Королівка

село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Каролівка

У 1864 році в Королівці було 480 жителів, а землі при ній 2988 десятин^[6]. На початку 1970-х тут жило 1183 чоловіки^[7], сьогодні - 738^[14]. Найдавніша річ, яку в цьому селі можна датувати, старша за всі три числа: 1840 року біля села в болоті знайшли давній дзвін. Похилевич, який цю знахідку записав, робить із неї єдиний висновок, на який вона дає право, - що церква в Королівці колись стояла й до тієї, яку він застав^[6]. Хто її поставив і коли вона зникла, не каже жодне джерело.

Село стоїть при верхівʼї Ваблі, за пʼять верст від Липівки, серед лісів і на низині, де раніше були озера^[6]. Вабля тут ще не річка: Похилевич 1864 року пише «при вершинѣ ручья Вабли»^[6]. Найближча залізниця за дванадцять кілометрів - станція Буян^[7]; Вікіпедія дає пʼятнадцять, але станції не називає, тому звірити ці два числа нема на чому^[15]. Сучасна адреса - Бучанський район, Макарівська селищна громада^[23], але документи шукати треба не за нею: до революції це Київський повіт, Макарівська волость^[10], а церковно - Липовський приход, бо власного причту Королівка не мала ніколи^[6]. Метрики її жителів лежать під назвою сусіднього села.

Назва і власники

Стара форма назви - Каролівка, і обидва краєзнавчі пояснення виводять її від чоловічого імені Кароль. Далі згоди немає: кому належало село, три джерела кажуть по-різному, і звести їх в одне речення не виходить.

Похилевич 1864 року: «въ прошломъ вѣкѣ», тобто у XVIII столітті, село належало до маєтностей Овруцького базиліанського монастиря, а на час написання книжки - Любоміру Ксаверійовичу Маршицькому, римо-католику, який дістав його по смерті батька 1853 року^[6]. Цю версію повторює сайт громади, дослівно: «В кінці XVIIІ ст. Королівка належала Маршицьким»^[14].

«Національна книга памʼяті»: село виникло у XVII столітті, і «у Харлінських купив Кароль Шашкевич»^[8].

«Макарівські вісті» 2012 року: у XVII столітті село належало Харлінським, як і весь Макарівський ключ, що 1643 року став власністю Кшиштофа Харлінського; назву воно дістало пізніше, від Кароля Тишкевича, і «вперше Каролівка у власності Тишкевича згадується в 1679 році»^[9].

Розрізняти їх варто не за правдоподібністю, а за трьома перевірками. Перша найважча для газетної версії: вона посилається на Похилевича, а на сторінці Похилевича про Королівку немає ні Харлінських, ні Тишкевича, ні року 1643, ні року 1679 - жодним словом^[6][9]. Друга: прізвище «Шашкевич» не знаходиться більше ніде, тоді як «Тишкевич» принаймні пояснює перехід Каролівка - Королівка, і на випадкову описку ці два прізвища надто різні. Третя: володіння Харлінських краєзнавча книжка про сусіднє Грузьке привʼязує до Бишева й Грузького, а Королівки не згадує жодного разу^[21] - тоді як наше село весь час числиться в Макарівській волості, не в Бишівській^[10].

Хронологічно Похилевич і дві інші версії не обовʼязково виключають одна одну: монастирська власність XVIII століття могла настати після шляхетської XVII-го. Але поки не знайдено акта передачі, це припущення, а не звʼязка. Року першої згадки не дає жоден книжковий довідник - ні Похилевич, ні «Історія міст і сіл»^[6][7], хоча сусіднім селам обидва видання його дають. Дата 1643, яка ходить у краєзнавчому обігу як рік заснування, - це розрахунок автора газети, зроблений із застереженням «на наш погляд»; найраніша дата, яку той самий автор подає як згадку в документі, - 1679^[9]. Самого документа за 1679 рік він не називає. Отже роком першої письмової згадки Королівки цю дату називати ще рано: це найраніша дата в краєзнавчому обігу, і документ під нею досі не показаний.

Скільки людей

480 жителів 1864 року^[6], 1183 на початку 1970-х^[7], 738 сьогодні^[14]. Село виросло за століття у два з половиною раза, а тоді за пів століття втратило більше третини.

Між цими числами столітня діра, і єдине, що в неї вдалося поставити, - число іншої природи. Навесні 1938 року в Королівці працювало 40 гуртків вивчення «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР», і в цих гуртках вчилося 1040 виборців^[3]. Це не населення села: у виборці не входили діти, а в гуртки - не всі дорослі. Але саме тому число й важить. Тисяча сорок дорослих, записаних у гуртки, - це нижня межа, і вона вже майже дорівнює всьому населенню 1971 року. Село 1938 року було помітно більшим за село, яке через тридцять три роки перелічила «Історія міст і сіл»^[3][7].

