Вільшанська Новоселиця
село, Білоцерківський район, Київська область. Стара назва Ольшанская Новоселица, Ольшанська Новоселиця
30 березня 1936 року обласна газета «Пролетарська правда» надрукувала листа колгоспниці з Вільшанської Новоселиці. Лист так і назвали: «Правління зриває мою роботу».[1] Торік на своїй ділянці «в 0,75» вона дала 510 центнерів цукрових буряків. «Мене уряд нагородив орденом Червоного трудового прапора», писала вона.[1]
Цього року вона здала агротехнічний іспит на відмінно, і її обрали ланковою.[1] Ланка готувалася до сівби: «Ми заготовили і вивезли на поле перегній, заготовили курячий послід, попіл, самі відрами збирали тваринну сечу і от з нетерплячкою чекаємо початку сівби».[1]
Але правління колгоспу, де головою був Андрій Буренко, «виділило зовсім іншу, не зорану площу».[1] Торік там сіяли просо, і земля стояла дуже засмічена. Зорали її лише за кілька днів до листа, і «трактори орали кінними плугами і дуже мілко».[1] А замість того, щоб приорати цей перегній, правління ухвалило вивезти на поле соломистий кінський гній.
Підписалася вона повним іменем: «Орденоносець Лигомина Пріська Олександрівна», ланкова колгоспу імені Петровського Гребінківського району.[1] І попросила допомогти їй «виконати своє зобовʼязання - дати 600 центнерів буряків з гектара».[1] Редакція стала на її бік: районному керівництву нагадали, що треба «оточити увагою і підтримкою орденоносця Лигомину і всіх пʼятисотенниць».[1]
Чи дасть Пріська свої шістсот центнерів на мілко зораній землі з-під проса?
Нова оселя вільшанців
За довідкою 1971 року, село заснували 1851 року переселенці з Великої Вільшанки.[7] Звідти й назва: Новоселиця, тобто нове поселення, а Вільшанська від села, з якого прийшли люди.
1897 року в селі переписували людей. Тоді воно звалося деревнею Ольшанская Новоселица і належало до Барахтянської волості Васильківського повіту.[5] Волость обʼєднувала кілька сіл під одним правлінням, а повіт кілька волостей. Громада в Новоселиці вже тоді була своя, Ольшанско-Новосельское сільське товариство. Одним із господарів був Иван Андреев Бурый, по-нашому Іван Андрійович Бурий.
Поруч стояв хутір Черняхів. 1897 року його переписали окремим поселенням, і громада в хуторі була своя.[6]
Церква в селі була на честь Покрови Пресвятої Богородиці.[8] 1914 року в Ольшанській Новоселиці служив священник Г. Д. Тесельський.[9] Була й школа: двокласне церковнопарафіяльне училище, а при ньому М. С. Рузевич.[10]
Тисяча вісімсот сорок вісім
1924 року в Ольшанській Новоселиці жило 1848 людей: 902 чоловіки й 946 жінок.[11] Володінь, тобто окремих господарств, було 440. На одне господарство виходило понад чотири душі, за нашим підрахунком.
Село мало свою сільраду, Ольшансько-Новоселицьку, у Гребенському районі Білоцерківської округи.[11] До районного центру було 10 верст, трохи більше за десять кілометрів. До сільради належали ще два поселення, обидва за дві версти від села: колектив Розалин, тобто спільне господарство, і хутір Черняхів.
«Згода» здала хліб дотерміново
27 серпня 1932 року обласна газета надрукувала звернення передовиків хлібозаготівлі Білоцерківщини.[3] Серед колгоспів, що «дотерміново виконали свої річні пляни хлібозаготівлі», названо «Розаліно», «Черняхівку» і «Згоду», а при «Згоді» в дужках стоїть «село Більшанська Новоселиця».[3] Хлібозаготівля означала здачу зерна державі за планом.
Старі люди згодом пригадали одинадцятьох односельців, що в голод 1932-1933 років загинули голодною смертю. Шестеро з них Журавлі.[12] Імена назвали двоє свідків, серед них Журавель К. Ю., 1920 року народження, а записала голова сільської ради Л. В. Мовчан.
У Черняхівці, що тоді, за краєзнавцем М. П. Тараном, належала до тієї самої сільради, головою колгоспу був Кіндрат Буренко.[13] Він «зумів приховати ячменю та проса і зберіг своїх людей»: від голоду в Черняхівці померли двоє, батько й донька Столяренки.[13] Докладно про ті роки на сторінці про голод 1932-1933 років.
Шестеро за один день
3 листопада 1932 року колгоспника Митрофана Саєнка виселили на три роки за межі України.[14] Узимку й навесні 1933-го виселяли й судили одноосібників, тобто тих, хто не вступив до колгоспу.
