Фронт відкотився до села, і на околиці поставили гармати

Село звільнили в листопаді 1943 року разом із усією Макарівщиною^[1], а через кілька тижнів фронт повернувся назад.

Під час німецького контрнаступу лінія відкотилася до Небелиці (нарис пише «Небилиця»), Рожева й Малого Карашина. Сільрада порекомендувала людям тимчасово залишити домівки, на околиці села поставили гармати проти зʼєднань «Мертва голова» і «Вікінг», а комбат капітан Самуленко дістав наказ стояти на смерть. Біженці почали вертатися 26 грудня 1943 року^[1].

Перед тим, 17 листопада, чоловіків від шістнадцяти до шістдесяти років викликали на призовний пункт - на територію колгоспу «Комунар» у сусідньому селі, з метричним свідоцтвом, парою натільної білизни й харчами на три доби^[1]. Оголошення за кілька годин знали в обох Карашинах. Скільки з малокарашинців пішло тоді й скільки повернулося, не сказано ніде.

Усього війна забрала двадцять трьох мешканців села^[1]. Це число стоїть у краєзнавчому нарисі однією фразою, без жодного імені, і жодного імені ми не встановили: памʼятника в селі не поставили, у переліку памʼяток воєнних поховань його немає, а поіменного тому «Книги памʼяті України» по Макарівському району ми не бачили.

Увесь епізод відомий з краєзнавчого нарису 2006 року, який не називає ні документа, ні частини, ні джерела свідчень. Обидві дати - 17 листопада й 26 грудня - походять звідти ж. Перевірити це можна за журналом бойових дій частини, що стояла в цьому місці в грудні 1943 року.