Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Королівка
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Каролівка
1840 року біля Королівки в болоті знайшли давній дзвін. Похилевич, який цю знахідку записав, робить із неї висновок, що церква в селі стояла й до тієї, яку він застав[7]. Видання 1887 року привʼязує її до часів ченців[8]; хто поставив і коли зникла, не каже ніхто.
Решта дат по селу молодша: 480 жителів і 2988 десятин землі при селі 1864 року[7], 1183 чоловіки на початку 1970-х[9], сьогодні 738[19].
Стоїть село за пʼять верст від Липівки, серед лісів і на низині, де раніше були озера[7]. Вабля тут ще не річка: Похилевич 1864 року пише «при вершинѣ ручья Вабли»[7]. Найближча залізниця - станція Буян за дванадцять кілометрів[9]; Вікіпедія дає пʼятнадцять, але станції не називає[20]. Сучасна адреса - Бучанський район, Макарівська селищна громада[31]. Шукати документи треба не за нею: до революції це Київський повіт, Макарівська волость[13], а церковно - Липовський приход, бо церква 1857 року причту не мала[7].
Назва
Для пошуку. Стара форма назви - Каролівка, і обидва краєзнавчі пояснення виводять її від чоловічого імені Кароль. За обома написаннями й треба шукати документи.
Року першої згадки не дає жоден книжковий довідник - ні Похилевич, ні «Історія міст і сіл»[7][9], хоча сусіднім селам обидва видання його дають. Дата 1643, яка ходить у краєзнавчому обігу як рік заснування, - це розрахунок автора «Макарівських вістей», зроблений із застереженням «на наш погляд»; найраніша дата, яку той самий автор подає як згадку в документі, - 1679[12]. Самого документа за 1679 рік він не називає, тому роком першої письмової згадки цю дату називати ще рано.
Пояснення через Кароля має документальну опору, але не в тій книжці, на яку посилається Вікіпедія: фразу «Королевка (правильнѣе Каролевка, отъ Кароля з Логойска)», яку Вікіпедія приписує Похилевичу, дає саме друге видання 1887 року[8]. На сторінці 1864 року про Королівку її немає[7].
Кому належало
Кому належало село, три джерела кажуть по-різному.
Похилевич 1864 року пише про монастирську власність: «въ прошломъ вѣкѣ», тобто у XVIII столітті, село належало до маєтностей Овруцького базиліанського монастиря, а на час написання книжки - Любоміру Ксаверійовичу Маршицькому, римо-католику, який дістав його по смерті батька 1853 року[7]. Сайт громади: «в кінці XVIIІ ст. Королівка належала Маршицьким»[19].
«Національна книга памʼяті» називає інших власників: село виникло у XVII столітті, і «у Харлінських купив Кароль Шашкевич»[10]. А «Макарівські вісті» 2012 року дають третю версію: у XVII столітті село належало Харлінським, як і весь Макарівський ключ, що 1643 року став власністю Кшиштофа Харлінського; назву воно дістало пізніше, від Кароля Тишкевича, і «вперше Каролівка у власності Тишкевича згадується в 1679 році»[12].
Газетна версія посилається на Похилевича, а на його сторінці про Королівку немає нічого з переліченого - жодним словом у виданні 1864 року; Харленських і Тишкевича дає видання 1887-го[8]. «Нариси» 2006 року дають ту саму фразу з Каролем Тишкевичем[11]. А володіння Харлінських краєзнавча книжка про сусіднє Грузьке привʼязує до Бишева й Грузького, не згадуючи Королівки жодного разу[26] - тоді як наше село весь час числиться в Макарівській волості, не в Бишівській[13].
Друге видання Похилевича, 1887 року, поєднує обидві версії. За ним, один із Харленських, яким у XVII столітті належав Макарівський ключ, віддав село в заставу за 30000 злотих Каролю з Логойська Тишкевичу; монастир допоміг Харленському виплатити борг і згодом отримав саму маєтність[8]. Заставодержателем тут названо Тишкевича, не Шашкевича, як у книзі памʼяті. Далі ланцюжок сходиться з відомим: «з кінця минулого століття» власниками стали Маршицькі, а 1862 року маєток купила в одного з них Фелиція Адамівна Модзелевська[8]. На 1887 рік їй належало 1897 десятин; продавцем «Нариси» називають Любоміра Маршицького[11].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 480 | обох статей, з них 12 римо-католиків[7] |
| 1887 | 768 | обох статей; ревізьких душ 228, наділу 1009 десятин[8] |
| 1971 | 1183 | перепис «Історії міст і сіл»[9] |
| 2022/2025 | 738 | старостинський округ[19] |
За перших двадцять три роки ряду населення зросло на три пʼятих, а за останні пів століття, від піку 1971 року, впало більше ніж на третину.
