А рибу в ставках, толоку, вигони й випаси граф відібрав додатковими статтями уставної грамоти.
Наприкінці століття в селі було 404 двори. Із 2150 десятин селяни мали 1414, поміщиця 680, церква 56.[24] На двір виходило близько трьох з половиною десятин, за нашим підрахунком. Належало село тоді графині Марії Евстафіївні Браницькій, а господарство в маєтку вів орендар Каміл Краснопольський.
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 1117 | жителі обох статей[21] |
| 1900 | 2022 | 1002 чоловіки й 1020 жінок, 404 двори[24] |
| 1924 | 2026 | 999 чоловіків і 1027 жінок[26] |
| 1971 | 2067 | населення села в нарисі, виданому 1971 року[12] |
Священник і дячок
Найдавніша справа про подію в Ксаверівці, названа в описі, це сварка. 29 травня 1797 року завели справу: священник церкви святої Катерини Іоанн Попковський завдав образ і побоїв дячкові Федору Богдановському.[27] З назви справи видно, що 1797 року в селі вже були церква, священник і дячок.
Ту першу, невелику деревʼяну церкву поставив сам засновник, посеред широкого вигону.[22] 1801 року священник Григорій Козлинський просив дозволу її ремонтувати.[28] Камʼяну замишляли двічі, 1804 і 1834 року, а збудувала її 1843-го графиня Олександра Василівна Браницька, разом із дзвіницею.[29][30][22] Освятили на честь святої Катерини, у памʼять про імператрицю Катерину, благодійницю Браницьких. Сюди ж ходила велика деревня Марʼянівка за 4 версти, тобто трохи більше як за чотири кілометри.
Дячок лишився в цій історії надовго. На початку XX століття парафіяльну школу відвідувало 60-70 дітей, переважно із заможних родин, і всі групи вчив в одній кімнаті вчитель-дяк.[13] 80 відсотків селян не вміли читати. Двокласну школу збудували лише 1908 року: три вчителі, 90 учнів. Лікаря в селі не було, а фельдшерів нарис називає малокваліфікованими.
Шістдесят пʼять копійок
Жили із землі, якої бракувало. 1912 року в селі було 16 безземельних господарств і 105 таких, що мали до двох десятин, а 28 мали від 6 до 10 десятин і 11 понад 10.[13] 1916 року Браницькій належало тут більше землі, ніж 420 селянським господарствам. Тож ішли на заробітки: тільки 1894 року селянам Ксаверівської волості видали 1320 паспортів, на місяць і до року. За невиконання повинностей аж до 1903 року людей карали фізично.
Було в селі й своє: три кузні, 17 селянських вітряків, ярмарок по четвергах через кожні два тижні.[24] Була казенна винна лавка і пивна графині. З 1861 року, за нарисом, Ксаверівка стала волосним центром, тут сиділи управління й суд. 1900 року село належало до Гребенської волості, з правлінням у Гребінках.[13][25]
1906 року в маєтку спалили майже всі комори з намолоченим хлібом. Винних поліція не знайшла.[13] Восени того ж року люди відмовилися копати цукрові буряки. Вони хотіли від орендаря 75 копійок замість 65 за мірницю, тобто за 50 пудів, близько восьми центнерів. По селу пішли рукописні листівки: не виходити на роботу. Буряки могли пропасти. Браницький поступився: позбавив орендаря прав і дав ті 75 копійок.
Коли в червні 1912 року відмовилися працювати люди в сусідній Марʼянівці, на плантаціях поміщиці С. Ястрембовської, за 40 копійок на день, жоден селянин із Ксаверівки туди не пішов.[13]
Хрести Дубовика
О. Дубовик був сином бідняка і батракував у панському маєтку. На фронті він дістав за хоробрість Георгіївський хрест трьох ступенів. У громадянську вступив до більшовиків, 1919 року був комісаром ескадрону й часто бував у рідному селі.[14] Його вбили. Хто, сказано одним словом: «куркулі».[14]
Влада за ті роки мінялася раз у раз. Січень 1918-го радянська, березень німці й гайдамаки, лютий 1919-го ревком, який очолив колишній панський наймит О. Я. Тетяноха, вересень денікінці, травень 1920-го поляки, червень знову радянська.[13][14]
У квітні 1919 року волосний сход вирішив поділити поміщицьку землю: по три чверті десятини на дорослого й половину цього на дитину до 16 років.[14] У жовтні 1920-го незаможні створили свій комітет, комнезам. Очолив його бідняк П. В. Поштар. Ці ініціали й прізвище ми ще зустрінемо.
