Малий Карашин
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Малый Карашинъ, Малый-Карашинъ, Карашинъ Малый
1795 року в Малому Карашині було щонайменше двадцять один двір і сто тридцять три душі, з них сімдесят пʼять чоловічих і пʼятдесят вісім жіночих[1]. Сьогодні тут живе двісті вісімдесят три особи[27]. Окремим від сусіднього село стало після повстання: 1863 року власник тутешньої землі пішов у повстанці, землю в нього відібрали, а 1874-го казна продала її окремо від сусідньої[11].
Село стоїть на правому березі Здвижу, вище по річці за Великий Карашин і відділене від нього полем «въ полверсты»[10]. Історично це Київський повіт і Макарівська волость, і саме за цією адресою треба шукати документи; на протилежному березі починався вже Радомисльський повіт[11]. Сьогодні це Бучанський район і Макарівська селищна громада[17].
Назва
Обидва Карашини звалися просто Карашином, і прикметник до назви приріс не одразу. Похилевич 1864 року пише «малымъ Карашиномъ» з малої літери, як пишуть не про село, а про його частину[10]; у виданні 1887 року це вже «Малый-Карашинъ» з великої, хоч стаття в томі й лишається спільна на два села[11]. Алфавітний покажчик «Списку населенных мест» 1900 року ставить назву навиворіт, «Карашинъ Малый», і саме так її треба шукати в покажчиках того часу[13].
Не плутати. Назв із цим коренем у чинному переліку населених пунктів України рівно чотири, і дві з них наші: Великий і Малий Карашин. Чужі - Карашина на Черкащині, колишній карашин Канівського повіту над Россю, і Карашинці на Тернопільщині[17]. Поза Україною є ще галицький Karaszyn, який 1565 року писався Koroszno[12]. Розрізняти їх треба за повітом: областей тоді не було. Житомирського Карашина не існує зовсім, а уродженець нашого села лежить саме в житомирському томі книги репресованих.
Для пошуку. У старих документах назва стоїть як «Kurhaszyn»[12], і по описах XVII-XVIII століть шукати треба саме цією формою, а не «Карашином». Трапляється й «Каращин» через «щ»: так надруковано в біобібліографічному довіднику українських архівістів[26].
Кому належало
До 1808 року обидва Карашини разом із Красною Слободою, Коптіївкою та Юровом належали Харлінським, а того року їх продали Павлу Сабанському[11]. Ревізька казка 1795 року вже називає Малий Карашин окремою деревнею володіння полковника Харлінського, з власним титульним аркушем усередині збірки казок цього маєтку[1].
Спадок ділили вже онуки Павла: по смерті Ліберія Павловича лишилося троє синів і дочка, і Малий Карашин дістався Конраду - 214 десятин польової землі й 262 лісової[11]. Далі була конфіскація за повстання, і після неї в двох половин Карашина вперше різні господарі.
1900 року обома селами володіє Никифор Трофимович Озеровський, а господарство в тутешніх селян ведеться трипільною системою[13]. Як і коли маєток перейшов до нього від Курдюмова, не каже жодне знайдене джерело: у ланцюгу власників дірка на чверть століття.
Селянської землі в Малому Карашині 383 десятини надільної 1887 року й 264 десятини 1900-го[11][13]. Поміщицької за ним 1900 року не показано взагалі - вона рахується разом по Великому Карашину.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1795 | 133 | ревізьких душ, 75 чоловічих і 58 жіночих, щонайменше в 21 дворі[1] |
| 1864 | 726 | жителів в обох Карашинах разом: 705 православних, 14 римо-католиків і 7 євреїв, підсумку саме джерело не дає[10] |
| 1887 | 92 | ревізькі душі[11] |
| 1880-ті? | 276 | мешканців у 29 дворах; року даних гасло не називає, том вийшов 1902-го[12] |
| 1900 | 523 | жителів, 259 чоловіків і 264 жінки, у 69 дворах[13] |
| 1923/24 | 495 | осіб у 129 господарствах[14] |
| 1926 | 533 | душі обох родів у 130 господарствах[15] |
| 2000 | 427 | осіб у 199 будинках[18] |
| 2022 | 283 | наявного населення, площа 1,59 км²[27] |
Складати цей ряд у криву не можна: майже кожен рядок рахує своє. Ревізькі душі 1795 і 1887 років це податкові одиниці, а не жителі; 726 душ 1864 року стоять на два села разом; 276 мешканців польського словника й 523 жителі «Списку» 1900 року розділяє щонайбільше пʼятнадцять років, а різниця між ними вдвічі, і пояснення цьому ми не маємо. Порівнювати варто те, що рахували однаково: за сто років після 1900-го село втратило половину.