Разом із Королівкою в старостинському окрузі стоять Ферма і Новомирівка - той самий склад, що й 1971 року, коли обидва села підпорядковувалися Королівській сільраді^[7][14].

Площі села в жодному з чисел тут не названо, бо доступні джерела дають три різні, причому два з них стоять в одній і тій самій статті Вікіпедії, тобто вона суперечить сама собі, а не комусь іншому^[15][14]. Розсудити їх може тільки витяг із земельного кадастру.

XX століття

Найраніша радянська дата по селу - 1920 рік, коли в Королівці створили сільревком на чолі з М. Міщенком; у 1923-1924 роках зʼявилося споживче кредитне товариство^[8]. 1929 року організували комуну «Ленінський шлях», першим головою якої став Терентій Сакович Степанчук. Розкуркулених у селі 28. У 1934 році комуна стала колгоспом^[8] - імені Сталіна^[4][18]. 29 грудня 1950 року його обʼєднали з «Червоною Зіркою» сусідньої Озірщини в один колгосп із центром у Королівці, а 28 липня 1952-го знову розʼєднали - на імені Сталіна в Королівці й імені Будьонного в Озірщині^[19][18]. На 1971 рік тут уже центральна садиба колгоспу «Росія» з чотирма тисячами гектарів землі, з них 2827 орної^[7].

Про голод 1932-1933 років книга памʼяті каже, що в селі встановлено імена 50 осіб; надрукований мартиролог має 47 рядків, бо трьох людей у ньому надруковано двічі^[8]. Більшу половину списку виписано з книги реєстрації актів про смерть Королівської сільради за 1932 рік, і в цій книзі слова «голод» немає жодного разу: у чотирнадцяти актах причиною вписано хворобу, старість чи нещасний випадок, у дванадцяти графа причини порожня^[1]. Голоду це не спростовує - книг смертей села за 1933 рік не знайдено взагалі, - але там, де мартиролог пише «від голоду» в архівній половині списку, під ним щоразу стоїть порожня графа^[1][8]. Серед цих імен піп Гаврило Митрофанів Панасевич, що помер 15 листопада 1932 року, і Федор Андріїв Вдовенко, член тієї самої сільськогосподарської комуни, померлий 22 жовтня^[1].

Той самий бланк зберіг те, чого не зберегла книга. Двоє двадцятирічних учителів померли в селі 1932 року - Данило Олексіїв Сидоренко у червні від туберкульозу і Іван Корнійів Авраамчук 1 вересня від нещасного випадку, - і саме графа їхнього заняття є найранішим свідченням, що школа в Королівці працювала. У мартиролозі один із них «службовець», другий «у артілі»^[1][8].

Наприкінці 1936 року в обласній газеті вийшло оголошення на чотири рядки: Ликера Сахнєвич із Королівки розшукувала двох синів, Павла й Тоніка, залишених у Києві на вулиці 1934 року^[2]. Чим це скінчилося, невідомо.

Двадцятьох уродженців і жителів села зачепили репресії^[11]. Найтяжчий день

• 3 серпня 1937 року, коли трійка засудила до розстрілу чотирьох односельців одразу. Окремо від тих двадцяти стоїть Данило Пилипович Левченко, уродженець Королівки, голова колгоспу й секретар партосередку в сусідніх Наливайках: його імʼя трапилося не в мартиролозі, а в довідці, за якою обласне партійне керівництво санкціонувало арешт і висилку за межі УСРР. Ще один королівський Левченко - Сергій Михайлович, пройшов ті самі десятиліття з другого боку: після війни він зібрав памʼять про неї і став відповідальним секретарем районної «Книги Памʼяті».

Між цими двома роками село двічі потрапило в обласну газету як приклад, і з цих заміток видно, хто в ньому тоді щось значив. Навесні 1938 року заняття в виборчих гуртках вели сорок агітаторів; найкращими газета називає Володимира Дзюбу і 60-річного колгоспника К. Н. Левченка, окремо хвалить комсомольців А. Зайця та І. Бурвікова, які встигли провести по сім занять, а всією роботою по «двадцятихатках» керував директор школи. Ланкова Ганна Лесидченко, обрана до окружної виборчої комісії, разом із ланковою Ніною Заяць щодня проводила бесіди з жінками-колгоспницями^[3]. У липні того ж року газета називає ще одну ланкову - Христю Заєць із колгоспу імені Сталіна, яка на теребінні льону виконувала дві норми^[4]. Назву колгоспу підтверджують два незалежні джерела: сама газета 1938 року й архівна довідка районного відділу, надрукована через сімдесят девʼять років^[4][18].

