Мостище
село, Фастівський район, Київська область
Найдавніший документ, у якому певно стоїть саме це Мостище, - королівський запис 10 жовтня 1670 року: Богушівку разом із Новосілками, Мостищами, Звонками й Лобковщизною надано Києво-Братському училищному монастирю[7]. Дату варто називати разом зі статтею, з якої вона взята: у статті про Новосілки той самий том датує грамоту Михайла Вишневецького 25 квітня 1670 року й перелічує при ній Новосілки з Мотовилівкою, без Мостища[6]. Наше село стоїть лише в жовтневому переліку. Усе, що краєзнавча література датує ранішим, стосується іншого села. На Ірпені є два Мостища, і друге лежить під Гостомелем[12][13]. Який документ про яке з них, розібрано окремо.
Село стоїть у Бишівській громаді Фастівського району[2], на 387,8 гектара, з поштовим індексом 08071[14][26]. На якому березі Ірпеня - два довідники кажуть різне: «Історія міст і сіл» 1971 року ставить Мостище на лівому[16], районний нарис 2006-го на правому[10]; відстань до райцентру, 30 кілометрів, обидва дають однаково[16][10]. За часів губерній документи про мостищан шукати треба за Київською губернією, Київським повітом і Бишівською волостю; ця адреса стоїть у нас переказом, а не витягом із волосного довідника[6]. Далі село в Бишівському районі, де сільрада Мостища має власний номер[18], потім у Макарівському, а з 12 червня 2020-го знову за Бишевом, тепер уже громадою[2]. Код села за кодифікатором - UA32140010090052895[19].
Назва тут спільна на два села
Імʼя обидва Мостища, найпевніше, дістали від переправи. У зведеній таблиці доходів Києво-Братського монастиря стоїть окремий рядок: 43 рублі «за переезд въ Мостищахъ черезъ мостъ»[9]. Якого саме Мостища той міст, таблиця не каже, а рік у розпізнаному тексті побитий, тож рядок годиться як здогад про походження назви й не годиться як дата.
Розрізняти ці два села доводиться щоразу, коли берешся за документ. У покажчику Похилевича вони стоять двома окремими гаслами: «Мостища село» з церквою святого Андрія Первозванного і «Мостища дер.» без жодної церкви[8]. Перше - під Гостомелем, друге - наше.
Кому належало
Мостище належало Києво-Братському (Богоявленському) монастирю до 1686 року[6]. Хто взяв село того року, він не пише.
Та й монастир після 1686-го з села не зник. Перше імʼя мостищанина, яке ми прочитали, стоїть у переліку кривд, поданих на шляхту: підданого Києво-Братського монастиря села Мостищ Василя Рубанова пограбував шляхтич Горський - двоє коней із возом, мішок ячменю, коц, подушки, пара гусей, мед, свита, усього на пʼятдесят рублів. Сама кривда датована 1750 роком, а перелік зведено 1758-го[1]. Зведена таблиця доходів того ж монастиря має рядок про переїзд через міст у Мостищах[9]. Тобто в середині XVIII століття село ще монастирське, і що саме сталося 1686 року, з наявних паперів не видно.
Далі маєток кілька разів переходив з рук у руки. 1830 року Франц Харлінський продав його разом із деревнею Мостищами адвокатові Грабовському, той перепродав адвокатові Марцинковському, і за розподільчим актом Мостище дісталося молодшому синові Альберту; 1857 року Альберт продав село генералові Володимиру Петровичу Ползикову[6]. 1883 року маєток купив приват-доцент Роман Іванович Базинер - 290 десятин орної землі й 545 лісової[10]. Ліс потім розійшовся окремо: Базинер продав 400 десятин Сергію Федорову, а той перепродав німцям-колоністам - так подає районний нарис, у якого при цьому рядку немає джерела. Селяни викупили свою землю ще до Базинера: за договором 1863 року - 548 десятин за 15 790 рублів[6].