1924 року в сільраді разом із двома Карашинами стояли ще хутір Василівка при Малому Карашині на 122 особи й хутір Мочарів на 110[14]. Через два роки їх немає ні окремими рядками, ні в примітці, а людність сільради лишається та сама, 1815 осіб[15]. Куди вони поділися, не сказано ніде, але обидва Карашини за ці два роки виросли рівно на 232 особи, тобто на суму двох хуторів.
XX століття
1925 року в харківській газеті «Радянське село» вийшли чотири матеріали з Малого Карашина, і писала про село своя людина. Селькор підписувався «Тринь-трава», і саме редакція назвала його село, коли дякувала дописувачам[5]. У січні тут зібралися допризовники 1903-1904 років народження, і після зборів у селі завели осередок Товариства повітряного флоту, куди ввійшли всі вони, учитель тов. Тихонів і троє членів Комнезаму. У лютому газета глузувала: «коли хто хоче навчитись добре в карти гуляти, то треба їхати до кооператорів у село Малий Карашин»[6]. У квітні К. Товстий питав редакцію, як боротися з граками, що вибирають мілко засіяний овес на полі коло гаю[8]. Ще один матеріал вийшов у лютому під заголовком «До чого самогон доводить»: самогонщик Гаврило Орлюк гнав самогон у власній хаті, вийшов із дружиною й лишив саму малу дитину, і дитина згоріла[7].
Колгосп у селі був свій, «12 років Жовтня», окремий від великокарашинського[18]. У документах 1930-х два села розрізняються саме за назвою колгоспу.
Мартиролога голоду 1932-1933 років по цьому селу не склали, і скільки людей померло, невідомо навіть приблизно[24].
Терор 1937-1938 років забрав шістьох, і четверо з них розстріляні. Пʼятеро стоять у київському томі книги репресованих - Андрій Бичок, Марко Богданчук, Данило Лопата, священник Сергій Романовський і Михайло Кадикало, який приїхав сюди зі Львівщини[22]. Шостого - Паламарчука Якова Павловича, уродженця села, - знайдено в житомирському томі, і тільки тому, що покажчик того тому сам назвав його село київським[23].
Війна забрала двадцять трьох мешканців села[18]. Жодного з цих імен ми не встановили, і памʼятника, на якому вони могли б стояти, у селі немає. Зате збереглися акти цивільного стану окупаційних років - двадцять один за 1941-1943-й, - а взимку фронт відкотився назад до самого села.
Церква і школа
Своєї церкви Малий Карашин не мав ніколи й ходив до Троїцької церкви Великого Карашина[10]. Метрики тутешніх людей лежать під карашинською парафією, і шукати їх за назвою свого села здебільшого марно.
Здебільшого, але не завжди. Поіменний покажчик дуплікатів метричних книг знає з цього села трьох людей із прізвищем Кобилинський, і всі троє записані просто як «Малий Карашин», без назви церкви, тоді як усі записи сусіда несуть «Троицкая церковь, Карашин Большой»[2]. Писар подекуди таки писав село, а не парафію.
Школа в селі була школою грамоти - нижчим типом, тоді як у Великому Карашині вже діяла церковно-парафіяльна[13]. У 1930-х тут працювала початкова школа, і її директор Іван Архипович Шулькевич першим у районі влаштував у школі новорічну ялинку[18]. Далі учні доучувалися в Рожеві. Сьогодні школи немає: одна на два села, і та у Великому Карашині[27].
Що збереглося
Памʼятника чи братської могили в Малому Карашині немає, і це перевірено з трьох боків: села немає в переліку памʼяток, узятих на облік 1970 року[9], немає в переліку памʼяток Другої світової війни[25], і на обох знімках села з Вікісховища немає жодного меморіального знака[29].
Зате в переліку памʼяток археології за селом стоїть поселення XII-XIII століть на правому березі Здвижу, обстежене 1960 року[25]. Городища сусіднього Великого Карашина, про яке писали всі, хто писав про те село, у тому самому переліку немає взагалі.
Петро Замковий, уродженець села, 1928 року народження, упорядкував описи актових книг Кременецького земського суду за 1568-1598 роки й ще три збірники документів, а останні три роки життя завідував відділом архівних фондів Центральної наукової бібліотеки[26].
Школи, ФАПу, пошти, клубу й церкви в селі сьогодні немає - усе це в сусідньому селі[27][28].
Зате в південній частині, ближчій до Малого Карашина, стоять вулиці Галицька, Косівська й Коломийська, а трохи далі Ровенська, Костопільська й Дубнівська[28]. Це міста Івано-Франківщини й Рівненщини, і такі назви в районі лишали по собі області, що будували квартали для переселенців із Чорнобильської зони. Чи саме тут, чи саме 1986 року й кого поселили, не каже жодне джерело, яке ми бачили; межі між вулицями двох сіл на місцевості теж немає.