Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Малий Карашин
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Малый Карашинъ, Малый-Карашинъ, Карашинъ Малый
1925 року з Малого Карашина писав у харківську газету «Радянське село» тутешній селькор, який підписувався «Тринь-трава»[6]. У січні газета писала, що недавно тут зібралися допризовники 1903-1904 років народження, і після зборів у селі завели осередок «повітряної флоти», куди ввійшли всі вони, учитель тов. Тихонів і троє членів Комнезаму. У лютому газета глузувала: «коли хто хоче навчитись добре в карти гуляти, то треба їхати до кооператорів у село Малий Карашин»[7]. У квітні К. Товстий питав редакцію, як боротися з граками, які вибирають мілко засіяний овес, горох і пшеницю[9]. Ще один матеріал вийшов у лютому під заголовком «До чого самогон доводить»: самогонщик Гаврило Орлюк гнав самогон у власній хаті, вийшов із дружиною й лишив саму малу дитину, і дитина згоріла[8].
Село стоїть на правому березі Здвижу, вище по річці за Великий Карашин і відділене від нього полем «въ полверсты»[11]. Історично це Київський повіт і Макарівська волость[14]; на протилежному березі починався вже Радомисльський повіт[12]. Сьогодні це Бучанський район і Макарівська селищна громада[18].
Назва
Похилевич 1864 року пише, що частина Карашина за полем «называется малымъ Карашиномъ», а в іншому місці того самого тому - «дер. Малаго Карашина»[11]; у виданні 1887 року це «Малый-Карашинъ», хоч стаття в томі й лишається спільна на два села[12]. Алфавітний покажчик «Списку населенных мест» 1900 року ставить назву навиворіт, «Карашинъ Малый»[14].
Не плутати з Карашиною на Черкащині[18], колишнім Карашином Канівського повіту над Россю[13]: розрізняти їх треба за повітом, бо областей тоді не було.
Кому належало
1795 року в Малому Карашині було щонайменше двадцять один двір і сто тридцять три душі, з них сімдесят пʼять чоловічих і пʼятдесят вісім жіночих[1]. Ревізька казка 1795 року вже називає Малий Карашин окремою деревнею володіння полковника Харлінського. Серед господарів у ній записані Конопацькі, Латки, Товстий, Правда, Петренко й Лавритенко.
До 1808 року обидва Карашини разом із Красною Слободою, Коптіївкою та Юровом належали Харлінським, а того року їх продали Павлу Сабанському[12]. Спадок ділили вже онуки Павла: по смерті Ліберія Павловича лишилося троє синів і дочка, і Малий Карашин дістався Конраду - 214 десятин польової землі й 262 лісової. Власник тутешньої землі взяв участь у повстанні, 1864 року його землю визнали такою, що підлягає конфіскації, а 1874-го казна продала її окремо від сусідньої.
1900 року обома селами володіє Никифор Трофимович Озеровський, а господарство в тутешніх селян ведеться трипільною системою[14].
Селянської землі в Малому Карашині 383 десятини надільної 1887 року й 264 десятини 1900-го[12][14]. Поміщицької за ним 1900 року не показано взагалі - вона рахується разом по Великому Карашину.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1795 | 133 | ревізьких душ, 75 чоловічих і 58 жіночих, щонайменше в 21 дворі[1] |
| 1864 | 726 | жителів в обох Карашинах разом: 705 православних, 14 римо-католиків і 7 євреїв, підсумку саме джерело не дає[11] |
| 1887 | 92 | ревізькі душі[12] |
| 1880-ті? | 276 | мешканців у 29 дворах; том вийшов 1902-го[13] |
| 1900 | 523 | жителів, 259 чоловіків і 264 жінки, у 69 дворах[14] |
| 1924 | 495 | осіб у 129 господарствах[15] |
| 1926 | 533 | душі обох родів у 130 господарствах[16] |
| 2000 | 427 | осіб у 199 будинках[21] |
1924 року в сільраді разом із двома Карашинами стояли ще хутір Василівка при Малому Карашині на 122 особи й хутір Мочарів на 110[15]. 1926 року довідник їх уже не називає ні окремими рядками, ні в примітці, а людність сільради та сама, 1815 осіб[16], а обидва Карашини за два роки виросли рівно на 232 особи, стільки, скільки жило у двох хуторах[15][16].
XX століття
Колгосп у селі був свій, «12 років Жовтня», окремий від великокарашинського[19].
Про голод 1932-1933 років том про Голодомор на Київщині пише в нарисі про сусідній Великий Карашин: «В Карашині померло згідно даних сільської ради 65 чоловік», і чи входить сюди Малий Карашин, не каже[27]. У мартирологу Великого Карашина стоять тринадцять Орлюків, двоє Ворожбитів і Бабич, а ці прізвища трапляються й у Малому Карашині[8][19].
Терор 1937-1938 років забрав шістьох, і четверо з них розстріляні. Пʼятеро стоять у київському томі книги репресованих - Андрій Бичок, Марко Богданчук, Данило Лопата, священник Сергій Романовський і Михайло Кадикало, який приїхав сюди зі Львівщини[25]. Шостого, Паламарчука Якова Павловича, уродженця села, надруковано в житомирському томі[26].
Війна забрала двадцять трьох мешканців села[19]. Імен нарис не називає. Збереглися акти цивільного стану окупаційних років - двадцять один за 1941-1943-й[4][2][5], - а взимку фронт відкотився назад до самого села[20].
Церква і школа
Своєї церкви Малий Карашин не мав і ходив до Троїцької церкви Великого Карашина[11]. Метрики тутешніх людей лежать під карашинською парафією.
Школа в селі була школою грамоти - нижчим типом, тоді як у Великому Карашині вже діяла церковно-парафіяльна[14]. Після колективізації тут почала діяти початкова школа, і її директор Іван Архипович Шулькевич першим у районі влаштував у школі новорічну ялинку[19][20].
Що збереглося
У переліку памʼяток археології за селом стоїть поселення XII-XIII століть на правому березі Здвижу, обстежене 1960 року[28].
Петро Замковий, уродженець села, 1928 року народження, упорядкував описи актових книг Кременецького земського суду за 1568-1598 роки й ще три збірники документів, а останні три роки життя завідував відділом архівних фондів Центральної наукової бібліотеки[29].
Школа, дитсадок, ФАП, Будинок культури, бібліотека й відділення звʼязку тепер у Великому Карашині[30].
У забудові між двома селами, ближче до Малого Карашина, стоять вулиці Галицька, Косівська й Коломийська, а далі до Великого - Ровенська, Костопільська й Дубнівська[31]. Це міста Івано-Франківщини й Рівненщини. Нарис про Великий Карашин пише, що 1986 року там збудували 295 житлових будинків для переселенців із зони Чорнобильської АЕС і прийняли людей із Новошепеличів[20]; чи стоять ці будинки на цих вулицях, нарис не каже, а межі між вулицями двох сіл на місцевості немає[31].
Для пошуку. Записи радянського часу шукати під Велико-Карашинською сільрадою[15][17]. Ревізька казка 1795 року лежить у ДАКО, ф. 280, оп. 2[1], акти цивільного стану 1940-х - у ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1[2]. Трапляється й «Каращин» через «щ»: так надруковано в біобібліографічному довіднику українських архівістів[29].