Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Колонщина
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Колійщина, Kołonszczyzna, Kolońszczyzna
У селі розповідали, що звалося воно Колійщиною, бо на цьому місці була велика битва, а полеглих поховали в шести могилах при селі й у сьомій, на якій здавна стоїть церква.[12] На гербі села схрещені мечі.[37] У паперах назва від людини: 1635 року, пише Едвард Руліковський, якийсь Колонський осадив тут село на землях Макаревичів.[14][29]
Село стоїть на лівому боці Бучі, лівої притоки Ірпеня, за вісім верст на схід від Макарова й за сорок від Києва.[13][30][19] Сьогодні це Бучанський район і Макарівська селищна громада.[23] За дві версти нижче по Бучі, де тоді були ставок, млин і винокурня і де в річку впадає з лісу струмок, лежить урочище Селище: там видно сліди давніх жител, і за переказом до Колійщини там стояло інше село, імені якого не памʼятали.[12] В урочищі Гайдамацький должик, за народним повірʼям, сховані скарби гайдамаків, «когда-то грабившихъ окрестности»; за інвентарем 1720 року ця місцина звалася «довгим бродом».[12][13]
Назва
Польський словник пише назву двома способами: Kołonszczyzna, Kolońszczyzna.[15] Руліковський виводив її від засновника: в одному реченні він дає пару Kołoński → Kołonszczyzna і Gawroński → Gawrońszczyzna, а Гавронщина - справжнє сусіднє село.[14]
Кому належало
У першій половині XVIII століття село належало Казимірові Стецькому, каштелянові київському, невдовзі - деканові Каетанові Росцішевському, до кінця століття - Милевському; 1806 року воно перейшло до Шимановського, потім до його зятя Карла Росцішевського, а той 1824 року продав його статському раднику Каменському.[12][15]
Колезький асесор Михайло Іванович Рихлінський купив Колонщину 1843 року й нажив статок «честнымъ адвокатствомъ» і водночас «благоразумнымъ умѣніемъ извлекать возможную пользу изъ крѣпостнаго труда».[12] Маєток на 1770 десятин приносив 4785 карбованців річного доходу, при ньому працювали два водяні млини, вітряк, кузня, два шинки й корчма, а винокурний завод на одинадцятьох робітників виробляв спирту на 7890 карбованців.[31] 1845 року колонщинські кріпаки виступали проти місцевого поміщика, і разом із ними в повстанні брали участь миколаївці; селянські заворушення були тут і 1888-го, і 1906 року.[21][27] 1887 року селяни мали 988 десятин надільної землі, а викупних платежів за ними значилося 1260 карбованців 33 копійки.[13]
Від 1880 року маєток належав дійсному статському раднику Іванові Івановичу Рахманінову, і за ним село числилося ще й 1900 року, коли землі при ньому було 2841 десятина: 1761 у поміщика, 1036 у селян, 44 за церквою.[13][19] Господарство в маєтку тоді вів сам власник, на шість полів, а селяни сіяли на три; водяний млин у селі належав Карлові Юнге, вітряк - селянинові Якову Столяру, і був ще громадський хлібний магазин. 22 вересня 1920 року Шпитківський волосний земельний відділ ухвалював протоколи про розподіл колишньої поміщицької землі, і Колонщина в них є.[44]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 648 | 640 православних, 4 римо-католики, 4 євреї[12] |
| 1887 | 1038 | 986 православних, 9 римо-католиків, 43 євреї; ревізьких душ 311[13] |
| 1900 | 1302 | у 229 дворах: 644 чоловіки й 658 жінок[19] |
| 1900 | 90 | німецька колонія при селі, окремою позицією: 15 дворів[19] |
| 1924 | 2014 | саме село, 456 дворів; чеська колонія - ще 233 особи[20] |
| 1924 | 2586 | уся сільрада: село, хутір, дві колонії, Сорокоша й Шовкове Болото[20] |