Не плутати. У ланцюгу власників є розрив, і ми його не згладжуємо. Похилевич веде маєток від 1857 року за генералом Ползиковим[6], а межовий план сусідньої Леонівки 1864 року підписує суміжну ділянку як землю «дер. Мостищ генерала Штейна»[11]. Два генерали на ту саму землю, з різницею в сім років. Чи Штейн володів часткою маєтку, чи прізвище на рукописній легенді плану прочитане неточно, з наявних паперів не видно.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 414 | обох статей, при 1642 десятинах землі[6] |
| 1900 | 3604 | у 348 дворах[12] |
| 1912 | 6834 | одиниці обліку джерело не називає[12] |
| 1918 | 4666 | одиниці обліку джерело не називає[12] |
| 1923 | понад 5000 | оцінка «понад», точного числа немає[12] |
| 1970-ті | 851 | десятиліття замість року; те саме число прямо дає довідник 1971 року[12][16] |
| 2011 | 300 | у 304 дворах, станом на 22 квітня[14] |
Чотири середні рядки стоять в одній вікі-статті, і жодне з тих чисел не має названого першоджерела[12]. Перший і два останні мають. Похилевич 1864 року рахує в селі 414 душ обох статей на 1642 десятинах[6], «Історія міст і сіл» 1971 року каже «населення - 851 чоловік»[16], сторінка райдержадміністрації за 2011 рік - триста осіб на 304 двори[14]. Між цими трьома числами вікі-ряд не поміщається: село, яке 1864 року мало 414 жителів, не могло 1900 року мати 3604, а 1912-го 6834. Новішого числа за 2011 рік не дає ні вікі-стаття, ні сторінка райдержадміністрації, ні OSM[12][14][26].
Ще одна мірка того самого часу: у лютому 2012 року «Макарівські вісті» мали в Мостищі трьох передплатників, тоді як у Ніжиловичах 260, у Ясногородці 230, у Мотижині 103[27].
Не плутати. Площа села - 387,8 гектара, тобто 3,878 квадратного кілометра[14]. Число 0,282 км², яке стоїть поруч у вікі-інфобоксі, менше за справжнє в 13,7 раза[12].
XX століття
Перше, що ми знаємо про мостищан у цьому столітті, - як їх судили. 21 жовтня 1905 року селяни Леонівки й Мостища розграбували Тарновську лісову дачу, яку орендував Вайсберг. Сам орендар із прикажчиком утік, лишивши лісничого записувати прізвища; лісничий нарахував одинадцять душ, і грабували ліс чотири дні. Київський окружний суд розглянув справу 8 листопада 1906 року: семеро дістали позбавлення прав і вісім місяців тюрми, В. Н. Котов - два місяці, трьох виправдали. Заразом суд просив зменшити сімом кару до двох місяців, а Котову - до місяця арешту при поліції. З одинадцятьох газета називає на прізвище лише двох: Котова й виправданого Антоненка[5].
1924 року в Мостищі разом із Леонівкою, Бишевом, Козичанкою й Лишнею організували прокатну станцію - газета друкує назви по-своєму, «Мостищи», «Ливонівка» і «Вишів»[25]. Якому колективові станція належала, замітка не каже, тому ниточки від неї до пізнішого колгоспу ми не тягнемо. Господарство в селі потім міняло назву й підпорядкування: комуна «Орач», ТОЗ, сільгоспартіль, колгосп імені Кірова, 1969 року приєднання до радгоспу «Новосілківський», далі КСП «Мостище» й ТОВ «Ера»; порядок і роки в районному нарисі перемішані, тому як хронологія цей ланцюг не читається[10]. Зате преса кінця 1930-х називає господарство в селі однаково - імені Кірова, хоч 1938 року зве його колгоспом[3], а 1939-го артіллю[4]. У липневій замітці 1939 року про стахановців жнив стоїть вʼязальниця з Мостища Віра Бондар: три з половиною копи снопів за день при нормі дві.
Голоду 1932-1933 років у паперах по Мостищу немає, і це варто сказати прямо. Мартиролог Національної книги памʼяті по Київській області серед 698 сіл тому не має про Мостище ні нарису, ні жодного імені[22]. Покажчик актів цивільного стану Державного архіву Київської області дає по селу 230 записів за 1920-1930 роки - 167 народжень, 36 шлюбів, 27 смертей у 86 різних написаннях прізвищ - і на 1930-му уривається[21]. Актів 1932-1933 років у ньому немає, але це неповнота покажчика, а не доказ, що самих актів не існує. Що видно з тих 230 рядків - окремо.
Про репресії районний нарис каже одним рядком: «під час репресій заарештовано два чоловіки», без імен і без дати[10]. «Реабілітовані історією» дають щонайменше шістьох[24][23], і покарані вони по-різному: розстріл, увʼязнення, виселення, розкуркулення. Хто вони - на сторінці про репресії.
1942 року партизанський загін із жителів Мостища й навколишніх сіл організував колишній льотчик, виходець із села, Іван Осипенко; загін діяв у Бишівському, Васильківському й Фастівському районах[15][10]. Що робилося в самому селі під окупацією, зібрано окремо.
З Мостища родом Віталій Кулаковський. 1942 року його вивезли на примусові роботи до Бельгії й Німеччини, він утік 5 березня 1945-го, після демобілізації закінчив історичний факультет Київського педінституту, десять років був директором Лишнянської середньої школи, а з 1968 року завідував редакцією «Історії міст і сіл УРСР»[10][30]. Похований у Мостищі.
