Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Юрівка
село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Юровка, Jurówka
23 травня 1906 року юрівські селяни побили вікна й меблі в квартирі прикажчика економії, а наступного дня так само розгромили хату односельця, який купив 40 десятин землі без згоди громади[1]. Бешкетників заарештувала поліція. Так описав той травень у листі до «Кіевлянина» землевласник сусіднього Юрова О. Г. Соколовський: у його власному маєтку, писав він, погромів не було[1].
Село стоїть на ручаї Очеретня, лівій притоці Ірпеня, за шістдесят чотири версти від Києва за «Списком» 1900 року[15] й за шістдесят пʼять за польським словником[12], на самій майже межі трьох давніх повітів - Київського, Радомисльського й Васильківського[11][14]. Історично це Київський повіт, Бишівська волость[12]. Сьогодні село у Фастівському районі[30].
Назва
Найдавніша тверда згадка - 1746 рік, і навіть вона говорить обережно: село «названо въ одномъ документѣ 1746 года новозаводимымъ»[11], тобто на той час новим. Польський словник повторює те саме: «osadzona około 1746 r.»[12].
Глибше цієї дати краєзнавство пробувало сягнути двічі[22]; обидві версії розібрано на сторінці про першу згадку.
Кому належало
До 1843 року Юрівка входила в бишівський ключ Харлінських - одинадцять сіл разом із Бишевом[13][10]. Того року її купив Йосип Блоцький, а 1856-го його спадкоємці продали село професорові Київського університету, докторові медицини Едуарду Ернестовичу Міраму[11]. Мірамам воно належало щонайменше до кінця століття: 1900 року власницею стоїть Емілія Едуардівна Мірам, а господарство в маєтку веде орендар Ігнатій Іванович Шабловський[15]. Шабловський був не тільки орендарем: у сусідній Веселій Слободі він скупив економію з садибою і 170 десятинами, і хутір той приєднали спершу до юрівського помістя[21].
А 23 травня 1906 року економія при Юрівці вже належить Озеровському - так її називає судовий звіт, що переказує обвинувачення проти одного з погромників[3], і так само пише кореспондент газети наступного року[2].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 330 | жителів обох статей при 1145 десятинах землі[10] |
| 1880-ті | 452 | жителів обох статей, з них 169 ревізьких душ[11] |
| 1900 | 618 | жителів у 57 дворах, 300 чоловіків і 318 жінок[15] |
| видання 1902 року | 567 | мешканців у 94 дворах[12] |
| відомості 1922-1923 років | 765 | жителів за даними райвиконкому 1923 року; 190 господарств за даними Губхарчкому 1922 року; уся сільрада з хуторами - 869[17] |
| 1926 | 799 | душ обох родів у 186 господарствах; сільрада - 890[18] |
| 1971 | 381 | чоловік[20] |
| видання 2006 року | 148 | жителів, 129 дворів[21] |
Між 1926 і 1971 роками - голод, репресії й війна, і кожна з цих бід лишила в книгах своє число: сім записів у мартиролозі голоду[24], пʼятеро юрівчан у книзі репресованих[25] і, за районним нарисом, вісімдесят один мешканець, що не повернувся з фронту[21].
XX століття
Після травневого розгрому 1906 року заарештували 18 людей, і суд не вирішив справи цілий рік[2]. Один з обвинувачених, Іван Ілліч Гончарук, 3 липня 1906 року втік від конвойного й переховувався, доки його не затримали 27 листопада 1913-го[3].
А 22 травня 1907 року в Юрівці пострілом через вікно вбили управителя маєтку Озеровського К. А. Богдановича; економічний писар Котинський відстрілювався[2]. За словами кореспондента, на полях біля Юрівки становий пристав Бурлай затримав 23-річного селянина Марка Литвина, який брав участь у розгромі 1906 року, і в Макарові той зізнався приставові у вбивстві.
1922 року організовано сільраду, і перший її голова - Гончарук; 1928-го створено ТОЗ, 1930-го колгосп імені Затонського[21]. Того ж 1928 року обласна газета згадує Юрівку серед сіл Бишівського району, де при землевпорядкуванні біднякам нарізували кращу землю ближче до села[4].
Голод 1932-1933 років забрав, за книгою памʼяті, десятьох людей із Юрівки й сусіднього Вільного разом, і «очевидці трагедії пригадали 7 прізвищ»[24]. У книзі репресованих стоять пʼятеро юрівчан: четверо зі справ 1937 і 1938 років і один, Михайло Бункевич, засуджений аж 1950-го на безстрокове поселення[25].