Восени 1922 року почала вчити дітей початкова школа й відкрився медпункт.[14] А навесні 1926-го споживче товариство вже обʼєднувало 70 відсотків селян.
Девʼяносторічний дід і піонер
Восени 1928 року 17 господарств почали обробляти землю спільно. Очолив їх П. Ф. Вільшанський.[31] Прізвище те саме, що 1880 року. Чи рідня вони, ми не знаємо.
1930 року на цій основі постав колгосп імені Ворошилова, 130 господарств, і першим головою став він же.[14][31] Перший виїзд у поле відзначили урочисто. Попереду колони підвід ішли найстаріший житель села, девʼяносторічний дід, і піонер, обидва з червоними прапорами. Сіяти почали під «Інтернаціонал».[14]
Наступного року в колгоспі було вже 486 господарств.[15] Були й виключені. Загальні збори вигнали з артілі «куркулів і тих, хто їм потурав», а головою обрали донецького шахтаря А. М. Шаповалова, двадцятипʼятитисячника, тобто робітника, посланого з міста на село.[15][31] Року обрання нарис не називає, лише далі пише, що колгоспники вирішили до XIV річниці Жовтневої революції виконати державний план хлібозаготівель.[15] Згодом колгоспів у селі стало три: імені Будьонного, Калініна й Ворошилова. 1950 року вони обʼєдналися в один, а в січні 1958-го він став «Дружбою».[16]
Серпень 1932 року
«У селі Ксаверівці, в колгоспі ім. Ворошилова, півтора місяця не розраховуються з колгоспниками - гроші пропили, крам на 2.000 карб. і досі лежить у коморі і його колгоспникам не дають».[1] Так писала київська газета 8 серпня 1932 року.
Того самого року в селі збудували семирічну школу, де вчилося 200-250 учнів.[15] Голод і школу поставили поруч ми.
Жителі села «звідали жахливі наслідки примусової колективізації, що призвела до штучного голодомору». Рахунок такий: «212 чоловік і 184 прізвища загиблих».[31] У голод не стало Антоніни Олексіївни Совенко і шістьох її дітей.[32] Не стало Панаса Коваленка й трьох його дітей.
Прізвище Вільшанських стоїть у поминальному списку тринадцять разів, за нашим підрахунком. Двічі Фокій, а при пʼятьох по батькові від нього: Іван, Василь, Ганя, Ніна й Ольга. Мабуть, батько з дітьми.[32] Першого голови колгоспу серед них немає. На кладовищі, на місці масового поховання, 1996 року поставили хрест.[31] Перелік і те, що про нього відомо, стоять на сторінці про голод 1932-1933 років.
Вироки
Павло Федотович Вільшанський, 1899 року народження, був у Ксаверівці колгоспником. 29 жовтня 1937 року трійка, тобто три начальники замість суду, дала йому десять років.[33] Мабуть, це той самий П. Ф., перший голова: збігаються прізвище, ініціали й село, хоч прямо цього ніхто не пише.[31]
Федір Михайлович Рачковський, 1905 року, був у колгоспі ковалем. 16 червня 1949 року військовий трибунал засудив його на 25 років. Вийшов він 10 травня 1956-го, по амністії.[33]
Юрій Тимонович Литвин народився в Ксаверівці 26 листопада 1934 року, у родині сільських учителів. У роки окупації він із матірʼю переїхав до Барахтів.[35] 29 липня 1953 року Васильківський районний суд дав йому 12 років, а 10 вересня 1955-го Куйбишевський обласний суд дав 10 років таборів.[36] Писав вірші й статті. 14 листопада 1974 року його заарештували в Рівному, а 13 березня 1975-го Київський обласний суд дав три роки. 1978 року він вступив до Української Гельсінської групи.[35] 17 грудня 1979 року Васильківський районний суд дав йому три роки.[36] 24 червня 1982 року, за півтора місяця до кінця строку, Київський обласний суд дав йому десять років таборів і пʼять заслання.[35][36] Помер він 5 вересня 1984 року у тюремній лікарні міста Чусового.[37][36] Прожив він 49 років, а політвʼязнем пробув 20.