Мостищанська сільрада ухвалила рішення про видачу акта на землю ще 26 лютого 1997 року, а сам акт видала 18 листопада того самого року[31]; 29 червня 2017-го її шістнадцята сесія ще ухвалювала місцеві податки на наступний рік[32]. За підрахунком районної газети, з 2014 по 2017 рік з Мостища й сусідньої Яблунівки разом мобілізували шістьох[33]. Уродженець села, солдат 72-ї окремої механізованої бригади Ігор Василенко, загинув 6 жовтня 2014 року поблизу Волновахи; поховали його на сільському кладовищі[34].
Церква і школа
Своєї церкви Мостище довго не мало. Парафія була в Новосілках, за версту через поляну: Хрестовоздвиженська церква[8]. Власний храм у селі зʼявився аж наприкінці XX століття - Воздвиження Хреста Господнього діє з 1998 року, а 2012-го почали будувати новий[12]. 2017 року під час Божественної літургії в ньому відслужили поминальну молитву за загиблими на Майдані[28].
Для пошуку. У ЦДІАК є метричні книги, підписані «Мостище»: фонд 127, опис 1012, справа 1660 і опис 1078, справа 196, обидві каталогізовані за церквою святого Андрія Первозванного села Мостище. Це книги гостомельської парафії. У покажчику Похилевича церква святого Андрія з приходом, до якого входять Горянка й Мощун, стоїть при «Мостищах селі», а сусіди в тих книгах - Нові Петрівці, Ходосівка, Хотів, Лісники, тобто підкиївські села[8]. Мостищан треба шукати в книгах новосілківської парафії.
Церковно-приходську школу в селі відкрили 1861 року - ще один рядок районного нарису без документа при ньому[10]. Далі шкільна історія читається за назвами, і вони не сходяться. 2011 року в селі числилися початкова школа й окремо школа-інтернат обласного підпорядкування[14][12]. У лютому 2012-го діяв «Мостищанський НВО», де вчителька Л. Бойко проводила з дітьми акцію «Допоможи пташкам»[27]. У вересні 2017 року установа зветься «Мостищенська СЗОШ І-ІІ ступенів»[29], а в грудні того самого року огляд фондів районного архіву називає її спеціальною загальноосвітньою школою-інтернатом І-ІІ ступенів[30]. Яка з двох назв правильна, з газети не видно.
Що збереглося
Археологія села описана самими переліками. Пʼять курганів поблизу села називає районний нарис, покликаючись на Похилевича, Фундуклея й «Археологическую карту Киевской губернии» Антоновича 1895 року; у самого Похилевича курганів по нашому Мостищу немає[10][6]. «Історія міст і сіл» окремо називає залишки двох городищ, це вже інший тип памʼятки[17]. При розкопках на території села знайдено знаряддя праці камʼяного віку, а таблиця памʼяток подає поселення XI-XIII століть площею сто на сто метрів, досліджене В. Сєровою 1989 року[10].
Рішення Київського облвиконкому № 806 від 23 листопада 1970 року записує в Мостищі два окремі обʼєкти: обеліск воїнам-односельчанам, які загинули у Великій Вітчизняній війні, і братську могилу воїнів, полеглих 1943 року за визволення села, зі скульптурою бійця із залізобетону[20]. Районний нарис при цьому каже про памʼятник у центрі села з іменами 93 загиблих на фронтах, а самих імен не подає[10]; рішення 1970 року числа й імен не називає взагалі, і чи це той самий обʼєкт, що обеліск, у ньому не сказано[20].
День села тут 27 вересня[14]. У селі є вокально-драматичний колектив «Перлина краю», який їздить із піснями по районних святах[35]; керує ним Майя Коваленко[30].
Для пошуку. Із будь-яким папером, у якому стоїть «Мостище», перше питання - чиє воно, і відповідає на нього географія, а не власник. Наше село описане всередині статті про Новосілки, від яких його відділяє одна верста поляни[8]. Чуже стоїть нижче по Ірпеню, і до його приходу належать Горянка (вона ж Папірня), Мощун і сам Гостомель[13]. Сусіди в документі кажуть більше, ніж назва: побачивши поруч Мощун, шукайте під Києвом, побачивши Новосілки - під Бишевом. Пізніше додається район: Бишівський, Макарівський, з 2020 року Фастівський[18][2], - а гостомельське Мостище 1972 року взагалі перестало бути окремим селом і стало місцевістю в Гостомелі[13]. Хто пропустить цю перевірку, припише своєму селу чужу церкву, чужі метрики й чужу королівську грамоту: у краєзнавчій літературі це вже сталося.