| 1968 | 931 | село; те саме число подає й том 1971 року[27][21] |
Німецька колонія стоїть у довіднику 1900 року своєю позицією: 15 дворів, 90 душ, 103 десятини.[19] Чеська уперше зʼявляється в переліках поселень у 1924 році. До реформи того року обидві колонії разом із Сорокошею й Шовковим Болотом складали окрему Чеську сільраду.[20]
Двічі за десять років село вигоряло: наприкінці квітня 1900 року пожежа знищила вісім дворів,[3] а в серпні 1909-го згоріло 35 осель разом з усім звезеним із поля хлібом.[6] 1907 року «Кіевлянинъ» назвав Колонщину серед сіл Київського повіту, де почалася холера.[4]
Сількор пише про своє село
Між 1924 і 1928 роками про Колонщину писали газети, здебільшого дописувачі із самого села. До «Молодого більшовика» 1924 року із села дописував Г. Кучеренко, до «Молодого пролетарія» 1925-го - Т. Кучеренко; чи це одна людина, підписи не кажуть.[8][9] З цих двох видань відомо: що комсомольський осередок за кілька місяців спромігся лише на дві вистави; що хата-читальня стоїть «обдерта і без вікон»; що в селі близько двадцяти наймитів і більшість із них дороги до хати-читальні не знає; і що разом з учителями осередок таки зібрав загін із тридцяти піонерів.[8][9] У вересні 1924 року сількор Підтягайло писав у київський «Більшовик», що голова й секретар сільради зібрали на памʼятник Шевченкові 10 пудів жита й 24 пуди картоплі, а про сам памʼятник більше не згадують, і що колишній голова комнезаму Семен Горбатюк дістав під час землевпорядкування найкращий наділ, а на збори комнезаму не ходить.[7] Восени 1924 року інший кореспондент описав, як двоє приїжджих, назвавшись представниками молочарської артілі, підібрали «декілька незаможників, всю свою рідню» й утворили кредитове товариство, після чого кооперація стала існувати «на одних боргах».[7] Наприкінці 1925 року окружний політпросвіт вписав Колонщину до плану кіноустановок на Київщині, які ставили в селах, де жило щонайменше дві тисячі людей; квиток мав коштувати 3-5 копійок.[5] А в грудні 1928 року газета описала звітні збори сільради: у селі 1120 виборців, прийшло 190.[10]
XX століття
У 1903 році Київський окружний суд розглядав справу тринадцятьох селян сусідньої Людвинівки, яких обвинувачували в тому, що вони до смерті побили колонщинця Кондратія Литвина через багаторічну потраву сіножатей; присяжні виправдали всіх тринадцятьох, і перебіг справи описано окремо. У бою з денікінцями 1919 року поблизу села полягли червоноармійці, і їхня могила лишилася на кладовищі окремо від пізніших памʼятників.
1929 року в селі створили два колгоспи, «Нове життя» та імені Воровського; 1950 року вони обʼєдналися в «Ленінський шлях», а 1958-го до нього приєднався колгосп «Здобуток Жовтня» з Марʼянівки.[27]
Розкуркулення 1930 року забрало трьох одноосібників - Пилипа Домашенка, Василя й Євдокію Ковальчуків; розкуркулено їх, за мартирологом, рішенням місцевих органів влади 1930 року.[26] Окрема від нього дата - 28 лютого 1930 року: того дня трійка при Колегії ДПУ УСРР засудила трьох колонщинців, Веніаміна Барчука, Григорія Приймака й рахівника місцевої кооперації Василя Кохана.[25] Разом репресії 1921-1942 років дали, за томами «Реабілітованих історією», тринадцять імен.[25][26] Серед них Йосип Барчук, учитель, засуджений 1921 року до розстрілу, про виконання якого том прямо каже, що відомостей немає, і Омелько Литвин, лісоруб, розстріляний 1937 року й реабілітований 1962-го. Окремо від цих тринадцятьох стоїть Леонтій Козленко, підпоручник Армії УНР: відомий він зі звіту краєзнавчої експедиції.
