Колонщина
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Колійщина, Kołonszczyzna, Kolońszczyzna
Назву села пояснюють двома способами. У паперах вона від людини: 1635 року, пише Едвард Руліковський, якийсь Колонський осадив тут село на землях Макаревичів.[12][27] У селі розповідали інше: що звалося воно Колійщиною, бо на цьому місці була велика битва, а полеглих поховали в шести могилах при селі й у сьомій, на якій здавна стоїть церква.[10]
Село стоїть на лівому боці Бучі, лівої притоки Ірпеня, за вісім верст на схід від Макарова й за сорок від Києва.[11][28] Сьогодні це Бучанський район і Макарівська селищна громада,[21] але документи лежать під іншою адресою: до 1923 року село числилося за Макарівською волостю Київського повіту, і саме за нею його треба шукати в ревізіях, метриках і довідниках.[10][13][17] Району воно не міняло ніколи: Макарівський стоїть при ньому і в 1924 році, і в довіднику 1947-го, і в указі 1965-го.[18][20][1]
Назва
Найдавніша документальна форма - Колонщина, і від неї всі польські написання
в довідниках: Kołonszczyzna, Kolońszczyzna.[13] Руліковський виводив
її від засновника, і доказ у нього мовний: в
одному рядку він дає пару Kołoński → Kołonszczyzna і Gawroński → Gawrońszczyzna,
а Гавронщина - справжнє сусіднє село.[12]
Джерело року 1635 у Руліковського одне й недосяжне: у виносці 34 він називає документи з архіву родини Харленських, а де той архів тепер, не встановлено.[12] Пише він «osiedla wieś», тобто датує осадження села; «першою письмовою згадкою» цей рік зробила вже стаття 2016 року.[27] І три джерела, які його подають, - це один автор і один переказувач, який переказав його двічі: книжка Руліковського 1913 року, газетна стаття Євгена Букета 2012-го[26] і його ж стаття 2016-го.[27]
Форма Колійщина з переказу не трапляється більше ніде.[13][16][19] Похилевич подає її з покликанням на акти Радомисльської консисторії під 8 січня 1750 року, і це найдавніший датований запис самої легенди - на чотири роки пізніший за опис візити 1746 року.[10]
Не плутати. Битва з переказу не має стосунку до Коліївщини. Форма «Колон-» стоїть уже в описі візити 1746 року, переказ записано 1750-го, а Коліївщина - це 1768 рік.[10] На гербі села схрещені мечі.[34]
Кому належало
У першій половині XVIII століття село належало Казимірові Стецькому, каштелянові київському, невдовзі - деканові Каетанові Росцішевському, до кінця століття - Милевському; 1806 року воно перейшло до Шимановського, потім до його зятя Карла Росцішевського, а той 1824 року продав його статському раднику Каменському.[10] Рік продажу саме 1824-й: польський словник каже те саме слово в слово - «który r. 1824 sprzedał Kamińskiemu», - і з ним збігається Похилевич.[11][13] Нарис 2006 року називає натомість 1842-й і джерела при цьому не наводить.[25]
Колезький асесор Михайло Іванович Рихлінський купив Колонщину 1843 року й нажив статок «честнымъ адвокатствомъ» і водночас «благоразумнымъ умѣніемъ извлекать возможную пользу изъ крѣпостнаго труда».[10] Маєток на 1770 десятин приносив 4785 карбованців річного доходу, при ньому працювали два водяні млини, вітряк, кузня, два шинки й корчма, а винокурний завод на одинадцятьох робітників виробляв спирту на 7890 карбованців.[29] Від 1880 року маєток належав дійсному статському раднику Іванові Івановичу Рахманінову, і за ним село числилося ще й 1900 року, коли землі при ньому було 2841 десятина: 1761 у поміщика, 1036 у селян, 44 за церквою.[11][17] Розділили цю землю восени 1920-го, протоколом волосного земельного відділу.[41]
Для пошуку. Три плани земельних ділянок села лежать у ДАКО, ф. 1542: 1830 року - церковні, відмежовані від земель поміщика Ростишевського, 1887-го - селянські, 1912-го - відмежовані від земель поміщика Охромовича, якого немає в ланцюгу власників узагалі.[39] Ревізькі казки Київського повіту з колонщинськими рядками - ДАКО, ф. 280 оп. 2, справи 19 (рядки 1010-1043), 260, 342, 588, 590 і 986.[40]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 648 | 640 православних, 4 римо-католики, 4 євреї[10] |
| 1887 | 1038 | 986 православних, 9 римо-католиків, 43 євреї; ревізьких душ 311[11] |
| 1900 | 1302 | у 229 дворах: 644 чоловіки й 658 жінок[17] |
| 1900 | 90 | німецька колонія при селі, окремою позицією: 15 дворів[17] |
| 1924 | 2014 | саме село, 456 дворів; чеська колонія - ще 233 особи[18] |
| 1924 | 2586 | уся сільрада: село, хутір, дві колонії, Сорокоша й Шовкове Болото[18] |
| 1968 | 931 | село; те саме число подає й том 1971 року[25][19] |
Порівнювати ці рядки навпростець не можна: у кожного довідника своя одиниця обліку. Похилевич рахує парафіян за віросповіданням, довідник 1900 року - двори самого села, а том 1924-го підбиває цілу сільраду.