Між другою і третьою точками ряду понад вісім десятиліть. Навесні 1938 року в Королівці працювало 40 гуртків вивчення «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР», і в них вчилося 1040 виборців[4]. Це не населення: діти у виборці не входили, та й у гуртки ходили не всі дорослі. Але як нижня межа ця тисяча вже майже дорівнює всьому населенню 1971 року - село 1938 року було помітно більшим за те, яке перелічила «Історія міст і сіл»[4][9].
Разом із Королівкою в старостинському окрузі стоять Ферма і Новомирівка - той самий склад, що й 1971 року, коли обидва села підпорядковувалися Королівській сільраді[9][19]. Ще 1946 року сільрада не мала жодного підпорядкованого пункту, крім самої Королівки[32] - обидва села приєдналися до неї десь у наступну чверть століття.
Площі села ми не подаємо: доступні джерела дають три різні числа, причому два з них стоять в одній і тій самій статті Вікіпедії[20][19]. Перевірити це можна витягом із земельного кадастру.
XX століття
Радвладу встановлено в лютому 1918-го[11]; 1920 року тут створили сільревком на чолі з М. Міщенком; у 1923-1924 роках зʼявилося споживче кредитне товариство[10]. 1929 року організували комуну «Ленінський шлях», першим головою якої став Терентій Сакович Степанчук. Розкуркулених у селі 28. У 1934 році комуна стала колгоспом[10] - імені Сталіна[5][23].
Далі колгосп двічі перекроювали. 29 грудня 1950 року його обʼєднали з «Червоною Зіркою» сусідньої Озірщини в один колгосп із центром у Королівці, а 28 липня 1952-го знову розʼєднали - на імені Сталіна в Королівці й імені Будьонного в Озірщині[24][23]. На 1971 рік тут уже центральна садиба колгоспу «Росія» з чотирма тисячами гектарів землі, з них 2827 орної[9].
Про голод 1932-1933 років книга памʼяті каже, що в селі встановлено імена 50 осіб[10]. Більшу половину списку виписано з книги реєстрації актів про смерть Королівської сільради за 1932 рік, і слова «голод» немає ні в одному з 24 прочитаних актів[2]. Голоду це не спростовує - книг смертей села за 1933 рік не знайдено взагалі, - але там, де мартиролог пише «від голоду», під ним щоразу стоїть порожня графа[2][10].
Наприкінці 1936 року в обласній газеті вийшло оголошення на чотири рядки: Ликера Сахнєвич із Королівки розшукувала двох синів, Павла й Тоніка, залишених у Києві на вулиці 1934 року[3]. Чим це скінчилося, невідомо.
Двадцятьох уродженців і жителів села зачепили репресії за київським томом «Реабілітованих історією», і ще одного дав житомирський: учителя Антона Онисимовича Суровського, засудженого 1949 року на десять років і померлого того ж жовтня, - хоч за яку саме Королівку його записано, том не каже[14][16]. 3 серпня 1937 року трійка засудила до розстрілу чотирьох односельців. Окремо від тих двадцяти стоїть Данило Пилипович Левченко, уродженець Королівки, голова колгоспу в сусідніх Наливайках: його імʼя трапилося не в мартиролозі, а в довідці, за якою обласне партійне керівництво санкціонувало арешт і висилку за межі УСРР[15]. Ще один королівський Левченко, Сергій Михайлович, після війни збирав памʼять про неї.
Навесні 1938 року заняття в виборчих гуртках вели сорок агітаторів; найкращими газета називає Володимира Дзюбу і 60-річного колгоспника К. Н. Левченка, окремо хвалить комсомольців А. Зайця та І. Бурвікова, які встигли провести по сім занять, а всією роботою по «двадцятихатках» керував директор школи. Ланкова Ганна Лесидченко, обрана до окружної виборчої комісії, разом із ланковою Ніною Заяць щодня проводила бесіди з жінками-колгоспницями[4]. У липні того ж року газета називає ще одну ланкову - Христю Заєць із колгоспу імені Сталіна, яка на теребінні льону виконувала дві норми[5].
7 червня 1941 року, за пʼятнадцять днів до вторгнення, під листом фінансового активу району стоїть підпис Т. Зайця, голови колгоспу сільради села Королівка[6]. Прізвище Заєць, воно ж Заяць, тримається в цьому селі щонайменше від 1932 до 1941 року: десятеро Зайців стоять у мартиролозі Голодомору[10][2], четверо - серед агітаторів, ланкових і голів кінця тридцятих[4][5][6]. Хто з них кому родич, не каже жоден із цих документів.