Уродженців села у двох книгах про реабілітованих, за нашим підрахунком, девʼятеро, а в самому селі, за цими статтями, жили троє: Вільшанський, Рачковський і Чумак.[33][34] Про кожного докладніше на сторінці про репресії.
| Хто | Що сталося | Реабілітація |
|---|---|---|
| Іван Потапович Чумак, 1877, селянин-одноосібник у Ксаверівці | 28 березня 1930 року Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР, 3 роки[33] | 1989 |
| Михайло Терентійович Курявенко, 1897, учитель школи № 16 у Києві | заарештований 9 березня 1938 року, 26 квітня 1939-го обласний суд звільнив за відсутністю доказів вини[33] | 1991 |
| Ксенія Яківна Чумак, 1895, неписьменна, робітниця артілі «Утильекспорт» у Києві | заарештована 3 липня 1941 року, 26 грудня виправдана трибуналом військ НКВС Новосибірської області, 31 грудня вийшла[33] | 1991 |
| Григорій Власович Курявий, 1922, червоноармієць | 24 серпня 1942 року трибунал, 10 років, помер в увʼязненні 15 травня 1943-го[33] | 1993 |
| Валентина Степанівна Коваленко, 1923, студентка Сільгоспінституту в Білій Церкві | 24 червня 1944 року Особлива нарада при НКВС СРСР виселила на 5 років за межі України[34] | 1991 |
| Пантелеймон Андрійович Панченко, 1888, заступник начальника відділу постачання Київського річного порту | 31 жовтня 1944 року трибунал Дніпровського басейну, 10 років, 17 серпня 1945-го звільнений[33] | 1996 |
Двічі за один липень
5 липня 1941 року в село ввійшли німці. Наступного дня Червона армія їх вибила й трималася тут 20 днів. 26 липня окупанти прийшли знову.[15] Насамперед убили активістів: О. Янківського, Д. Дубовика, В. Вільшанського, Г. Яблонського, І. Коваленка та інших.
Знову В. Вільшанський. Між ним і тим, що 1880 року повів людей, 61 рік, за нашим підрахунком, тож людина це навряд чи одна.
167 юнаків і дівчат вивезли до Німеччини.[15] Окупанти спалили 191 житловий будинок і 59 надвірних будівель, зруйнували школу, клуб, сільраду, ясла, 2 вітряки. 8 листопада 1943 року село визволили дві гвардійські бригади, але воно ще кілька разів переходило з рук у руки. Лінія фронту встала по південній частині Ксаверівки. Розгром почався 25 грудня, бої тривали пʼять днів, і ворог відступив.
«Глянеш було з одного кінця вулиці, то-аж другий видно, - казав старий колгоспник О. В. Рябець, - ні хати, ні повітки, ні деревця - все знищено. А які тут рясні сади були!..»[16] Ці слова дійшли через книжку В. Рубаника про село, видану 1961 року. Автор, мабуть, той самий В. В. Рубаник, що головував у колгоспі, тож старого ми чуємо від голови.
А того ж 1943 року, ще під окупацією, у селі грав оркестр. «Сьогодні в с. Ксаверівці (Гребінківського району) небувала радість», писала окупаційна газета: селяни одержували землю в одноосібне користування.[5] Гебітскомісар Дорер, німецький начальник округи, кількома фразами пояснив, як важливо ліквідувати колгоспи, і вручив старості грамоту «під громові звуки оркестру».[5] Це слова окупаційної газети, а чи раділи люди, ми не знаємо. Більше про ці роки на сторінці про війну.