Одна юрівчанка тих років потрапила в газету не через біду, а за роботу. 9 травня 1936 року «Пролетарська правда» друкує телефонограму з Бишева про боротьбу з льняною блохою й називає трьох найкращих ланкових-пʼятисотенниць району; третя з них - «Козинчук Наталка (колгосп имени Затонського, село Юрівка)»[5].
У січні 1941 року та сама газета передруковує з районки коротке: з Юрівки Бишівського району на Алтай переселяються 16 господарств[6]. За пів року почалася війна, і село було зруйноване майже цілком[21]. Районний нарис називає юрівця Василя Давидюка членом осередку ОУН Бишівського району: у серпні 1942 року його забрало гестапо, і він не повернувся.
Церква і школа
Церква в Юрівці була своя. Похилевич описує її 1864 року: Різдва Пресвятої Богородиці, деревʼяна, 7-го класу, збудована 1786 року; землі має указну пропорцію, а до юрівського приходу причислено село Ястребну за сім верст[10]. Польський словник підтверджує це з другого боку - у гаслі про саму Ястребну стоїть «par. praw. Jurówka»[12].
Іменного матеріалу ця церква лишила багато. Покажчик дублікатів метричних книг дає щонайменше 355 записів за 1840-1852 роки - народження, смерті й хрещення, - і в них уже видно родинні гнізда села: Логвинчуки, Бунькевичі, Позняки, Яремчуки, Павленки, Рябоконі, Мангери, Тищуки[26].
Є й сповідний розпис - перелік усіх живих, двір за двором, з іменем і віком кожного. За 1866 рік у розписі юрівської парафії 86 дворів, близько 340 парафіян[9].
Школа 1900 року в селі вже є - приходська однокласна[15], і польський словник 1902 року теж записує при церкві школу[12]. Нарис повідомляє, що з середини тридцятих юрівські діти ходили до десятирічки в Грузькому разом із дітьми ще десятьох сіл[21]; довідник 1971 року називає в Юрівці восьмирічку[20]. Були тоді в селі й клуб та бібліотека.
Чим жило
Головне заняття - хліборобство, так каже довідник 1900 року. Землі в селі 1255 десятин: поміщикам 780, церкві 35, селянам 440. Господарство і в орендаря, і в селян трипільне[15]. Селянський наділ Похилевич 1887 року записує в 411 десятин на 169 ревізьких душ[11][12].
Є й друге заняття, записане в тому ж довіднику: частина жителів «отправляются въ Кіевъ на заработки, въ качествѣ домашней прислуги»[15].
Пожежна частина - дві бочки й два багри, утримувані коштом громади з видатком до одного карбованця на рік; коней, робітників, лопати, відра й сокири на пожежу давали самі мешканці, скільки буде треба. У громадському запасному магазині на 1 січня 1900 року лежало 169 чвертей озимого хліба й 84 ярого, а ні мирського, ні продовольчого капіталу громада не мала[15].
1971 року в Юрівці відділок колгоспу імені Щорса, за яким закріплено 1600 гектарів землі, з них 1300 орної; вирощують льон, зернові й картоплю[20].
Що збереглося
Дві братські могили, і, за районним нарисом, в одній поховано 137 воїнів, що визволяли село[21]. Братську могилу воїнів, загиблих 1943 року, разом із памʼятником Щорсові взяли 1970-го на державний облік[8]. Колгосп із 1944 року звався іменем Щорса[21].
Село Комуна, яке довідник 1971 року називає підпорядкованим юрівській сільраді[20], сьогодні не існує. Це був хутір Круглик, заснований 1930 року; 1939 року Круглик упорядкували як дві перпендикулярні вулиці й назвали Комуною[23], а наприкінці сімдесятих перенесли до самої Юрівки. У списках 1924 і 1926 років при сільраді стояли хутори Бернацьке, Озера й Скопці[17][18]; 1926 року на них було 17 господарств і 91 душа.
На межі з Козичанкою видання називає старі урочища: Ятубище, Жабенки, Грушевата, Рудка, Майдан, Бернадське, Фельдфебельова канава, Бедрицьке озеро, Вила, Попова Долина[23].
Не плутати. Юрівку легко сплутати із сусіднім Юровом: у довідниках ці села часто стоять поруч[12].
Для пошуку. У Похилевича й у газетах початку століття село записане як Юровка[10][11][1]. У польських томах шукати треба Jurówka, і теж окремо від Jurów. Розрізняє їх не назва, а волость: наше село в Бишівській, Юрів у Макарівській[12][16]. Метричні книги 1840-1852 років проіндексовано на FamilySearch під «Юровка (при р. Очеретянка)»[26]; сповідний розпис 1866 року лежить у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1015, серед справ ясногородської парафії[9].