Далі була окупація 1941-1944 років, від якої лишився цілий архівний фонд Королівської сільської управи, а в ньому подвірна книга з переписом населення села за 1943 рік[30]. Для того, хто шукає рід, у ній стоять не окремі події, а всі двори з людьми в них. До Німеччини вивезено 150 (попередньо)[25], нагороджено 367[9].
Олександр Дмитрович Кравченко (1979-2015), молодший сержант, загинув на російсько-українській війні; його іменем названо центральну вулицю села[20].
Церква і школа
Церкву святителя Миколая жителі збудували власним коштом 1857 року - деревʼяну, без землі й без причту, тому приписну до Липівки, з богослужінням раз на три тижні[7]. З 480 жителів дванадцятеро були римо-католиками. Та церква не пережила окупації, а нинішня в селі має іншу присвяту - Казанської ікони Божої Матері, юрисдикція ПЦУ[20][21].
Де шукати королівські метрики - і чому не під назвою свого села. Своїх метричних книг за час до 1857 року Королівка не має: причту тут не було, і королівців хрестили, вінчали й ховали в Покровській церкві Липівки[7]. Покажчик дублікатів метричних книг показує це з несподіваного боку: під назвою «Королівка» жоден із двохсот переглянутих не київський - усі при церквах Васильківського повіту, при чужій однойменниці[27]. Шукати треба серед липівських записів, а їх близько трьох тисяч ста[28], і в справах 2024, 2082, 2136, 2204, 2469 і 2545а опису 1012[29].
Школа в селі мала директора вже 1938 року - Дмитра Сидоровича Ромашка. Обласна газета згадує його не як педагога, а як керівника передвиборчої агітації: щодекади проводив консультації для агітаторів і добирав їм літературу[4]. Це єдиний відомий директор довоєнної королівської школи; саму школу видно на шість років раніше - у графі заняття акта про смерть 1932 року вписано «учитель», у графі установа - «школа». Тих учителів було двоє, їм було 22 і 20 років, і обидва померли в селі того року: Данило Олексіїв Сидоренко та Іван Корнійів Авраамчук[2][10]. Довоєнної семирічки після окупації не стало, і нове приміщення десятирічки поставили аж 1967 року[20]. На 1971 рік школа середня, при ній будинок культури, бібліотека і пологовий будинок; дільничної лікарні село не мало - найближчі видання називає в Грузькому й Забуянні[9].
Що збереглося
Памʼятників у селі два, і плутають їх постійно. Один стоїть на кладовищі (50.5523 / 29.7342), і напис на ньому каже про братську могилу 500 радянських воїнів, полеглих в обороні та визволенні села. Другий - у центрі села (50.5496 / 29.7325): братська могила разом із памʼятником на честь 162 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів[22]. Між ними понад 300 метрів, а підписи файлів на Wikimedia Commons і назва вузла в OpenStreetMap однаково переносять «500 воїнів» на центральний памʼятник.
У переліку 2003 року Королівка має один рядок, і описує він саме центральний обʼєкт: позиція 651, охоронний № 1662, «братська могила воїнів Радянської Армії і памʼятник воїнам-односельцям», дата обʼєкта 1953 рік, місце - центр села[18]. Могили на кладовищі в тому рядку немає, і з цього не випливає нічого: це список памʼяток, що не підлягають приватизації, а не реєстр. У рішенні 1970 року в Королівці стоїть тільки памʼятник, без могили: позиція 556, «скульптура воїна з залізобетону, постамент з бутового каменю», без року і без слів «за визволення», якими закінчуються всі сусідні позиції[17]. Коли кожен із двох памʼятників став на облік, з цих двох списків не встановлюється.
Чисел довкола цих двох памʼятників ходить чотири, і міряють вони різне: 500 поховані воїни, 162 односельці, що не повернулися, 483 мобілізовані за війну, 186 загиблі на полі бою[22][20]. Сходитися між собою вони не мусять. Нарис 2006 року, звідки пішло 186, рахує 186 самих королівців, а 29 із Ферми - окремо[11], тож разом виходить 215. А от 162 і 186 таки розходяться: обидва про саму Королівку, і чому вони різні, не пояснює ніщо.
Таблички з числом на центральному памʼятнику немає. На чотирьох знімках постамент несе чотири панелі по два стовпці «прізвище + ініціали», а числа чи року на камені не вибито ніде[1]. Отже 162 стоїть тільки в описі файла на Вікісховищі[22], а порахувати самі імена заважають вінки під двома центральними панелями.