Тростинська Новоселиця
село, Білоцерківський район, Київська область. Стара назва Тростинская Новоселица, Тростянська Новоселиця
«Хто знає про місце перебування його, прошу сповістити на адресу: Київська обл. Гребінківський район, с. Тростинська Новоселиця, Мельниченко Пріська Пилипівна».[1] Це оголошення стоїть у газеті «Васильківські вісті» 22 березня 1942 року, під заголовком «Розшукую сина».[1]
Сина звали Григорій Юхимович Мельниченко. Народився він 1917 року, 1939-го його призвали в червону армію, а останнім часом він служив у Саратові.[1]
Хто вона, ця жінка з Новоселиці? І через що пройшло її село, поки вона чекала сина?
Казенне село на сімсот душ
1897 року село звалося Тростинська Новоселиця і належало до Барахтянської волості Васильківського повіту.[6] Волость обʼєднувала кілька сіл під одним правлінням, а повіт кілька волостей. За відомістю перепису 1897 року в селі було 762 наявних жителі, 370 чоловіків і 392 жінки. Бабенки й Піскаленки, схоже, жили тут уже тоді.[7]
Через три роки село описали так: «С. Тростинская Новоселица (казенное)».[8] Казенне означає, що село було державне, а не панське. У 66 дворах жило 796 людей. Головним заняттям було хліборобство, але дехто з селян ходив на заробітки до Києва й на Херсонщину.
Землі за селом числилося 783 десятини, а десятина трохи більша за гектар. Майже вся вона, 760 десятин, належала самим селянам, а 23 церкві.[8] Господарство вела громада селян за трипільною системою: поле ділили на три клини, і щороку один лежав під паром.
У селі стояли православна церква й школа грамоти.[8] Мабуть, це і був храм святого Пантелеймона: з ним Новоселицю приписано до парафії Різдва Христового в сусідній Тростинці.[9]
Отці в рясах і сільський банк
Навесні 1911 року в київській пресі вийшов допис із Новоселиці.[2] Між людьми, писав автор, ходила чутка, що в сусідній Степанівці «заснувалось якесь то невідоме брацтво».[2] Братчики «ходять у рясах, на руках носять чотки, на грудях-великі хрести». У Новоселиці їх так і звали: «отцями».[2] Носили вони з собою книжечки з акафистами, тобто церковними хвалебними співами, і читали їх на своїх збірках.
А в самій Новоселиці взялися за справу земнішу. Священик і вчитель заходилися «улаштовувати сельський банк» Андріївського позичково-ощадного товариства.[2] Це каса, куди селяни складали гроші й де могли взяти позику.
1924 року в селі була своя сільрада. Жило тут уже 1097 людей, у 249 господарствах.[13] Чоловіків було 538, жінок 559.
Троє одного травневого дня
18 травня 1930 року трьох одноосібників із Новоселиці виселили на три роки за межі України.[11] Флор Микитович Литвиненко народився 1877 року й не вмів ні читати, ні писати. Федір Іванович Луценко народився 1903 року, Сидір Степанович Шевченко 1898-го. Одноосібниками звали тих, хто ще не вступив до колгоспу.
У січні 1933 року так само виселили Панаса Кіндратовича Капітоненка, 1880 року народження, а в липні Василя Пилиповича Ковриженка, 1911 року.[11] Обоє теж були одноосібниками. Іван Лазарович Піскаленко, уродженець села, жив тоді в Лосятині й був колгоспником; 28 серпня 1933 року його засудили на три роки позбавлення волі.
Чому в Лосятині? 1921 року Іван Лазарович Піскаленко з Новоселиці одружився з Феодорою Тимченко з Лосятина.[10] Схоже, це той самий Іван, і жити він пішов до дружини. Але це лише здогадка.
Сорок пʼять імен
Архівних даних про колективізацію й голод у селі, за словами укладачів, не збереглося.[12] Імена памʼятали люди: очевидці назвали 45 загиблих, і 1990 року краєзнавець М. П. Таран із Гребінок уклав з них мартиролог.