Останній мирний слід - 7 червня 1941 року, за пʼятнадцять днів до вторгнення: під листом фінансового активу району стоїть підпис Т. Зайця, голови колгоспу сільради села Королівка^[5]. Прізвище Заєць, воно ж Заяць, тримається в цьому селі щонайменше від 1932 до 1941 року: десятеро Зайців стоять у мартиролозі Голодомору^[8][1], четверо - серед агітаторів, ланкових і голів кінця тридцятих^[3][4][5]. Хто з них кому родич, не каже жоден із цих документів.

Далі була окупація, і від неї лишився цілий архівний фонд - Королівська сільська управа 1941-1944 років, дві справи, а в них подвірна книга з переписом населення села за 1943 рік^[22]. Для того, хто шукає рід, це найцінніший відомий документ по Королівці після метрик: подвірна книга перелічує не окремі події, а всі двори з людьми в них. Сто пʼятдесят жителів села вивезли на примусові роботи до Німеччини - число зведене за матеріалами обласного архіву, і автор підрахунку сам застерігає, що воно не остаточне^[20]. За бойові заслуги на фронтах війни 367 жителів Королівки нагороджено орденами й медалями^[7].

Найпізніше імʼя в цьому переліку належить уже нашому часу: Олександр Дмитрович Кравченко (1979-2015), молодший сержант, загинув на російсько-українській війні, і його іменем названо центральну вулицю села^[15].

Церква і школа

Церкву святителя Миколая жителі збудували власним коштом 1857 року - деревʼяну, без землі й без причту, тому приписну до Липівки, з богослужінням раз на три тижні^[6]. З 480 жителів дванадцятеро були римо-католиками^[6]. Тієї церкви немає: деревину розібраного храму німці вивезли в сусідній район, а нинішня церква в селі має іншу присвяту - Казанської ікони Божої Матері, юрисдикція ПЦУ^[15][16].

Школа в селі мала директора вже 1938 року - Дмитра Сидоровича Ромашка. Обласна газета згадує його не як педагога, а як людину, що керувала передвиборчою агітацією: щодекади проводив консультації для сорока агітаторів і добирав їм літературу^[3]. Це єдиний відомий директор довоєнної королівської школи; саму школу видно на шість років раніше - у графі заняття акта про смерть 1932 року вписано «учитель королівської школи»^[1]. Ту довоєнну семирічку німці спалили в окупацію, і нове приміщення десятирічки поставили аж 1967 року^[15]. На 1971 рік школа середня, при ній будинок культури, бібліотека і пологовий будинок^[7]. Дільничної лікарні село не мало - найближчі видання називає в Грузькому й Забуянні^[7].

Що збереглося

Памʼятників у селі два, і плутають їх постійно. Один стоїть на кладовищі (50.5523 / 29.7342), і напис на ньому каже про братську могилу 500 радянських воїнів, полеглих в обороні та визволенні села в липні 1941 і листопаді 1943 року. Другий - у центрі села (50.5496 / 29.7325): братська могила разом із памʼятником на честь 162 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів^[17]. Між ними близько 270 метрів по широті, і побачити різницю можна тільки за координатами: підписи файлів на Wikimedia Commons і назва вузла в OpenStreetMap однаково переносять «500 воїнів» на центральний памʼятник.

Обліковий запис у переліку памʼяток один, і описує він саме центральний обʼєкт: позиція 651, охоронний № 1662, дата обʼєкта 1953 рік, місце - центр села^[13]. Могила на кладовищі власного охоронного номера не має. При цьому в переліку 1970 року в Королівці стоїть тільки памʼятник, без могили: позиція 556, «скульптура воїна з залізобетону, постамент з бутового каменю», без року і без слів «за визволення», якими закінчуються всі сусідні позиції^[12]. Отже могила потрапила в облік між 1970 і 2003 роком, а дата обʼєкта 1953 у пізнішому переліку старша за саме рішення 1970 року на сімнадцять років - це розбіжність між двома документами, а не помилка одного з них.

Чисел довкола цих двох памʼятників ходить чотири, і більшість із них міряє різні речі: 500 - поховані воїни, 162 - односельці, що не повернулися, 483 - мобілізовані за війну і 186 - загиблі на полі бою за Вікіпедією^[17][15]. Ці числа не мусять сходитися між собою. Справді суперечать лише 162 і 186: обидва означають те саме - скільки односельців не повернулося, - і розсудити їх нічим, бо Вікіпедія виноски не дає, а за 162 стоїть тільки табличка на памʼятнику.