Маковище
село, Бучанський район, Київська область
У лютому 1862 року петербурзький журнал «Основа» надрукував допис із Київського повіту. Його автор рахував, скільки днів селянин цього села відробляв панові до скасування кріпацтва і скільки має відробити тепер. Виходило: доти сто вісім днів на рік із господаря і пʼятдесят із господині, а тепер за наділ у сім із половиною десятин припадає девʼяносто днів або пʼятнадцять карбованців оброку[3]. Автора звали Тадей Рильський, і був він сином тутешнього поміщика.
Маковище стоїть за три версти від Макарова й за сорок пʼять від Києва, при річці Стрижень, правій притоці Здвижу[15][22][34]. До революції це Київський повіт Київської губернії, Макарівська волость; своєї церкви село не мало, і в церковних книгах його жителі проходять по Колонському приходу за сім верст[15]. Ця приналежність важить більше за сучасну адресу: саме за нею шукають документи.
Назва
Назва пояснюється в самому джерелі, і пояснення несподівано буденне. «Маковище» це макова ділянка, поле під маком. Похилевич пише, що хутір належав одному з макарівських міщан, «отличавшійся производствомъ маку на своихъ низменныхъ огородахъ», а коли «увеличилось число маковищъ и жителей», деревня почала входити в поділові акти макарівських власників[17]. Три макові квітки стоять і на сучасному гербі села.
У першому виданні 1864 року на цьому місці надруковано інакше: «Когда въ Маковницахъ увеличилось число жителей»[15]. Слово читається на скані однозначно, з «н» і «ц», але в наступному виданні автор його прибрав і переписав речення. Найпростіше пояснення - друкарська помилка, яку Похилевич сам і виправив.
З датою заснування складніше. Видання 1864 року каже «за 150 лѣтъ это былъ хуторъ», тобто відлічує приблизно до 1714 року[15]; видання 1887-го перекладає той самий підрахунок у пряме твердження - «въ началѣ XVIII в. это былъ хуторъ»[17]. Районні «Нариси» 2006 року датують заснування XVII століттям[18], але вони переказують саме Похилевича, з тією самою легендою про міщанина й мак, тож за незалежну версію це число брати не можна.
Кому належало
Найдавніша дата, під якою Маковище назване власним іменем, - початок 1768 року, коли князь Антоній Любомирський обміняв Каетану Расцішевському Макарів із селами на свої маєтки в іншому краї[18]. Куди саме, джерела не сходяться: нарис 2006 року каже «в районі Канева», а географічний словник кладе ті самі села на Брацлавщину. Село ходило в одному пакеті з Колонщиною, Копиловом, Плахтянкою, Гавронщиною й Наливайківкою[18].
Далі ланцюг власників відомий поіменно. Похилевич датує купівлю Маковища майором Роменським у Карла Росцишевського 1836 роком, а перехід до Розеслава Рильського - 1857-м[15][17]. Прізвище першого варто написати уважно. Похилевич пише Роменський в обох редакціях[15][17], і польський словник повторює за ним[22] - але це один автор і переказ із нього, а не три свідки. Другий свідок тут інший: дворянська ревізька казка 1834 року, на три десятиліття давніша за першу з цих книжок, називає при Маковищі того самого Роменського разом із дошлюбним прізвищем дружини - Виговська[5]. Вона ж ставить під сумнів рік купівлі: за казкою Роменський сидить на Маковищі вже за два роки до дати, яку подає Похилевич. Форма «Раменський», яка стоїть у районних «Нарисах»[18], це помилка переписування.
Розеслав Рильський був дідом поета Максима Рильського, а його син Тадей - тим самим, чий допис відкриває цю сторінку. 1876 року Тадей продав тисячу двісті десять десятин Олексію Лукʼяновичу Сусаліну, і Похилевич додає подробицю, якої немає більше ніде: земля була заставлена в Полтавському поземельному банку за двадцять чотири тисячі рублів[17]. Дворянський список 1906 року називає рід Сусаліних записаним по Полтавській губернії, третьою частиною родовідної книги, з 1 вересня 1847 року[28]. Губернія та сама, що й банк, у якому лежала застава, - але список описує рід, а не маєток, і по батькові самого Олексія в ньому немає, тож звести це в одне речення про покупця ми не можемо.
Числа землі при цьому сходяться між трьома виданнями. 1864 року за селом рахували 1780 десятин[15]; продано 1876-го 1210[17]; надільної, селянської, лишалося 552[22]. Разом це 1762 - ті самі 1780 за відрахуванням дрібниць. Викупні платежі становили 318 карбованців 46 копійок[17].
На 1900 рік землею володіють уже інші: Марія Іванівна Булацель і Влас Никитич Авраменко[1]. Землі за селом рахують тоді 1729 десятин - на пʼятдесят менше, ніж 1864 року[15]. Куди поділася різниця, «Список» не пояснює.
