Бригада на кутку Калаби: голод 1932-1933 років у Лосятині

«Все село ніби вимирало, коли вони йшли по вулиці»^[3]. Так нарис про Лосятин у Національній книзі памʼяті жертв Голодомору пише про «буксири», а особливо страшною називає бригаду на кутку Калаби^[3].

Взимку 1932-1933 років у селян забрали всі їстівні припаси^[3]. До «буксирів» входив «бідняцький елемент села»^[3]. Тих, хто опирався, викидали з хат разом із малими дітьми; так викинули з помешкання сімʼю Федора Виштака. Ввечері награбоване майно «буксири» пропивали^[3].

«В селі ж почався лютий голод»^[3]. Особливо багато помирало дітей. Мертвих закопували в спільних могилах на сільських кладовищах, і в селі були випадки людожерства.

Колгосп і виселення

Перший колгосп у Лосятині організували 1930 року, а пізніше він розділився на три господарства: «Червоний маяк», імені Котовського та Комінтерну^[3]. Селяни не хотіли йти в колгоспи, «тим паче, працювати в них безкоштовно», і через поганий обробіток землі врожай зернових у 1931-1932 роках різко знизився^[3].

Багато родин відправляли на Північ чи до Сибіру^[3]. Так виселили всю вулицю Новоселицю, де жили в основному заможні люди; року не названо. Через Лосятин гнали й родини з Глушок^[8]. Про розкуркулених «під час створення в 1929 році колгоспу та в наступні роки» у нарисі про Глушки сказано: «Сім’ю Якова Заремби з 10-ма дітьми та родину Івана Лісовенка під рушницями погнали в Лосятин, а звідти у товарняках - на Сибір»^[8].

«Опросити селян с. Лосятина»

8 березня 1932 року в бюро скарг Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції пішов лист, який вступний нарис книги називає листом селян Лосятина Білоцерківського району^[7]. Питали в ньому так: «Чи законно це, що людей оставили без куска хліба, жодного хунта зерна, чи можна ж прохарчувати 5 місяців дітей одною картоплею, якої уже немає, день от дня голодних збільшується»^[6].

Автори писали про людей, яких викидають на мороз: «В такі люті морози викидати голих і голодних на мороз малих і великих»^[6]. Хліба не мали й у колгоспі: «члени колгоспу не одержують жодного хунта хліба з 1 листопада 1931 року»^[6]. Лосятин у них стоїть першим у переліку найбільш пограбованих сіл: «Більше всього ограблені села такі як Лосятин, Саливонки, Гребінки, Храпачі та Скребиші Білоцерківського району»^[6].

Районові вони не довіряли, «бо на район ми не вірим», і просили «приїхати з центру (Харкова), і зібрати загальні збори села»^[6]. Перед підписами лист знову про Лосятин: «В першу чергу потрібно опросити селян с. Лосятина, де голодовка»^[6]. Підписано: «Степан Мартиненко, М. Хуторний, М. Шевченко, члени колгоспу»^[6]. Після підписів: «Дайте хліба! Дайте хліба! Дайте хліба!»^[6].

Вступ до розділу Васильківського району називає його листом селян Васильківського району^[6]. Там же сказано про рукописний оригінал у центральному архіві й про друк листа в газеті «Сільський майдан»^[6]. Цей лист наведено й на сторінках про голод у Саливонках та Гребінках.

Газета про хліб

17 серпня 1932 року «Пролетарська правда» надрукувала нарис П. Способнова про Білоцерківщину, де липневий план хлібозаготівлі по району названо зірваним: «виконали його тільки на 15,5 відс.»^[1]. Лосятин стоїть серед прикладів слабкої партійної роботи: «В селі чи в колгоспі працюють 3-4 комуністи (Лосятин, Пінчуках, Коженики, Черкас, Тростінка та інше), вони не об’єднані навіть у групу»^[1].

Наступного серпня село знову потрапило на сторінку тієї самої газети, уже в рубрику «Сівба розгортається»: 18 серпня 1933 року колгосп села Лосятина почав сівбу^[2].

130 імен і понад 600

«Встановлено 130 імен загиблих громадян села Лосятин», - пише книга^[3]. Краєзнавець В. Г. Овдієнко, який учителював у Лосятині, дає більше: за його дослідженнями, загиблих понад 600.

Мартиролог укладено за свідченнями очевидців Овдієнка М. К. (1909 р. н.), Лісяної (Олійник) О. С. (1920 р. н.) та інших, які 1991 року записав краєзнавець М. П. Таран із Гребінок; доповнив його В. Г. Овдієнко, директор Лосятинської школи^[4].

У списку 130 позицій, і дві з них просто «Клопенко», без імені^[5]. Дат смерті, віку, причин і родинних звʼязків він не подає, а по батькові стоїть при 38 іменах. Шпальти йдуть за абеткою, не за родинами. Найчастіші прізвища такі. Виштаків 20, Гапоненків 18. Клопенків 9 разом із тими двома, Ліченків теж 9. Левченків і Осіпенків по 8, Кичил 7.

Федора Виштака, чию сімʼю викинули з хати, серед цих двадцяти немає; є Федот, Василь Федорович і Настя Федорівна, і звʼязку з тією сімʼєю книга не встановлює^[5]. Покажчик імен книги веде «Виштак Федор» на с. 258, сторінку списку^[9], хоч у нарисі він стоїть на с. 257^[3]; зсув це чи щось інше, книга не пояснює^[9]. Калаб у списку двоє, Марина та Яків, і про куток Калаби при них не сказано нічого^[5]. Є в списку й три Колеби, Марина, Ольга та Яків; чи це те саме прізвище, що Калаба, книга не каже.

На сільських цвинтарях поставлено металеві хрести в памʼять про загиблих односельців^[3]. На фото в книзі хрест на цвинтарі за ланцюговою огорожею, і підпис називає «Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років, встановлений у 1985 році»^[4].

Для пошуку. На чому тримається число «понад 600», книга не друкує^[3]; записи М. П. Тарана 1991 року й дослідження В. Г. Овдієнка питати в краєзнавців, у школі чи парафії^[4]. Книга використала «Розіп’яте село» М. Тарана (Біла Церква, 1995) про нинішні Білоцерківський, Васильківський і Києво-Святошинський райони^[10][11] і називає другу його книгу «Моє рідне село» (Фастів, 2005)^[11]. Чи є там лосятинські записи, книга не каже^[4]. Оригінал листа 1932 року книга веде до фонду 539, опису 10 центрального архіву, а номер справи друкує двояко^[7][6].