Колонії при селі - окремі поселення, і людей у них треба шукати окремо. Німецька стоїть у довіднику 1900 року своєю позицією: 15 дворів, 90 душ, 103 десятини.[17] Чеської в тому переписі немає взагалі, уперше вона зʼявляється в 1924 році. До реформи того року обидві колонії разом із Сорокошею й Шовковим Болотом складали окрему Чеську сільраду, назва якої ще стоїть у стовпці про приналежність перед районуванням.[18]
Двічі за десять років село вигоряло: наприкінці квітня 1900 року пожежа знищила вісім дворів,[3] а в серпні 1909-го згоріло 35 осель разом з усім звезеним із поля хлібом.[4]
Сількор пише про своє село
Між 1924 і 1928 роками про Колонщину писали київські газети, здебільшого дописувачі із самого села. У селі був постійний дописувач, Кучеренко - «Г.» у «Молодому більшовику» 1924 року й «Т.» у «Молодому пролетарії» 1925-го; звести ці два підписи в одну людину нам нема на чому. З цих двох видань відомо: що комсомольський осередок за кілька місяців спромігся лише на дві вистави; що хата-читальня стоїть «обдерта і без вікон»; що в селі близько двадцяти наймитів і більшість із них дороги до хати-читальні не знає; і що разом з учителями осередок таки зібрав загін із тридцяти піонерів.[6][7] Восени 1924 року інший кореспондент описав, як двоє приїжджих, назвавшись представниками молочарської артілі, підібрали «декілька незаможників, всю свою рідню» й утворили кредитове товариство, після чого кооперація стала існувати «на одних боргах».[5] А в грудні 1928 року газета описала звітні збори сільради: у селі 1120 виборців, прийшло 190.[8]
XX століття
У 1903 році Київський окружний суд розглядав справу тринадцятьох селян сусідньої Людвинівки, яких обвинувачували в тому, що вони до смерті побили колонщинця Кондратія Литвина через багаторічну потраву сіножатей; присяжні виправдали всіх тринадцятьох, і перебіг справи описано окремо. Проти поміщика тут виступали ще 1845 року.[19] У бою з денікінцями 1919 року поблизу села полягли червоноармійці, і їхня могила лишилася на кладовищі окремо від пізніших памʼятників.
Розкуркулення 1930 року забрало трьох селян-одноосібників - Пилипа Домашенка й двох Ковальчуків; ні органу, ні числа, ні місяця мартиролог при них не подає.[24] Окрема від нього дата - 28 лютого 1930 року: того дня трійка при Колегії ДПУ УСРР засудила трьох колонщинців, Веніаміна Барчука, Григорія Приймака й рахівника місцевої кооперації Василя Кохана.[23] Разом репресії 1921-1942 років дали тринадцять імен - десять статей у «Реабілітованих історією» і три розкуркулені в мартиролозі.[23][24] Серед них Йосип Барчук, учитель, засуджений 1921 року до розстрілу, про виконання якого том прямо каже, що відомостей немає, і Омелько Литвин, лісоруб, розстріляний 1937 року й реабілітований 1962-го. Окремо від цих тринадцятьох стоїть Леонтій Козленко, підпоручник Армії УНР: у «Реабілітованих історією» його немає, а відомий він зі звіту краєзнавчої експедиції.
