Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Копилів
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Копылово, Копылов
Восени 1889 року Петро Чайковський приїхав сюди на одну добу, а повернувшись до Москви, написав: «Копылово мнѣ ужасно понравилось!»[10] Маєток, який йому так сподобався, на той час уже зʼїдав статок свого власника: за рік мати господаря писатиме, що «все постройки разрушались», що син заплатив за Копилів сто пʼятдесят тисяч рублів і що вільних грошей у нього більше немає[9]. На знімку 2021 року садибний будинок фон Мекків стоїть без шибок, із забитим дошками входом[38].
Похилевич 1864 року міряє відстань до Києва в сорок чотири версти й пише, що село стоїть за одну версту на південь від Києво-Брестського шосе, при безіменному струмку, що впадає в Бучу[4]. Словник гідронімів називає струмок у Копилові Заливи[32]. 1900 року це Макарівська волость Київського повіту Київської губернії[6], нині - Копилівський старостинський округ Макарівської селищної громади Бучанського району[34][35][36].
Назва
Похилевич виводить назву від слова копил - «родъ топора особаго устройства, коимъ выдалбливаютъ деревяную крупную посуду, какъ напр. ульи, ночвы и проч.»[5]. Це його здогад, не документ.
Обидва видання Похилевича твердять, що «о Копыловѣ упоминается въ древнихъ лѣтописяхъ», і тут-таки сперечаються з київськими археологами, які шукали той давній Копилів «подъ самымъ Кіевомъ»[4][5]. Жодного літописного рядка Похилевич не наводить. Під поширеною сьогодні датою першої згадки, 1392 роком, документа немає, а цитата за нею, імовірно, про білоруський Копиль (розбір).
Чайковський у листах пише Копылово, а Надія фон Мекк - Копылов[9].
Кому належало
Найдавніша дата, яку джерела називають прямо, - 1738 рік: відтоді село вже мало двох власників, Коссаковського та Йосифа Дзєваловського. У XVIII столітті село належало до Макарівського маєтку, а з другої половини століття й до 1840 року знову йшло за долею містечка Макарів[4].
Ще один ранній документ, у якому Копилів названо на імʼя, - не про село. 18 червня 1747 року в Бердичеві польський військовий суд допитував десятьох затриманих гайдамаків, і перший із них, Гапон родом із Рожева, перелічив свою дорогу: Рожів, Таборівка, Копилів, а далі за кордон «до москалів»[1]. До гайдамаків він пристав уже після Копилова, і місцем нападу село в акті не є.
У 1840 році за борги Йосифа Шимановського маєток поділили між шістьма кредиторами: Яцковським, Мухановим, Кетнером, Глоговським, Рогальським і Буржинською, пропорційно тому, скільки кожному завинили[4]. Похилевич 1864 року розписує сім часток: у Франца Яцковського з дер. Красногоркою 3668 десятин і 234 ревізькі душі, у Христофора Яцковського, який 1855 року купив частку в Савицьких, - 1053 і 57, а останнім рядком - парафіяльна церква з 52 десятинами «по древнему праву»[4]. Церковну частку так ніхто й не викупив. І тут-таки додає: «въ недавнее время первый владѣлецъ скупилъ части всѣхъ прочихъ, кромѣ церкви принадлежащей»[4]. У виданні 1887 року той самий Похилевич покупцем усіх часток називає Христофора Яцковського, який «скупилъ всѣ части и нынѣ владѣетъ» тут і в Красногорці[5].
У 1863 році селяни викупили землю. «По выкупному договору 1863 года, крестьяне пріобрѣли въ собственность 1329 десятинъ земли за 51,000 рублей»[4].
До Копилівського маєтку належав і хутір Пужа, інакше Малянка, за три версти від Красногорки, де оселився селянин Якименко: на місці колишньої селянської садиби там збудовано винокурний завод, а в кількох хатах жило до 50 душ[5].
На 1887 рік «барону Николаю фонъ Меккъ» продано «недавно» лише 2500 десятин лісу[5]. У «Списку» 1900 року село належить Миколі Карловичу фон Мекку, і господарство в ньому веде управитель Георг Федорович Крогверд[6]. У власника шестипільна система, у селян трипільна. Маєток перейшов до фон Мекка між 1887 і 1889 роками: восени 1889-го Чайковський уже їде сюди на один день «к Коле и Анне», до Миколи фон Мекка та його дружини[10]. Купувати ж фон Мекк почав із лісу, ще за Яцковського.
Ціну й обставини називає лист його матері. Копилів знайшов і порадив купити Лев Давидов, тесть Миколи; сама Надія Філаретівна була проти, вважаючи це «слишком преждевременным и слишком крупным расходом»; садиба на час купівлі лежала в руїні, і відбудова зʼїла статок[9]. До вересня 1890 року вона в Копилові так і не побувала - збиралася двічі й двічі не доїхала.
Чайковський приїздив сюди двічі, 1889 і 1890 років[8][9]. Про його приїзди - окремий запис.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 994 | 980 православних, 3 римо-католики, 11 євреїв[4] |
| 1887 | 1407 | 1388 православних, 3 католики, 16 євреїв; 440 ревізьких душ[5] |
| 1900 | 2053 | обох статей у 320 дворах[6] |
| 1971 | 2109 | жителі села[8] |
Польський географічний словник 1883 року рахує за селом 6089 десятин усієї землі, «здебільшого лісової»[7].
