Двісті сімдесят шість прізвищ на стелі біля школи
Меморіал у Копилові стоїть біля школи: обеліск зі скульптурою воїна й два крила стели, по пʼять чорних гранітних плит на кожному. На плитах - суцільний список у форматі «ПРІЗВИЩЕ І.П.», без років і без дат. Ми переписали з нього 276 позицій[2].
Двадцять три з них неповні. У десятьох випадках прізвище чи ініціали наглухо закриває вінок, покладений до підніжжя стели; решта - місця, де камінь засвітлений або збитий, і прочитати літеру напевно не вдалося.
Скільки рядків має вміщати стела, тепер порахувати можна. Плит на ній рівно десять - пʼять ліворуч від обеліска й пʼять праворуч, прізвища йдуть за абеткою зліва направо, - і в кожній по 28-30 рядків. Разом це приблизно 285-295 позицій, тобто на пару десятків більше, ніж ми переписали[1]. Різниця - це саме ті рядки, які на сучасних знімках лежать під вінками.
Знімки вікіекспедиції 2011 року показують ту саму стелу, але вінки на них лежать в інших місцях: перша плита, закрита в нашому джерелі, тут відкрита цілком і читається від Андрійченка до Белиловського, тридцять рядків, з шістьма Бабичами й одинадцятьма Бугаями поспіль. З правого крила беруться плити шоста (Коба - Лябак, 29 рядків), сьома (Ляпін - Михайлов), восьма й девʼята. Не беруться тільки четверта й пʼята: вони є лише на загальному плані, де рядки лічаться, а імена ні[1].
276 - це не число загиблих копилівців. В обліку памʼяток обʼєкт названо «братська могила 127 радянських воїнів та памʼятник на честь 211 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни»[2], тобто на камені мало б стояти або 211 імен, або 338. Не стоїть ні стільки, ні стільки. Обласний перелік памʼяток описує той самий обʼєкт іще коротше - як братську могилу воїнів, «які загинули в 1943 році за визволення села Копилів», зі скульптурою воїна із залізобетону на ній[11].
Прізвища на плитах стоять гніздами. Двадцять шість Ковалів. Вісімнадцять Костенків. Дванадцять Бугаїв. Девʼятеро Марченків. По семеро Федоренків і Герасименків[2]. Тобто одне з цих шести прізвищ стоїть на кожному четвертому рядку стели. Чотири з них - Коваль, Костенко, Марченко, Федоренко - стоять і в метричних книгах копилівської парафії за 1840-1842 роки, тобто трималися в селі щонайменше сто років[4]. Двоє з цих чотирьох стоять іще й у мартиролозі голоду - Коваль і Федоренко[5], а Марченко - у книзі репресованих[6].
«Історія міст і сіл» подає з цієї війни інше число: 412 жителів Копилова нагороджені орденами й медалями[3]. Для порівняння, у тій самій книзі Королівка має 367, Липівка 276, Колонщина 253.
Окупація: 10 липня 1941 - 7 листопада 1943
Обидві дати окупації Копилова дає той самий краєзнавчий нарис. 10 липня 1941 року німецькі війська зайшли в село; 7 листопада 1943-го його звільнили після короткого бою в урочищі Лисиче війська Першого Українського фронту, і серед частин, які тут воювали, нарис називає 5-ту гаубичну артилерійську бригаду підполковника Кузнецова[9]. Між цими датами два роки й чотири місяці.
Хазяйнував у селі німецький управитель, якого нарис називає паном Кнелем: два з половиною роки, з десятниками над людьми в полі. Селяни ховали худобу й зерно, а під час сівби «висівали в ґрунт півнорми»[9]. Ці подробиці книжка бере з місцевих спогадів, а не з документа, тож дати з неї надійніші за самі подробиці.
Двоє копилівців, Василь Павлович Павлюк і Іван Васильович Возненко, за тим самим нарисом були в диверсійній групі, яку очолював Анатолій Кононович Лазебний; присягу вони склали в травні 1942 року, і обидва мають медаль «Партизану Великої Вітчизняної війни» II ступеня[9]. А Влас Прокопович Бажай з протитанкової рушниці підбив три німецькі танки й дістав за це орден Леніна. Нагородних листів під цими трьома іменами ми не бачили, і число танків тут таке саме заявлене, як усе інше в книжці.
Про саму окупацію в селі відомо мало. У червні 1942 року київська газета, яка виходила під німецьким наглядом, надрукувала замітку про копилівського старосту: той нагадав селянам, що в селі три ставки, два з яких давно заросли й стоять без риби, а в третьому лишилося багато малька. За кілька днів селяни виловили малька й розпустили по інших ставках[10]. Замітка писалася, щоб показати дбайливе господарювання під новою владою, і читати її слід саме так - але три ставки, які заросли, у ній справжні, і це єдиний опис копилівського господарства за всю окупацію, який ми маємо.
З Копилова на примусові роботи до Німеччини вивезли дванадцятьох жителів - так рахує газетний перелік, зведений за документами обласного архіву[7]. Для села на дві тисячі душ це мало: Липівка втратила 125, Королівка 150, Макарів 167, Наливайківка 200. Менші за Копилів села в тому самому переліку дали по девʼять-одинадцять, тобто справа не в тому, що село відкупилося, - просто рахунок вівся не однаково скрізь.
Краєзнавчий нарис 2006 року називає вісім, і називає їх у складі іншої розповіді: облави йшли раз за разом, молодь ховалася, а спійманих браковував сільський лікар Євген Павлович Тріодін, виписуючи діагнози, яких не було, - «лише 8 чоловік фашистам вдалося забрати до Німеччини»[8]. Вісім тут працює мірою заслуги лікаря, дванадцять - підсумком за паперами адміністрації: одне число рахує спійманих в облавах, друге - усіх вивезених.