Дванадцять із цих сорока пʼяти Бабенки.[12] Серед них Кіндрат Матвійович, а поруч Антон, Сергій і Федір Кіндратовичі та Ярина Кіндратівна. Гурій Іванович Кучерявий записаний разом із Євтухом, Йосипом і Федором Гурієвичами та Параскою Гуріївною. Ковриженків у списку четверо.
І пʼятеро Мельниченків: Федір Охрімович, Віра Охрімівна, Леонід Юхимович, а ще Пріська й Секлета без по батькові.[12]
Пріська Мельниченко в голодному списку. Але Пріська Пилипівна Мельниченко 1942 року жива й шукає сина. Тож, найпевніше, це дві різні жінки.
Усі сорок пʼять імен стоять на сторінці «Дванадцять Бабенків».
Колоски під плугом
Влітку 1934 року сільраді Тростянської-Новоселиці дорікали в обласній пресі.[3] Одноосібники хлібоздачу завершили, а «тростянсько-новоселицькі колгоспники не здали жодного центнера» з присадибних ділянок.[3] Мабуть, мова про це саме село: поруч у замітці стоять сусідні сільради Глушки й Пекчуки.
1937 року колгосп у Новоселиці звався іменем Чубаря.[4] 17 липня 1937 року про нього писали: «Особливо погано проходить збирання у когоспі ім. Чубаря с. Тростинська Новоселиця».[4] 27 липня додали, що тут «приорюють незагребені колоски».[5] Колосся, яке не встигли згребти, плуг загортав у землю.
Водієм у колгоспі імені Чубаря працював Кіндрат Андрійович Буренко.[11] 21 квітня 1938 року його засудили до розстрілу, 25 квітня вирок виконали.
Восени 1937-го засудили ще двох. 29 жовтня колгоспника Порфирія Степановича Комличенка й старшого пожежника Івана Васильовича Махинька засудили до десяти років позбавлення волі кожного.[11] Уродженця села Григорія Дорофійовича Чехуна, який жив у Крюківщині Києво-Святошинського району, розстріляли 28 грудня 1937 року.
Тараса Дмитровича Капітоненка, бухгалтера МТС, засудили 1938 року на вісім років, а Івана Ничипоровича Гиру, вʼязня Сквирського ВТК НКВС, 1940-го на три.[11] Відомо дванадцятеро таких людей, повʼязаних із селом: двоє розстріляних, пʼятеро виселених, пʼятеро засуджених до увʼязнення. Їхні долі розказано на сторінці «Троє одного травневого дня, пожежник і водій».
Прізвище Ковриженко лишилося в селі й після висилки та голоду. 1935 року Тиміш Ковриженко взяв шлюб із Мотрею Пономаренко, обоє з Новоселиці.[10]
Скульптура в центрі села
1943 року за Новоселицю билися, і воїнів Радянської Армії, що загинули в боях за визволення села, поховали в братській могилі.[16] 1970 року на могилі стояла залізобетонна скульптура воїна на цегляному оцементованому постаменті. Могила в центрі села, і в переліку памʼяток 2003 року вона датована 1952 роком.[17]
1954 року сільраду села разом зі Степанівською злили у Вільшансько-Новоселицьку, і центром спільної ради стала сусідня Вільшанська Новоселиця.[15] 20 серпня 1984 року в селі знову утворили Тростинсько-Новоселицьку сільраду.
Мати й син
Хто ж вона? Знаємо небагато: Пріська Пилипівна, мати Григорія.[1] Навесні 1942 року вона ще чекала сина і написала в газету свою адресу: Гребінківський район, Тростинська Новоселиця.
Для пошуку. Старі написання: Тростинская Новоселица, Тростянська Новоселиця, «Тр. Новоселиця».[8][13][2][18] Перепис 1897 року: ДАКО, ф. 384, оп. 5, Барахтянська волость.[6] Метрики шукати серед книг Різдвохристовської церкви Тростинки в ЦДІАК, ф. 127.[9] Акти 1921-1948 років: ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1.[18][10] Радянські записи шукати під Тростинсько-Новоселицькою сільрадою Гребінківського району (1924, 1935-1954), у 1954-1984 роках під Вільшансько-Новоселицькою, а з кінця 1962 року у Васильківському районі.[13][14][15]