Після війни постали глинобитні хати під соломою. Не вистачало машин, худоби й насамперед людей, а 1946 рік додав посуху.[16] Над ставом недалеко від центру поставили обеліск 175 односельчанам, загиблим у війну.[15]
Екскурсії з усього Союзу
У липні 1959 року «Літературна газета» описала, як у Києві на лавах сіли колом випускники-заочники, пʼятнадцять учителів. Жвава жінка звернулася до колеги: «Круглик, ви з Ксаверівки - то й починайте. Ви ж, так би мовити, очевидець найзначніших зрушень. Через рік у Ксаверівку екскурсії з усього Союзу їхатимуть».[6]
Почалося наприкінці 1958-го: комуністи з активом запропонували зробити із села селище міського типу. Колгоспні збори підтримали, обком схвалив.[18] 1959 року почали будувати. За два роки посеред села виросли будинок культури на 500 місць, сільрада, правління, готель, універмаг. У першій черзі стало 76 будинків на 3-4 кімнати, а далі новосілля справили ще близько 100 сімей. Цегельний завод, збудований 1959 року, випускав 8 мільйонів цеглин на рік.[17] За допомогою художників при будинку культури створили картинну галерею. Спершу в ній було 71 живописний, 62 графічні й 36 скульптурних творів. 1970 року експонатів стало вже 300.[19]
Гості справді їхали. Ще 13 червня 1959 року тут побували люди з делегації НДР, 1960-го президент Індії Раджендра Прасад.[7][8] 17 листопада 1960 року приїхали люди з Великого театру. «Ласкаво просимо, брати наші рідні!» зустріла їх знатна ланкова Гребінківського району С. Виштак, двічі Герой Соціалістичної Праці.[9] Посадили дерево дружби перед Будинком культури.
Наприкінці січня 1961 року газета написала, що в селі гостював спортивний клуб «Темп». У конкурсі сільських силачів змагалися понад 30 чоловік. Переміг колгоспний шофер Григорій Бондар: 45-кілограмову штангу він вижав 22 рази.[10]
28 квітня 1966 року приїхав Юрій Гагарін. Побував у галереї, на фермах, у колгоспному саду, у хатах колгоспників. «Хороше ваше село, колгосп, чудові люди», сказав на прощання.[19] Називають також Хо Ші Міна й голову Всесвітньої Федерації Профспілок Агостіно Новеллу. Ще раніше, 12 грудня 1959 року, приїздив Микита Хрущов: доярка Г. Татяноха, ланкова В. Шершун та інженер колгоспу М. Якименко піднесли йому хліб-сіль, у правлінні артілі «Дружба» він розмовляв із колгоспниками.[4]
Поет Р. М. Чумак, родом звідси, написав про зміни в селі так:[19]
Село - немає вже села. / Сміялась далина. / Гуділо місто. І цвіла / В Ксаверівці весна.
Докладно про все це на сторінці про перебудову села.
Прізвища
1964 року Павла Федотовича Вільшанського реабілітували.[33] А в березні того ж року колгоспні збори завели звання ветерана колгоспної праці. Першими його дістали П. В. Поштар, мабуть, той, що 1920 року очолив комнезам, коваль П. С. Зінченко і будівник А. М. Вітер.[17] Один рік на обох поставили поруч ми, і так само двох ковалів: Федора Рачковського з його двадцятьма пʼятьма роками й П. С. Зінченка з його званням.
Історія села, надрукована 1971 року, називає прізвище Вільшанський із літерою В. двічі, 1880 і 1941 року, і К. А. Вільшанську серед хліборобів 1946-го.[20] Першого голови колгоспу вона не називає, як не називає голоду і вироку 1937-го.
Імена голодних прийшли від інших людей. Коваленко А. С., 1922 року, Талалай М. П., 1927-го, та ще кілька свідків розказали, кого не стало.[31] Їхні слова занотовано, і відомо, хто це зробив: Т. І. Поштар, учитель історії Ксаверівської школи.
Для пошуку. Писали Ксаверовка, Ksawerówka.[39] Метрики святої Катерини - ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012,[11] на FamilySearch як «Екатерининская церковь, Ксаверовка».[40] Ревізькі казки 1811-1858 - ДАКО, ф. 280, оп. 2.[41] Радянські записи - під Ксаверівською сільрадою.[26] З 1923-го до червня 1925-го Ксаверівський район, далі Гребінський.[42][3] У серпні 1932-го газета ставить село в Білоцерківський район.[1] 1937-1962 роки район Гребінківський, з кінця 1962-го Васильківський.[2][42] Партком колгоспу «Дружба» - ДАКО, ф. П-4186.[43]