XX століття
Наприкінці 1900-х у Копилові був власний дописувач «Кіевлянина» - його кореспонденції виходили під датником «С. КОПЫЛОВЪ, Кіевскаго уѣзда»[12]. У червні 1901 року «Кіевлянинъ» писав, що град вибив у селі сорок десятин, а в сусідньому Мотижині сто десятин озимих посівів; збитків газета налічила на 4200 рублів[11]. А в 1907-му газета надрукувала: «Наше большое село потрясено загадочнымъ и звѣрскимъ убійствомъ одного темнаго человѣка». У середині травня до Копилова повернувся після довгого увʼязнення Гавриїл Гадзинський, і одного ранку селянин Никита Коваль знайшов його тіло у власній клуні. Слідів боротьби там не було, і хто це зробив, дописувач не знав[12].
Голод. Книга памʼяті пише, що «точних даних про кількість смертей немає, згідно свідчень очевидців померло 150 людей», і подає при цьому три імені: Коваль Г.П., Петрова К.М., Федоренко Є.І.[13] Докладніше - у записі про голод.
Терор. У макарівському розділі книги репресованих тринадцять статей, повʼязаних із Копиловом[14]. Двоє з них - Володимир Кирилюк, директор копилівської неповної середньої школи, і Олександр Сердюк, її завуч, - засуджені одним рішенням 2 листопада 1937 року й розстріляні одного дня. Ще двоє - уродженці села, які працювали в Києві на Лукʼянівському цвинтарі, і обох розстріляли 4 травня 1938 року.
Війна. За неостаточним підрахунком районної газети, з Копилова вивезли на примусові роботи до Німеччини дванадцятьох жителів[23]. «Історія міст і сіл» пише, що 412 жителів села нагороджені орденами й медалями[8]. На стелі стоять щонайменше 276 прізвищ з ініціалами, без років і дат[33]. Найбільші гнізда на ній: двадцять шість Ковалів, вісімнадцять Костенків, дванадцять Бугаїв, девʼятеро Марченків.
У серпні 1955 року «Радянський спорт» написав, що копилівські футболісти дістали лист від московської команди майстрів «Динамо» з фотознімком, і той лист обійшов усі бригади колгоспу[27]. 7 червня 1957 року «Радянський спорт» повідомив, що в селі відкрили колгоспний стадіон із біговими доріжками, легкоатлетичними секторами й стрілецьким тиром, а голову колгоспу Петюха нагородили медаллю сільськогосподарської виставки[28]. На відкриття зійшлося понад 300 фізкультурників Макарова й Копилова.
Колгосп звався ім. 1 Травня; 24 лютого 1961 року його перетворили на радгосп «Копилівський»[24], і на початку 1970-х це вже дослідне господарство Українського науково-дослідного інституту соціалістичного землеробства «Копилове» - 5448 гектарів, з них 3936 ріллі й 126 саду[8]. 1953 року в колгоспі побувала артистка ансамблю пісні і танцю Корейської Народної Армії. Кращу доярку господарства М. І. Козаченко за високі надої молока нагородили орденом Леніна.
4 травня 1986 року, через тиждень після аварії на Чорнобильській АЕС, у Копилові тимчасово поселили евакуйованих жителів села Опачичі. Вони прожили тут до 28 серпня, поки для них не збудували нове село - 221 будинок на девʼяти вулицях для 726 осіб[31]. Про ці чотири місяці - окремий запис.
Церква і школа
Церква тут Петропавлівська, деревʼяна, пʼятого класу, збудована 1777 року[4]. Попередня описана у візиті 1746 року, і священником тоді був Афанасій Околович, який, як зазначено у візиті, «терпѣвшій много притѣсненій… отъ владѣльцовъ села и ихъ арендарей»[4]. Прізвище тримається в парафії довго: у справах консисторії 1800-1836 років проходить намісник-благочинний Стефан Околович - скарга на заподіяну йому шкоду 1801-1802 років, рапорт про нього, прохання про заборону продажу будинку зятя, скарга Параскеви Соколихи на нього через несплату боргу 1807 року й нарешті його власна смерть 1821-го. 1800-1801 років дячок Григорій Тукалов просив висвятити його в стихар, 1814 року видано дозвіл на ремонт церкви, а 1816-го - на освячення відремонтованої[15].
На 1900 рік у селі одна церковно-парафіяльна школа, шість вітряних млинів - усі селянські, по одному робітнику кожен, - два громадські запасні хлібні магазини й пожежна частина з десяти бочок, двадцяти пʼяти багрів і пʼятнадцяти драбин на утриманні громади[6].
1937 року школа вже неповна середня[14], а 1 вересня 1973 року здано нове приміщення[26]. Окремо від неї 8 жовтня 1953 року «Літературна газета» повідомила про відкриття в селі філіалу музичної школи, одного з двадцяти[17]; на початку 1970-х він ще працював[8].
Що збереглося
Садибний будинок фон Мекків стоїть в аварійному стані[38]. Від 1946 до 1953 року, поки будували власне приміщення, у ньому розміщувалася Макарівська районна лікарня[25]. Хірург Легедза очолював лікарню до 1951 року, хірург К. М. Зубков - із 1953 по 1964-й.
Стела з іменами й братська могила; в обліку памʼяток це один обʼєкт, «братська могила 127 радянських воїнів та памʼятник на честь 211 воїнів-односельців»[33].
На гербі села стоїть ліра[37].
Для пошуку. Документи лежать за Київським повітом і Макарівською волостю, а не за сучасним районом. Метричні книги Петропавлівської церкви за 1883-1907 роки - у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1078[16]; записи дуплікатів за 1840-1842 роки проіндексовано у FamilySearch під «Петропавловская церковь, Копылов»[19][20], а самі книги - у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012[21]. Плани копилівських земель за 1813-1912 роки - у ДАКО, ф. 1542[18]; акти про народження за 1926 рік - у ДАКО, ф. Р-5634, у спільній книзі Копилова, Королівки, Липівки й Личанки[2].