Директора і завуча школи розстріляли одного дня

2 листопада 1937 року Комісія при НКВС СРСР і Прокуратурі СРСР засудила до розстрілу директора копилівської неповної середньої школи Володимира Кирилюка й завуча тієї самої школи Олександра Сердюка. Обох розстріляли 13 листопада^[1].

Тією самою датою в макарівському розділі книги репресованих проходять девʼятнадцятеро людей^[1] - ми порахували їх по всьому розділу, а не на око. Комісія НКВС і Прокуратури СРСР, яку в документах називають «двійкою», ухвалювала рішення не по одній справі, а списками, і Кирилюк із Сердюком стоять в одному такому списку разом із людьми з інших сіл. Підстави книга не називає в жодного з них, і ми її не домислюємо. Ні той, ні той не був уродженцем Копилова: Кирилюк народився на Тернопільщині, Сердюк - на Рівненщині, обидва приїхали сюди вчителювати.

Усього з Копиловом повʼязано дванадцять статей тому^[1]. Девʼятеро народилися в селі, троє тут лише жили й працювали. Серед них:

• Сава Підлісний, 1889 року народження, робітник 138 дільниці по експлуатації шосейних доріг - тієї самої траси, за версту від якої стоїть село. Трійка засудила його до розстрілу 31 грудня 1937 року, вирок виконали 20 січня 1938-го^[1];
• Яків Базилевський, чоботар-одноосібник, родом із Корця на Рівненщині - розстріляний 1 лютого 1938 року^[1];
• Єфрем Кривенко і Юхим Чижевський, обидва уродженці Копилова, обидва робітники Лукʼянівського цвинтаря в Києві - засуджені 3 травня 1938 року й розстріляні наступного дня^[1]. Тією самою датою проходять іще двоє робітників того самого цвинтаря - з Грузького й Королівки, - тобто забирали не копилівців, а бригаду;
• Марія Кривенко, теж уродженка села, київська домогосподарка - виселена на пʼять років за межі України^[1];
• Василь Марченко, який на час арешту «тимчасово не працював», - десять років позбавлення волі^[1];
• Єлизавета Слободянюк, робітниця київського комунального господарства, - виселена на пʼять років уже після війни, 1946 року^[1];
• Олександра Ребрик, у дівоцтві Гудзь, прибиральниця в київському науково-дослідному інституті, - виселена на пʼять років у червні 1945 року^[1];
• Олександр Поплавський і Михайло Тишкевич, обидва червоноармійці діючої армії, - засуджені військовими трибуналами дивізій 1942 року^[1].

Семеро з дванадцяти на час арешту жили не в Копилові, а в Києві або в армії. Це не випадковість вибірки, а те, як село було влаштоване: за версту від шосе, за сорок чотири версти від губернського міста, з якого приходила робота.

Дванадцять - це нижня межа, а не підсумок, і причина в тому, як укладено сам том. У макарівський розділ людина потрапляє то за місцем народження, то за місцем проживання: Кирилюк, Сердюк і Базилевський народилися на Тернопільщині та Рівненщині, а стоять тут, бо жили в Копилові^[1]. Отже розділ не є ні повним списком уродженців, ні повним списком жителів, і копилівець, який народився і був заарештований деінде, у ньому не зʼявиться взагалі. Тринадцятою тут стоїть Ганна Сердюк, яка на час арешту жила в Копилові, а народилася в Почепині, - її ми рахуємо за Почепином.

Те саме, записане в селі

Книга репресованих - реєстр, укладений з архівних справ. Але пʼятьох із цих людей памʼятали й на місці: краєзнавчий нарис 2006 року пише, що «в Копилові були заарештовані і розтріляні директор школи В.Г. Кирилюк, робітники Е.Х. Кривенко, С.М. Підлісний, Ю.Д. Чижевський, вчитель О.Л. Сердюк»^[2]. Ініціали тут короткі, дат немає, але впізнаються всі пʼятеро: Володимир Григорович Кирилюк, Єфрем Хомич Кривенко, Сава Микитович Підлісний, Юхим Данилович Чижевський, Олександр Леонтійович Сердюк^[1][2].

До тих самих імен ведуть два різні шляхи: архівно-слідчі справи через обласний том і памʼять села через краєзнавчу книжку. Розходяться вони тільки в посаді Сердюка: книга репресованих пише «завуч», нарис - «учитель». Ні дати арешту, ні дати вироку нарис не називає жодному з пʼятьох, тож деталей він не додає, а імена підтверджує.

Дванадцяту статтю ми знайшли не одразу. Том друкує прізвище Олександри Ребрик із дужковим варіантом - «РЕБРИК (ГУДЗЬ)», - і спершу ми такі записи проминали. У самому томі їх пʼятдесят вісім, тож Олександра тут не виняток, а ціла категорія людей, яких легко не помітити.