Червона Гірка

село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Красногорка, Красногірка, Червоногірка

1921 року Михайло Захарович Савчук, що жив поруч із панським двором, копав яму на льох і натрапив на труну, видовбану з дубової колоди^[6]. У ній лежав кістяк, на черепі збереглися рештки сивого волосся й парчевої шапки з бронзовим хрестом, а нижче лежав нагрудний бронзовий хрест, «подібний до тих, що носили уніатські попи»^[6]. Хрести й клаптик парчі Гнат Павлович Багачук 1922 року передав архіваріусові Київського університету, «коли виписував історичні дані про Красногірку»^[6]. Уніатський монастир на Красній горі Похилевич 1864 року вважав закритим близько 1760 року^[18].

Село лежить на Здвижі: Похилевич пише, що Красногорку від Андріївки відділяє річка^[18]. За карткою ЦДІАК Красногірка записана приписним селом андріївської Вознесенської церкви Київського повіту, разом із Новою Греблею й Плахтянкою^[30]. У 1920-х роках село належало до Макарівського району^[27], а нині входить до Макарівської громади Бучанського району^[31].

Назва

У ревізьких казках 1811 і 1816 років і в Похилевича село зветься Красногорка^[1][2][18]. Покажчик актів цивільного стану 1921-1924 років має обидві форми, Красногорка і Красногірка^{[21][22][23][24]}. Список поселень 1924 року записує Красногірку з власною Красногірською сільрадою^[26], хоча смерті красногірців 1924 року записано в блоці Плахтянської сільради^[24]; список 1926 року ще знає Красногірку, тепер у Плахтянській раді^[27]. А в шлюбній книзі 1929 року наречений 8 лютого записаний із «с. Червоногірка», 5 березня з «Червоно-гірки Макарівського району»^[3].

Нова назва довго не трималася однієї форми. Заголовок книги народжень 1943 року в описі ДАКО називає село Червоногіркою, так само підписано й перші чотири акти січня-травня. З кінця липня над актами стоїть уже Красногірка, а в тілі кожного акта селом записано Красногірку^[4]. Довідник адміністративного поділу на 1946 рік пише Червона Гірка^[28], «Історія міст і сіл» 1971 року знову «Червоногірка»^[29], а нариси 2006 року кажуть «Красногірка» навіть про 1950 рік^[10]. Коли й ким село перейменовано, жоден із цих томів не пише.

Монастир на Красній горі

Про початок монастиря розповіді різняться. За легендою, яку записав краєзнавець із Червоної Гірки Павло Гнатович Багачук, перший монастир на Красній горі наприкінці XV століття заснував князь Костянтин Острозький^[14]; нариси 2006 року, ще до цих статей, подають це як подію, без застережень^[6]. Похилевич розповідає інакше: у XVI столітті Красногорка належала Києво-Кирилівському монастиреві, його монахи заснували тут скит, а гетьман Скоропадський збудував у скиті церкву^[18]. Нариси переказують цей ланцюг, але ставлять його в XVII століття^[6]. У статті про Андріївку він додає, що ще в XVI столітті там був монастир, залежний від Кирилівського. За прийняття унії його розорили під час повстання, а згодом перенесли на правий лісистий берег Здвижа, в урочище Красногорку^[18]. Нариси ставлять це повстання в першу половину XVII століття й додають, що монахи переселили з Андріївки кілька сімей кріпаків, і так виникло село Красногірка з вулицею Монастирською^[6].

Найраніший названий документ - межовий лист 8 серпня 1615 року. Христофор і Георгій Макаровичі-Ивашенцевичі дали його ігумену київського Кирилівського монастиря Василю Красовському на землі в їхньому макаровському маєтку, які вони та їхні предки пожертвували красногорському монастиреві, підвладному київському Кирилівському^[17]. Відомий він із виписки 1713 року, переказаної в описі архіву уніатських митрополитів 1907 року. Лист говорить про монастир і його володіння; село, за нарисами, постало вже біля монастиря, коли монахи переселили туди кріпаків з Андріївки^[6]. Є. Букет 2016 року вважає лист першою відомою згадкою монастиря^[15], хоча в газетній статті 2012 року той самий автор називав першою згадкою 14 жовтня 1625 року^[14].

Після 1686 року скит разом із селом віддали базиліянам, і в Красногорський монастир уніатське начальство посилало на єпітимію духовних осіб, обвинувачених у порушенні благочиння^[18]. Про кінець джерела розходяться. Похилевич пише, що монастир закрили близько 1760 року, хоча в списку монастирів, які скасовувалися 1786 року, значиться й Красногорський. Нариси ставлять закриття близько 1760 року, а 1786 рік називають останньою згадкою^[6], Букет 2016 року в гаслі про хутір Лозовик пише прямо: закритий 1786 року^[16]. Докладно ця історія розказана на сторінці «Красногірський монастир».