Голод 1932-1933 років лишив по селу вісімнадцять імен, і це число не померлих, а імен, які вдалося встановити з памʼяті: мартиролог укладено 2007 року зі свідчень очевидців, а актової книги смерті сільради за ці два роки не збереглося.[22][42] Непосильні податки, що їх установила сільрада, збирали місцеві й районні активісти на чолі з її головою Литвином Л. К., а з району приїздив уповноважений, якого в селі знали за прізвиськом Агромако.[22]
Війну 1941-1945 років описано окремо. Стела в селі каже, що в листопаді-грудні 1943 року тут стояв штаб 18-ї армії, начальником політвідділу якої був Леонід Брежнєв; іншого свідчення про це ми не маємо.[34] На примусові роботи до Райху з села вивезли, за хронологічними довідками, вісім осіб, а за німецькими документами - тридцять чотири; чотирьох загиблих названо поіменно: Іван Григорович Авраменко, Петро Васильович Барчук, Петро Васильович Галушко, Іван Іванович Друкар.[30]
У 1986 році будівельні організації Херсона звели тут будинки для 420 переселенців із сіл Розсоха та Іловниця Чорнобильського району, і цю частину села назвали «Таврією».[25] Тому документ про жителя Колонщини після 1986 року може законно нести Чорнобильський район.
Церква і школа
Церква Іоанна Богослова стоїть у селі щонайменше з першої половини XVIII століття. Попередню будівлю описано у візиті Хвастівського деканату 1746 року: церква «под титулем Іоанна Теолога выставіона и побенедикована з тремя верхами, драні побита; дзвоница на бабинцу, на кторей дзвонов два и клепадло желѣзне».[10] Священником при ній був тоді Феодор Сусський, висвячений уніатським митрополитом А. Шептицьким 19 червня 1743 року, а саме прізвище Суський тримається в приході до 1830-х.[35] Нинішню деревʼяну церкву шостого класу збудовано 1778 року. До Колонського приходу були приписані Маковище й Хмельна - це стоїть навіть у чужих гаслах польського словника.[15][14]
Для пошуку. Метрики Колонщини оцифровані й проіндексовані під назвою парафії, тому шукати їх за назвою села здебільшого марно: у вибірці зі ста записів усі сто несуть у полі місця «Иоанно-Богословская церковь, Колонщина».[38] У ЦДІАК, ф. 127 самій Колонщині присвячено три справи опису 1078 - справи 1802 (1870 рік), 1922 (1882-1889) і 2079 (1889-1904); ще одинадцять справ того ж опису кущові.[36] Найстаріша книга - справа 332 опису 1012, метрики за 1759-1809 роки.[37] Прізвища, підтверджені в цих записах прямою адресою села: Кохан, Барчук, Литвин, Поганяй, Малород, Якуш, Ковальчук, Компанець, Кучеренко, Лебедь.[38]
Школа в Колонщині була вже 1900 року, церковно-приходська й одна на село.[17] У листопаді 1906 року попечитель Київської шкільної округи дозволив у селі однокласову школу.[2] Далі ланцюг такий: 1920 року - чотирирічна трудова школа, 1986-го - нова будівля для «Таврії», 1991-го школа стала середньою.[25] 14 лютого 2003 року на школі відкрито памʼятну дошку вчителеві Олександрові Синиці, загиблому в радянсько-афганській війні.[32]
Що збереглося
Біля Колонщини лежить комплекс памʼяток залізодобування X-XIII століть.[31] Курганів при селі Похилевич налічив сім: шість на полях і один у самому селі, під церквою; археологічна карта Антоновича 1895 року переносить це число з покликанням на нього.[10][16] Із млинів у селі лишився один - вітряк 1945 року, цегляна вежа з напівзруйнованим деревʼяним шатром на краю села; у державному переліку памʼяток він стоїть під номером 88-322-2702 із позначкою «не охороняється».[33]
Памʼятників у селі три, і рішення облвиконкому 1970 року розводить два з них поіменно: під позицією 565 - братська могила воїнів, полеглих 1943 року за визволення села, під позицією 566 - братська могила воїнів громадянської війни, за 884 метри від першої, на кладовищі. Це номери позицій у списку: охоронних номерів те рішення не подає взагалі.[9] Третій памʼятник - стела про штаб 18-ї армії.[34]
Камінь біля школи поминає дві групи разом, і це видно з першого рядка присвяти: «згадай наших односельчан, які віддали своє життя, захищаючи свободу і незалежність нашої Батьківщини, радянських воїнів які загинули в боях за Колонщину».[33] Далі йдуть три іменні плити, і на них десятками стоять Кохани, Литвини, Кучеренки, Ковальчуки, Козленки, Барчуки, Приймаки, Пазюки й Максюки. Одну позицію на другій плиті зіскоблено механічно: від прізвища не лишилося нічого, а ініціали праворуч уціліли.
Найновіший знак відкрито 5 червня 2007 року: гранітний хрест заввишки три метри на території школи, на місці колишнього поховання. На самому камені стоїть тільки молитва, без згадки про голод і без імен.[22][34]