За Національною книгою памʼяті, голод 1932-1933 років «скосив 18 жителів» села[24]; їхній мартиролог укладено 2007 року зі свідчень очевидців. За спогадами Н. П. Барчук, записаними 2007 року, непосильні податки, що їх установила сільрада, збирали місцеві й районні активісти на чолі з її головою Литвином Л. К., а з району приїздив уповноважений, якого в селі знали за прізвиськом Агромако. Він «вишукував продукти навіть у попелі. Не знайшовши, руйнував груби»; із місцевих виконавців люди запамʼятали одного на імʼя Петро, а другого за вуличним прізвиськом Карасик.[24]
Війну 1941-1945 років описано окремо. Стела в селі каже, що в листопаді-грудні 1943 року тут стояв штаб 18-ї армії, начальником політвідділу якої був Леонід Брежнєв.[37] Орденами й медалями за фронт, за томом 1971 року, нагороджено 253 жителів села,[21] а брали участь у боях, за нарисом 2006 року, понад 300.[27] На примусові роботи до Райху з села вивезли, за хронологічними довідками, вісім осіб, а за німецькими документами - тридцять чотири; чотирьох загиблих названо поіменно: Іван Григорович Авраменко, Петро Васильович Барчук, Петро Васильович Галушко, Іван Іванович Друкар.[32]
На 1971 рік колгосп «Ленінський шлях» мав 3900 гектарів землі, з них 2107 орної; основний напрям господарства був мʼясо-молочний, вирощували ще картоплю й льон, розвивали городництво, садівництво й бджільництво, а ланкову В. Я. Кохан того року нагородили орденом Жовтневої Революції.[21] Пізніше орден Трудового Червоного Прапора дістав колгоспник Петро Іванович Лугіня, а орден «За трудову доблесть» - Марія Зіновʼївна Дроботько.[27]
У 1986 році будівельні організації Херсона звели тут будинки для 420 переселенців із сіл Розсоха та Іловниця Чорнобильського району, і цю частину села назвали «Таврією».[27]
Церква і школа
Церква Іоанна Богослова стоїть у селі щонайменше з першої половини XVIII століття. Попередню будівлю описано у візиті Хвастівського деканату 1746 року: церква «под титулем Іоанна Теолога выставіона и побенедикована з тремя верхами, драні побита; дзвоница на бабинцу, на кторей дзвонов два и клепадло желѣзне».[12] Священником при ній був тоді Феодор Сусський, висвячений уніатським митрополитом А. Шептицьким 19 червня 1743 року, а саме прізвище Суський тримається в приході до 1830-х.[38] Деревʼяну церкву шостого класу, яку застав Похилевич, збудовано 1778 року.[12] До Колонського приходу були приписані Маковище й Хмельна.[17][16]
Найстаріша відома метрична книга села - за 1759-1809 роки.[40] У метриках села трапляються родини Кохан, Барчук, Литвин, Поганяй, Малород, Якуш, Ковальчук, Компанець, Кучеренко, Лебедь.[41]
Школа в Колонщині була вже 1900 року, церковно-приходська й одна на село.[19] У листопаді 1906 року газета «Рада» назвала Колонщину серед сіл, де раніше дозволено однокласові приходські школи, замість яких попечитель Київської шкільної округи дозволив відкрити школи в інших місцях.[2] Далі ланцюг такий: 1920 року - чотирирічна трудова школа, 1986-го - нова будівля школи, 1991-го школа стала середньою.[27] 1971 року в селі були восьмирічна школа, клуб і бібліотека.[21]
Що збереглося
Біля Колонщини лежить комплекс памʼяток залізодобування X-XIII століть.[33] Курганів при селі Похилевич налічив сім: шість біля села і один у самому селі, під церквою; сім курганів дає й археологічна карта Антоновича 1895 року, але всі сім кладе «на поляхъ».[12][18] Із млинів у селі лишився один - вітряк 1945 року, цегляна вежа з напівзруйнованим деревʼяним шатром на краю села; під охороною він не стоїть.[36]
Рішення облвиконкому 1970 року бере на облік у селі дві братські могили: воїнів Радянської Армії, полеглих 1943 року за визволення села, і воїнів громадянської війни.[11] Окремо стоїть стела про штаб 18-ї армії.[37]
Камінь біля школи поминає дві групи разом, і це видно з присвяти: «згадай наших односельчан, які віддали своє життя, захищаючи свободу і незалежність нашої Батьківщини, радянських воїнів які загинули в боях за Колонщину».[35] Далі йдуть три іменні плити, і на них раз у раз повторюються Кучеренки, Литвини, Ковальчуки, Козленки, Приймаки, Пазюки, Барчуки й Кохани. Одну позицію на другій плиті зіскоблено механічно: від прізвища не лишилося нічого, а ініціали праворуч уціліли.
Для пошуку. До 1923 року село числилося за Макарівською волостю Київського повіту, а в 1924, 1947 і 1965 роках - за Колонщинською сільрадою Макарівського району.[12][19][20][22][1] Метрики церкви Іоанна Богослова від 1759 року лежать у ЦДІАК, ф. 127, а на FamilySearch їх шукайте під назвою села.[39][40][41] Ревізькі казки Київського повіту - ДАКО, ф. 280, оп. 2; плани земельних ділянок села 1830, 1887 і 1912 років - ДАКО, ф. 1542.[43][42]