Конфісковану за повстання частку продано, і в двох половин Карашина стали різні господарі

Спадок Сабанських ділили онуки того, хто маєток купив. Похилевич пише, що по смерті Ліберія Павловича лишилося троє синів - Константій, Конрад і Станіслав - і дочка Іполита, і саме між ними розійшлася карашинська земля^[1]. Конраду дісталася верхня по Здвижу частина: 214 десятин польової землі й 262 лісової. Це і є Малий Карашин.

1863 року Конрад Сабанський пішов у повстання. Наступного року його частку визнали такою, що підлягає конфіскації, але відібрали й продали лише 1874-го, через десять років^[1]. Купив її в казни Михайло Іванович Курдюмов, і те саме прізвище з тим самим роком незалежно повторює польський географічний словник: «nabytej w r. 1874 od skarbu przez Michała Kurdiumowa»^[2].

Казна з цієї конфіскації не мала нічого. Гроші за продану землю пішли на сплату боргу сестрі повстанця, Іполиті Комаревичевій, - так і записано в Похилевича^[1].

Доти обидва Карашини були одним володінням: видання 1864 року, писане саме в рік рішення, називає верхню частину «малымъ Карашиномъ» з малої літери, як пишуть про частину, а не про село^[3]. Після 1874-го в двох половин різні господарі й різні купчі, і Похилевич 1887 року вперше ділить між ними числа - хоч і лишає їх однією статтею: ревізьких душ «въ первомъ 230, во второмъ 92», надільної землі «773 и 383» десятини, викупного платежу 458 рублів 29 копійок і 489 рублів 9 копійок^[1]. Власний рядок із власним номером Малий Карашин дістане аж у «Списку населенных мест» 1900 року.

Не плутати чинів. «Дійсний статський радник» у Похилевича стоїть при Василії Борисову, який 1876 року купив другу, велико-карашинську частку за 898 десятин польової і 536 лісової^[1]. При Курдюмові чину не дає ні Похилевич, ні польський словник.

1900 року обома Карашинами володіє вже Никифор Трофимович Озеровський, і в жодному знайденому документі не сказано, коли й за скільки маєток перейшов до нього від Курдюмова.