Для пошуку. Імена простих маковищан до 1917 року лежать не в метриках, а в двох інших місцях. Ревізька казка 1795 року дає по селу двадцять два двори й окремо неосілих; блок стоїть на аркушах 1148-1163, хоч зміст опису обіцяє 1172-1187[4]. А вісімнадцять справ київського нотаріального архіву за 1899-1913 роки називають у самих заголовках тих, хто заставляв землю: Лазнюків, Сарасів, Терещуків, Мельників, Зіменків, Тишкевичів, Чумаків, Гребенюків[6].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 198 | жителів обох статей, парафіян Колонського приходу з цієї деревні; землі 1780 десятин[15] |
| 1887 | 254 і ще до 100 | православних, і окремо німецьких колоністів, чиє «точное число, подданство и религія неизв.»[17] |
| близько 1890 | 348 | жителів у 34 дворах[22] |
| 1900 | 442 | 234 чоловіки й 208 жінок у 76 дворах; землі 1729 десятин[1] |
| 1923 | 518 | 240 чоловіків і 278 жінок у 170 господарствах[24] |
| 1926 | 670 | душ обох родів у 158 господарствах[25] |
| 2000 | 858 | наявне населення на 15 грудня, у 315 будинках[21] |
| 2012 | 850 | за оцінкою районної газети[32] |
Два місця в цьому ряду обманюють, і обидва варто назвати. Перше: 254 і 348 не суперечать одне одному. Похилевич рахує самих православних і окремо додає «до ста» німецьких колоністів, прямо зізнаючись, що їх не перелічили й не знають ні підданства, ні релігії[17]; польський словник дає 348 разом[22]. Друге число тут не другий свідок: 254 і сто дають приблизно те саме, тобто словник лише підтверджує арифметику. Тобто наприкінці XIX століття близько третини села складали люди, яких перепис не називає ні числом, ні підданством, ні вірою. Районні «Нариси» звели обидва числа в одне й написали «254 жителі»[18] - так із села зникла ціла колонія.
Друге: стрибок із 518 до 670 за три роки це не приріст. На 1923 рік Маковищанська сільрада мала шість поселень, і разом у них жило 1202 особи: крім самого села - хутори Олексіївський, Лісне Маковище й Маків, колонія Марʼянівка та хутір Машкова Руда[24]. У 1926-му в раді лишився один пункт[25]. Три хутори, що тримали разом 322 людини, зникли з переліків, і разом із ними вибули колонія Марʼянівка та Машкова Руда - ще 362 особи.
Як саме це склалося в 670, з наших чисел не видно. Просте додавання не сходиться: 518 і 322 дало б 840. Не сходиться й кількість дворів, яка за ті самі три роки не зросла, а впала зі 170 до 158. Тобто щонайменше частина хутірських людей пішла не в Маковище, а кудись іще, і куди - джерела мовчать.
А між 1926 і 2000 роками в цьому ряду немає жодного числа. Саме туди припадають голод, терор і війна.
XX століття
Перше, що відомо про село в новому столітті, стосується не політики, а молока. 1913 року «Рада» друкує огляд молочарських спілок Київщини, і в таблиці стоїть маковищанська: 27 членів, 60 корів, 348 пудів прийнятого молока, 1375 карбованців виторгу й 988 карбованців, виплачених членам[12].
Далі йдуть двадцяті, і газети описують їх не героїчно. У жовтні 1925 року в хаті селянина Пилипа Зленка загорілося, вогонь перекинувся на криті соломою сусідні будівлі, і село втратило 24 двори; збитків нарахували 39 тисяч карбованців[7]. Того самого року члени комнезаму пишуть до газети, що «село Маковищі не мало на протязі 15 років школи, так і до цього року зоставалося без неї»[8]. А інструктор кооперації, приїхавши перевірити маковищанське споживче товариство, застає його фактично мертвим: приміщення здане в оренду, склад правління доводиться пригадувати на памʼять, а рахунки Соробкоп шле на адресу правління, якого немає[13].
Колгосп у селі звався артіллю «1 серпня». У травні 1934 року вона підписалася на державну позику в 4300 карбованців і внесла готівкою 1100[10]; у липні 1939-го першою в районі почала вибирати льон - чотири гектари з пʼяти[11]. Про голод 1932-1933 років й терор 1937-1938 сказано окремо.
Одна замітка з тих років варта згадки вже тим, що вона взагалі зʼявилася. Наприкінці жовтня 1937 року обласна газета друкує скаргу виборців: у Карашині, Маковищі, Марʼянівці й Забуянці до дільничних комісій «не виділили жодної жінки»[9].
