Копилів
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Копылово, Копылов
Восени 1889 року Петро Чайковський приїхав сюди на одну добу й написав звідси: «Копылово мнѣ ужасно понравилось!»[10] Маєток, який йому так сподобався, на той час уже зʼїдав статок свого власника: за рік мати господаря писатиме, що «все постройки разрушались», що син заплатив за Копилів сто пʼятдесят тисяч рублів і що вільних грошей у нього більше немає[9]. Дім, у якому Чайковському тримали окрему кімнату, стоїть у селі й досі - без шибок, із забитим дошками входом.
Копилів лежить при самій трасі на Житомир. Похилевич 1864 року міряє відстань до Києва в сорок чотири версти й пише, що село стоїть за одну версту на південь від Києво-Брестського шосе, при безіменному струмку, що впадає в Бучу[4]. Струмок насправді має імʼя - Заливи, і знає його лише словник гідронімів[32]. До 1923 року це Макарівська волость Київського повіту Київської губернії[6], нині - Копилівський старостинський округ Макарівської селищної громади Бучанського району[34][35][36]. Документи лежать за повітом і волостю, а не за сучасним районом.
Назва
Похилевич виводить назву від слова копил - «родъ топора особаго устройства, коимъ выдалбливаютъ деревяную крупную посуду, какъ напр. ульи, ночвы и проч.»[5]. Це його здогад, не документ, але здогад людини, яка бачила село в 1860-х.
Обидва видання Похилевича твердять, що «о Копыловѣ упоминается въ древнихъ лѣтописяхъ», і тут-таки сперечаються з київськими археологами, які шукали той давній Копилів «подъ самымъ Кіевомъ»[4][5]. Жодного літописного рядка Похилевич не наводить. Не наводить його й поширена сьогодні дата першої згадки - 1392 рік: ланцюг посилань за нею обривається на газетній статті, а місто, про яке в тій цитаті йдеться, лежить у Білорусі. Ми розібрали цей ланцюг окремо, у розборі.
За життя Чайковського село звалося Копылово; так пишуть і він, і Надія фон Мекк[9].
Кому належало
Найдавніша дата, яку джерела називають прямо, - 1738 рік: відтоді село вже мало двох власників, Коссаковського та Йосифа Дзєваловського. До того й після другої половини XVIII століття воно йшло за долею містечка Макарів, у складі Макарівського маєтку[4].
У 1840 році за борги Йосифа Шимановського маєток поділили між шістьма кредиторами: Яцковським, Мухановим, Кетнером, Глоговським, Рогальським і Буржинською, пропорційно тому, скільки кожному завинили[4]. На 1864 рік у селі сім співвласників, і Похилевич розписує їхні частки з точністю до десятини: у Франца Яцковського з дер. Красногоркою 3668 десятин і 234 ревізькі душі, у Христофора Яцковського, який 1855 року докупив частку в Савицьких, - 1053 і 57, далі Глоговський із дер. Небрат, генеральша Данилевська, спадкоємці Буржинського й Рогальської, а останнім рядком - парафіяльна церква з 52 десятинами «по древнему праву»[4]. Церковну частку так ніхто й не викупив. Решту Яцковські з часом зібрали в одні руки: у виданні 1887 року Похилевич пише, що Христофор Яцковський «скупилъ всѣ части и нынѣ владѣетъ» тут і в сусідній Красногорці[5].
У 1863 році селяни викупили землю. «По выкупному договору 1863 года, крестьяне пріобрѣли въ собственность 1329 десятинъ земли за 51,000 рублей»[4] - і рівно 1329 десятин селянської землі стоїть у «Списку населенных мест» через тридцять сім років[6]. Третє джерело з ними не сходиться: стаття Похилевича 1887 року дає наділ 1317 десятин[5], на дванадцять менше, і чому - ми не встановили.
Про фон Мекків у довідниках і на сайтах стоїть дата 1882, і корінь у неї тепер відомий: краєзнавчий нарис 2006 року дає її двічі[30]. Вона хибна. Похилевич у виданні 1887 року пише, що селом «нынѣ владѣетъ» Христофор Яцковський, а «барону Николаю фонъ Меккъ» продано «недавно» лише 2500 десятин лісу[5]. Титул тут Похилевичів: фон Мекки баронами не були. У «Списку» 1900 року село вже цілком фон Меккове, і господарство в ньому веде управитель Георг Федорович Крогверд[6]. Отже маєток перейшов між 1887 і 1889 роками: восени 1889-го Чайковський уже гостює в Копилові в «Колі», тобто на той час село Миколине[10]. Купувати ж фон Мекк почав із лісу, ще за Яцковського.