Кому належало

Наприкінці XVIII століття Красногірка входила до великого макарівського маєтку Каетана Росцішевського^[13]. Восени 1795 року вона належала його онукові Валентому Казимировичу, а до 1796 року була в оренді подружжя Теофіла й Христини Жолтовських^[12]. 1798 року власницею значиться донька Каетана Францішка Шимановська, 1801 року посесором названо Гаршмуделя^[11]. Ревізька казка 1811 року записує деревню за шамбеляном і кавалером Домініком Матвійовичем Шимановським^[1], казка 1816 року за Шимановськими, першим із яких названо Йосипа Демʼяновича^[2].

Рік продажу джерела називають різний. Похилевич пише, що Красногорка належить Яцковському «по покупкѣ въ 1835 году отъ Сигизмунда Шимановскаго»^[18], і нариси повторюють 1835 рік^[6]. Стаття Букета 2021 року розповідає про довгу тяганину: 1844 року Київський земський суд заборонив угоду, і купчу Франц Яцковський оформив тільки 1848 року; свою частину маєтку В. В. Кетнер 1850 року продав Корчак-Савицькому, а той 1852 року Христофору Францовичу Яцковському^[11]. 1868 року поміщик видав селянам дану на землю.

Похилевич 1887 року пише, що Христофор Яцковський володіє в Копилові й у Красногорці 400 десятинами неудобної землі, 1570 удобної і 2500 лісової, «проданной недавно барону Николаю фонъ Меккъ»^[19]. Проданою за граматикою названо лісову землю, але площі подано разом для обох сіл, тож скільки лісу продано з Красногорки, не видно. 1912 року красногірці А. Дробаха, Р. Савченко та інші сперечалися за землю з копилівським поміщиком Фон-Мекком^[11]. Памʼятна книжка 1914 року записує за Ник. Карл. Фон-Меком 12860 десятин «при м. Макаровкѣ. Копыловѣ. Гавротункѣ, Красногоркѣ, и Мироцкомъ»^[20].

Скільки людей

Господарів 1801 року стаття 2021 року називає поіменно, і серед них двоє Сумленних, Скороход, Скиданьчук, Скорчук, Білийченко, Шинкарчук, Кравченко й Колтун^[11]. Прізвище Сумленний стоїть і в актах 1920-х років^[23][24].

Землі 1900 року було 2496 десятин, і з них 2400 належало поміщикові Станіславу Христофоровичу Яцковському^[6]. Селянам нариси дають 90 десятин, а стаття 2021 року 96, які обробляли за трипільною системою^[11]. У селі працювали школа грамоти й запасний хлібний магазин^[6], і на 1 січня 1900 року в цьому громадському магазині лежало 58 четвертей озимого хліба та 29 ярового^[11]. Про школу збереглися спогади з рукопису Багачуків, які наводить стаття 2021 року. Закону Божого вчив андріївський піп, його дочка вчила читати «Псалтир» і «Сеятеля», а попівський зять «арихметики» та військової муштри, і «в селі крім Іцека Цимберга письменних не було»^[11].

За три версти від села, в лісі, стояв хутір Пужа^[18][6][11]. Похилевич пише, що «лѣтъ за 50» до того, як він писав, там поставив хату селянин Якименко, а недавно поміщик Яцковський устроїв винокурний завод, і взимку на хуторі живе до 50 людей^[18]. Нариси ставлять оселення Якименка «близько 1850» року^[6], а стаття 2021 року «на самому початку століття», завод же відносить до початку 1850-х^[11]. Хутір Малянку, за тією самою статтею, вперше позначено на карті Шуберта 1867 року.

Церква

У XIX столітті село належало до андріївської парафії. Красногорку описано в статті 1864 року про Андріївський прихід^[18], а картка ЦДІАК до книг Вознесенської церкви називає Красногірку її приписним селом; метричні книги цієї парафії за 1796-1922 роки лежать у ЦДІАК^[30].

Про церкву в самому селі розповідає дослідження С. Білоконя про священника Анатолія Жураковського, і розповідь ця з другої руки, зі спогадів. Хворого Жураковського, пише Білокінь, називаючи село пізнішою назвою Червоногірка, селяни колишньої Макарівської волості взяли до себе підгодувати, а закинутий поміщицький будинок за літо перебудували на церкву Різдва Богородиці, де він прослужив рік^[25]. Рік його висвячення текст подає двояко, 1920 чи 1921. Нариси 2006 року в 1921-1923 роках розміщують у колишньому поміщицькому будинку школу^[6], тож на 1921 рік обидві розповіді ставлять у колишній поміщицький будинок: Білокінь церкву, нариси школу^[25][6].