Про війну теж окремо. Після неї село ще мало власну раду: 1947 року в довіднику стоїть Маковищенська сільська Рада, і в ній само село та хутір Вишеград[2]. Господарську самостійність село втратило 1959-го, коли копилівці, «прагнучи допомогти колгоспникам артілі села Маковище подолати відставання», обʼєдналися з ними в одну артіль. Книжка, яка це переказує, робить рідкісну для радянського нарису обмовку: «частина людей стверджує, що колгоспників примусили проголосувати за таке рішення»[19]. З 1961 по 1981 рік господарство села було вже відділком копилівського, а з 1981-го по 2000-й Маковище мало власний радгосп «Київський» - підсобне господарство Міністерства будівництва підприємств нафтової і газової промисловості[18].
Сільрада зникла окремо від господарства, і коли саме, ми не встановили. 1971 року село вже підпорядковане Копилівській[27], і на 1 січня 1987 року воно так само стоїть 667-м пунктом тієї самої ради[26]. Своєю Маковищанська сільрада знову стала десь між 1987 і 2000 роками[21].
1952 року маковищани двічі виступають у макарівському будинку культури на районній читацькій конференції: колгоспниця Марія Мельник говорить про повісті Василя Минка, колгоспник Віліх - про «Синів землі» Кротевича[31]. Минко й записав це для «Літературної газети».
Наприкінці вісімдесятих село різко виросло. 1986 року Маковище прийняло переселенців із зони Чорнобильської АЕС, і для них збудували 101 будинок: 70 звела Новобузька пересувна механізована колона тресту «Агропромбуд-2», ще 31 - управління капітального будівництва облдержадміністрації[18]. Частину віддали вчителям, лікарям та інженерам. Село на 858 душ 2000 року й село на 670 душ 1926-го це вже, по суті, різні села.
Церква і школа
Своєї церкви Маковище не мало ніколи до початку 2000-х - і це не прогалина в наших джерелах, а факт про село. Похилевич 1864 року прямо приписує деревню до Колонського приходу за сім верст[15], польський словник повторює те саме[23]. Про саму парафіяльну церкву - Іоанна Богослова, збудовану 1778 року, - і про візиту 1746 року, яка застала на її місці попередню, сказано на сторінці Колонщини. Своя церква, Свято-Михайлівська, запрацювала в Маковищі 2002 року[18].
Для пошуку. Через це метрики маковищан за XIX століття шукати за назвою села марно: у покажчиках стоїть парафія, і треба брати Колонщину. Це перевірено: у вибірці з двохсот метричних записів колонщинського приходу назви приписаних сіл не стоїть у жодному.
Зі школою вийшло навпаки: вона в селі була раніше, ніж церква. Наприкінці XIX століття словник фіксує в Маковищі школку[22], а «Список населених місць» 1900 року називає її школою грамоти[1]. Хто її заснував, джерела не кажуть. Що між нею й лихою заявою комнезаму про пʼятнадцять років без школи[8] сталося, теж невідомо. Нову школу ввели в дію 1992 року[18]; сьогодні це Маковищанська гімназія.
Що збереглося
Найдавніше, що є на цій землі, старше за село на тисячоліття. Північна лінія Змієвих валів, яка починається біля Трипілля, іде через Бишів, Мотижин і Копилів «по землямъ деревни Маковище къ деревнѣ Фасовкѣ», де перетинає Здвиж[29]. Народна назва цих валів - Змієві або Змієвина; звична «Троянові» стоїть, як зазначає той-таки Антонович, на хибній гіпотезі[29]. Вал іде полями села; самого Маковища в переліку немає, на відміну від Мотижина, Копилова й Фасівки. Сам автор на тій самій сторінці попереджає, що точно нанести на карту навіть відомі відтинки не вдалося.
З курганами історія цікавіша. Похилевич описує біля Маковищ і Копилова групи по двадцять і більше невеликих насипів, складених із вугілля, піску й золи, що тягнуться дугою верстви на три[16]. Археологічна карта губернії 1895 року фіксує при Маковищі рівно один курган у полі, за донесенням Мотижинської волості[30]. Групи насипів у ній немає взагалі. Пояснення, найпевніше, у складі: вугілля, пісок і зола лишаються там, де щось довго випалювали.
У центрі села стоїть братська могила радянських воїнів зі скульптурою бійця й памʼятник односельцям, які не повернулися з фронтів; про числа на його плитах сказано на сторінці про війну. Герб і прапор селу намалював Анатолій Марчук; обидва лежать на Вікісховищі як суспільне надбання, і саме звідти взято герб у картці цієї сторінки[14].
Маковище на всю Україну одне: суцільний перебір кодифікатора адміністративних одиниць дає цю назву рівно один раз[33]. Тому будь-яка згадка «Маковища Київської області» в сучасному джерелі стосується цього села, а от історичні згадки треба звіряти повітом: однойменні хутори були на Волині, на Мінщині, під Берестям і навіть у сусідньому Хабнівському районі на Поліссі.