Ціну й обставини знаємо з листа його матері. Копилів знайшов і порадив купити Лев Давидов, тесть Миколи; сама Надія Філаретівна була проти, вважаючи це «слишком преждевременным и слишком крупным расходом»; садиба на час купівлі лежала в руїні, і відбудова зʼїла статок[9]. У Копилові вона так і не побувала - збиралася двічі й двічі не доїхала.
Чайковський приїздив сюди двічі, 1889 і 1890 років[8][9]. Про його приїзди - окремий запис.
Наприкінці 1900-х у Копилові був власний дописувач «Кіевлянина» - його кореспонденції виходили під датником «С. КОПЫЛОВЪ, Кіевскаго уѣзда»[12]. У червні 1901 року град вибив у селі сорок десятин озимини, а в сусідньому Мотижині сто; збитків за цими двома селами газета налічила на 4200 рублів[11]. А в 1907-му газета надрукувала: «Наше большое село потрясено загадочнымъ и звѣрскимъ убійствомъ одного темнаго человѣка». У середині травня до Копилова повернувся після довгого увʼязнення Гавриїл Гадзинський, і одного ранку селянин Никита Коваль знайшов його тіло у власній клуні. Слідів боротьби там не було, і хто це зробив, дописувач не знав[12].
Найдавніший документ, у якому Копилів названо на імʼя, - не про село. 18 червня 1747 року в Бердичеві польський військовий суд допитував десятьох затриманих гайдамаків, і перший із них, Гапон родом із Рожева, перелічив свою дорогу: Рожів, Таборівка, Копилів, а далі за кордон «до москалів»[1]. До гайдамаків він пристав уже після Копилова, і місцем нападу село в акті не є.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 994 | 980 православних, 3 римо-католики, 11 євреїв[4] |
| 1887 | 1407 | 1388 православних, 3 католики, 16 євреїв; 440 ревізьких душ[5] |
| 1900 | 2053 | обох статей у 320 дворах[6] |
| 1971 | 2109 | жителі села[8] |
| 2001 | 1331 | перепис населення[39] |
| 2022 | 888 | жителі села; у Северинівці ще 185[35] |
За сто років село виросло вдвічі, а за наступні пʼятдесят утратило більше половини. Числа до 1900 року рахують парафіян і ревізькі душі, тобто не те саме, що жителів, і порівнювати їх треба обережно. Польський географічний словник, який переказує Похилевича, дає ще одну величину: 6089 десятин усієї землі, «здебільшого лісової»[7]. Це рівно сума стовпця Похилевича.
XX століття
Голод. Копилівської сільради немає в змісті жодної з пʼятьох книг актів Макарівського району за 1932 і 1933 роки, які ми переглянули, - хоча власна сільрада в селі була. Книга памʼяті пише, що «точних даних про кількість смертей немає, згідно свідчень очевидців померло 150 людей», і подає при цьому три імені: Коваль Г.П., Петрова К.М., Федоренко Є.І.[13] Ні дати, ні віку, ні причини смерті при них не стоїть, тоді як сусідній мартиролог Королівки на тій самій сторінці подає всі три графи. Докладніше - у записі про голод.
Терор. У макарівському розділі книги репресованих дванадцять статей, повʼязаних із Копиловом[14]. Двоє з них - Володимир Кирилюк, директор копилівської неповної середньої школи, і Олександр Сердюк, її завуч, - засуджені одним рішенням 2 листопада 1937 року й розстріляні одного дня. Ще двоє - уродженці села, які працювали в Києві на Лукʼянівському цвинтарі, і обох розстріляли 4 травня 1938 року. Число дванадцять - нижня межа: у розділ людина потрапляє то за місцем народження, то за місцем проживання, тож повного списку ні уродженців, ні жителів він не дає.
Війна. З Копилова вивезли на примусові роботи до Німеччини дванадцятьох жителів[23]. «Історія міст і сіл» пише, що 412 жителів села нагороджені орденами й медалями[8]. На стелі біля школи ми переписали 276 позицій - прізвище й два ініціали, без років і дат[33]. Найбільші гнізда на ній: двадцять шість Ковалів, вісімнадцять Костенків, дванадцять Бугаїв, девʼятеро Марченків.
У серпні 1955 року копилівські футболісти дістали лист від московської команди майстрів «Динамо» з фотознімком, і той лист обійшов усі бригади колгоспу[27]. У червні 1957 року в селі відкрили колгоспний стадіон із біговими доріжками, легкоатлетичними секторами й стрілецьким тиром, а голову колгоспу Петюха нагородили медаллю сільськогосподарської виставки[28].