Для пошуку. Метрики до 1922 року лежать у книгах андріївської Вознесенської парафії, ЦДІАК, ф. 127^[30]. Акти 1920-1940-х років шукати в ДАКО, ф. Р-5634, під усіма формами: Красногорка, Красногірка, Червоногірка, Червона Гірка^[23][3].

XX століття

Лісник Яцковського Сак Хомович Сімороз 1905-1906 років зібрав невеликий загін і шкодив поміщикові, як міг; його заарештували в Козинцях, привʼязали роздягненого до стовпа й забили на смерть, а красногірці забрали тіло й поховали на сільському кладовищі^[6]. Стаття 2021 року додає, що 1906 року селяни напали на військовий патруль, щоб визволити лісника^[11].

У лютому 1917 року неписьменний староста Ничипір Сидорчук пояснив людям на сходці лютневу революцію словами «Ото, люди добрі, прийшла вже ліворуція»^[6]. У жовтні красногірці з підводами за закликом робітника Київського депо В. С. Смєхова розібрали з панських комор збіжжя й реманент, воюючи за це із сусідніми громадами, а потім почали ділити поміщицьку землю. 1919 року з денікінцями повернулися управитель Ягодзинський, прикажчик Копчар і донька С. Яцковського й карали непокірних; під шомполами помер селянин Сава Зарицький, а Володимир Смєхов утік.

1921 року в селі створили сільраду, і серед її членів був Гнат Павлович Багачук^[6]. У колишньому поміщицькому будинку 1921-1923 років відкрили школу, загін незаможників очолив Василь Решетняк із хутора Діброва. 1924 року зʼявилися комнезам на чолі з С. М. Савчуком і молочарське кооперативне товариство, 1925 року меліоративне товариство Талімона Карповича Петриченка, і частина людей тоді ж перебралася на хутори в урочищі Пужа. Перший колгосп 1930 року очолив Т. К. Петриченко, а за спротив колективізації засудили Мефодія Гавриловича й Василя Гавриловича Сіморозів і Василя Макаровича Шеня.

Покажчик актів ДАКО за 1921-1924 роки має для Красногірки шлюби, народження й чотири смерті 1924 року. Серед прізвищ у них Сіморози, Сумленні, Кукси, Биденки й Борушенки^{[21][22][23][24]}. Про голод 1932-1933 років нариси мають одне речення: «Голодомор залишив багато жертв серед місцевого населення»^[6]. Голод у селі розібрано окремо, на сторінці «Голодомор 1932-1933 років».

Акти про народження й смерть 1943 року, складені за окупації, розібрано на сторінці «Акти цивільного стану 1943 року». У грудні 1943 року Красногірська пʼятирічна школа першою в районі почала працювати після окупації. У лютому 1944 року вона стала семирічкою для дітей Красногірки, Андріївки й Плахтянки, а восени в ній було девʼять учителів і 140 учнів^[6].

Після війни село тримали в різних радах: на 1946 рік воно в Плахтянській сільраді^[28], 1971 року в Андріївській^[29]. Ще 1950 року до андріївського колгоспу імені Леніна приєднали «артіль з Красногірки, яка була економічно відсталою»^[10].

Що збереглося

Таблиця памʼяток війни в нарисах 2006 року записує в селі памʼятник 67 воїнам-односельцям, що не повернулися з фронтів, відкритий 9 травня 1970 року^[9]. У нарисі про саме село число інше: на полях війни загинув 61 мешканець^[6].

Багачуки

Історію села записали двоє вчителів, батько й син Багачуки, у рукописі «Історія Красногірки»^[11]. 1961 року вони описали, зокрема, напад на патруль за Сака Сімороза. Син, Павло Гнатович, у списку авторів нарисів 2006 року названий колишнім партизаном-розвідником і вчителем із Красногірки^[7], і нарис про село підписано ним разом з Є. Букетом^[6].

У листопаді 1942 - листопаді 1943 року Павло Багачук керував підпільною комсомольською групою. Вона розбила молотарку, понівечила трактор, зруйнувала кузню й молочарню і забрала зі сільської управи списки, за якими поліцаї вивозили худобу й продукти^[6]. Він працював на молочному пункті й мав документ, що дозволяв їздити вночі до Плахтянки, куди возили молоко. У кількох бідонах їхали патрони від звʼязкових з Андріївки; у лісі підвода завертала, і там патрони передавали звʼязковим партизанського загону. Див. також війну в Плахтянці.

Січнева «Спортивна газета» 1974 року вела туристів малими річками через Макарів, Гавронщину й Плахтянку до Червоної Гірки, вісімнадцять кілометрів за другий день^[5]. Від автобусної зупинки Біла Береза треба було йти ліворуч дорогою, двісті метрів лісом і шістсот полем, а в селі, обіцяла газета, бібліотекар Павло Гнатович Багачук розповість про комсомольське підпілля. Третій день маршруту вів далі на Андріївку й Нову Греблю.