Кіндрат Андрійович Буренко, за записом, народився у Вільшанській Новоселиці 1899 року, а жив у сусідній Тростинській Новоселиці.[14] 21 квітня 1938 року трійка при обласному управлінні НКВС засудила його до розстрілу, а 25 квітня вирок виконали. Імовірно, це той самий черняхівський голова з часів голоду 1932-1933 років, хоч у статті він записаний водієм колгоспу імені Чубаря.[13][14]
15 жовтня 1938 року Особлива нарада при НКВС СРСР одним днем ухвалила вироки шістьом жителям села. Четверо дістали по пʼять років позбавлення волі, двоє по вісім.[14]
Захарію Демидовичу Яценку, неписьменному одноосібникові, пощастило. Його заарештували 16 квітня 1939 року, а 29 травня обласний суд звільнив його «із-за відсутності доказів вини».[14] Вироки людям, що народилися чи жили в селі, тягнуться від 1932 до 1944 року; докладно про них на сторінці про репресії 1932-1947 років.
Клуб і скульптура воїна
У лютому 1939 року в селі працював клуб. Завідував ним С. М. Шевченко, і обласна газета надрукувала його фото серед учасників наради працівників політосвіти.[4]
Даниїл Федотович Кузьменко служив у армії з липня по вересень 1941 року, а з вересня 1941 по травень 1945 року був на окупованій території і в полоні.[15] Село визволили 1943 року, і воїнів Радянської Армії, що полягли в тих боях, поховали в братській могилі.[16] Микола Савелійович Кузьменко, уродженець села 1924 року народження, служив червоноармійцем у діючій армії, і 11 квітня 1944 року військовий трибунал 66 стрілецької дивізії засудив його до восьми років позбавлення волі.[14]
За бойові заслуги на фронтах війни 1941-1945 років 327 жителів села нагородили орденами й медалями.[7] За окупацію й полон Даниїла Кузьменка 1947 року виключили з партії.[15] Поновили 26 липня 1957 року, коли він завідував фермою колгоспу імені Ільїча в Ольшанській Новоселиці.
1970 року на могилі стояла залізобетонна скульптура воїна на цегляному оцементованому постаменті, і того року могилу внесли до обласного списку памʼятників.[16]
1954 року Степанівську, Тростинсько-Новоселицьку й Вільшансько-Новоселицьку сільради злили у Вільшансько-Новоселицьку з центром у Вільшанській Новоселиці.[17]
Шістсот центнерів
29 жовтня 1936 року обласна газета надрукувала коротку замітку, передану телефоном із Гребінки: «У ланці орденоносниці Лигоминої».[2] Напередодні ланкова-тисячниця колгоспу імені Петровського Параскева Олександрівна Лигомина закінчила копати буряки. Її ланка взяла по 617 центнерів з гектара на двох з половиною гектарах. Сама вона зі своїх пів гектара зібрала 501 центнер «рівних дорідних буряків». За нашим підрахунком, це понад тисячу центнерів з гектара.[2] Ненабагато відстала в змаганні ланка Насті Мовчан, членкині сільради: вона зібрала по 552 центнери з гектара.
Села замітка не називає. Але Пріська це народна форма імені Параскева, по батькові й колгосп ті самі, тож, мабуть, це вона.[2][1] Якщо так, то шістсот центнерів її ланка дала, і з лишком.
1971 року в селі стояла центральна садиба колгоспу «Перемога»: 3239,8 гектара угідь, із них 2969,9 гектара орної землі.[7] Сіяли зернові й цукрові буряки, і за високі врожаї буряків М. І. Семенця нагородили орденами Леніна й Трудового Червоного Прапора. Село мало середню школу, будинок культури, клуб, три бібліотеки, а при будинку культури народний краєзнавчий музей. Жило в селі 970 людей, майже вдвічі менше, ніж 1924 року; рік, на який їх пораховано, не названо.[11]
Для пошуку. Старі назви: Ольшанская Новоселица, у частині книг актів 1932-1944 років «В. Новоселиця».[5][19] Перепис 1897 року: ДАКО, ф. 384, оп. 5, Барахтянська волость.[5] Метрики Покровської церкви: ЦДІАК, ф. 127, оп. 1078.[8] Акти 1932-1948 років: ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1.[19] Радянські записи шукати під Вільшансько-Новоселицькою сільрадою Гребінківського району, з кінця 1962 року Васильківського.[17] 1946 року до тієї самої сільради належав хутір Петрівка.[18] Сусідню Тростинську Новоселицю в тих самих книгах легко сплутати з цим селом.[14]