Колгосп звався ім. 1 Травня; 24 лютого 1961 року його перетворили на радгосп «Копилівський»[24], і на початку 1970-х це вже дослідне господарство Українського науково-дослідного інституту соціалістичного землеробства «Копилове» - 5448 гектарів, з них 3936 ріллі й 126 саду[8].
Для пошуку. Метричні книги копилівської Петропавлівської парафії за 1883-1907 роки лежать у ЦДІАК, фонд 127, опис 1078, разом із книгами сусідніх сіл - Андріївки, Бузової, Гавронщини, Забуяння, Карашина, Колонщини, Липівки, Макарова, Мотижина, Наливайківки, Ситняків і Фасови[16]. Оцифровані дуплікати за 1840-1842 роки шукаються за іменем у базі FamilySearch: там 357 записів, і в багатьох поле місця події прочитано з самого документа як «Петропавловская церковь, Копылов»[19]. Це, як зʼясувалося, лише частина: коли шукати не за роками, а за самою назвою села, покажчик віддає близько трьох тисяч копилівських записів, і всі двісті, які ми переглянули, стоять при тій самій Петропавлівській церкві Київського повіту[20]. Число приблизне, але порядок його певний, і за ним стоять справи 1970, 2027, 2083, 2328, 2401, 2680 і 2753 опису 1012[21]. Плани копилівських земель за 1813-1912 роки - ДАКО, фонд 1542, справи 784-787[18]. Акти про народження за 1926 рік - ДАКО, фонд Р-5634, опис 1, справа 593, аркуші 1-126[2].
Церква і школа
Церква тут Петропавлівська, деревʼяна, пʼятого класу, збудована 1777 року[4]. Попередня описана у візиті 1746 року, і священником тоді був Афанасій Околович, який, як зазначено у візиті, «терпѣвшій много притѣсненій… отъ владѣльцовъ села и ихъ арендарей»[4]. Прізвище тримається в парафії довго: в описах ЦДІАК стоять щонайменше чотирнадцять справ про копилівську церкву за 1800-1836 роки, і в пʼятьох із них проходить намісник-благочинний Стефан Околович: скарга на заподіяну йому шкоду 1801-1802 років, рапорт про нього, прохання про заборону продажу будинку зятя, скарга Параскеви Соколихи на нього через несплату боргу 1807 року й нарешті його власна смерть 1821-го. Інші справи цього ряду про причт узагалі: висвячення дячка Григорія Тукалова, дозвіл на ремонт церкви 1814 року, освячення відремонтованої 1816-го[15].
На 1900 рік у селі одна церковно-парафіяльна школа, шість вітряних млинів - усі селянські, по одному робітнику кожен, - два громадські запасні хлібні магазини й пожежна частина з десяти бочок, двадцяти пʼяти багрів і пʼятнадцяти драбин на утриманні громади[6]. Водяного млина в Копилові немає.
1937 року школа вже неповна середня[14], а 1 вересня 1973 року здано нове приміщення[26]. Окремо від неї в жовтні 1953-го в селі відкрили філіал Макарівської музичної школи - один із двадцяти, що їх тоді відкривали по колгоспах[17]; на початку 1970-х він ще працював[8].
Що збереглося
Садибний будинок фон Мекків стоїть в аварійному стані: на знімку 2021 року він без шибок, тиньк обсипався плямами, а вхід забито дошками[38]. Після націоналізації в ньому по черзі були агрономічна школа, під час війни - шпиталь, потім Макарівська районна лікарня, яка від 1946 до 1953 року розміщувалася саме тут, поки будували власне приміщення[25], далі копилівська середня школа, філіал музичної школи й сільрада. Хірург Легедза очолював лікарню до 1951 року, хірург К. М. Зубков - із 1953 по 1964-й.
Біля школи - стела з іменами й братська могила; в обліку памʼяток це один обʼєкт, «братська могила 127 радянських воїнів та памʼятник на честь 211 воїнів-односельців»[33]. Плит на стелі десять, по 28-30 рядків у кожній, тобто на камені близько 285-295 позицій - більше за 211 і менше за суму обох чисел[3]. Ми переписали 276; решту закривають вінки біля підніжжя.
На гербі села стоїть ліра[37] - знак приїздів Чайковського 1889 і 1890 років.
4 травня 1986 року, через тиждень після аварії на Чорнобильській АЕС, у Копилові тимчасово поселили евакуйованих жителів села Опачичі. Вони прожили тут до 28 серпня, поки для них не збудували нове село - 221 будинок на девʼяти вулицях для 726 осіб[31]. Про ці чотири місяці - окремий запис.