Корнилівка
село, Черкаський район, Черкаська область. Стара назва Кірове, Корниловка
Старі люди, яких розпитували 1783 року, памʼятали, що в Корнилівці була невелика церква, «построенная въ 1717 году на подобіе дома, соломою покрытая».[13] Тобто схожа на хату й крита соломою. При ній, казали вони, служив священник Тимофій Коваленко. На тому місці 1738 року поставили церкву Преображення Господнього з дубового дерева, і 1864 року вона ще стояла: «она еще теперь прочна».[13]
Хто служив у цьому дубовому храмі? Серед них були уніатський священник, дячок на покуті й паламар, якого віддали в солдати. А в 1930-х у Корнилівці правив священник, який сам тут народився. До нього ми дійдемо наприкінці.
Корнилівка стоїть на підвищенні серед степової рівнини, при струмку, що впадає в Рось, за три версти від Бровахів; верста трохи більша за кілометр.[13] Поруч Корсунський Онуфріївський монастир. 1885 року до нього рахували чотири версти, і при ньому були дві церкви й цегельний завод.[14] До 1846 року село належало до Богуславського повіту, а відтоді до Канівського повіту Київської губернії.[4] Наприкінці XIX століття в Корнилівці сиділо волосне правління, тобто влада волості, що обʼєднувала кілька сусідніх сіл.[14][1]
Назва
У російськомовних книгах XIX століття село писали «Корниловка».[13][2] У радянські часи воно звалося Кірове. 1947 року Кірове разом із хутором Паськів становило Кіровську сільраду Корсунь-Шевченківського району.[11] А 1972 року село записали так: «Кірове (колишня Корнилівка)».[40] Тож Корнилівка, Корниловка і Кірове це одне село.[47]
Тричі в унію і тричі назад
Старі люди 1860-х років розповідали про корнилівського священника XVIII століття Андрія Хронстовського. Він «три раза принималъ унію и столько же разъ возвращался къ благочестію».[13] Тобто тричі переходив до унійної церкви, підпорядкованої Римові, і тричі вертався до православʼя. А парафіяни, казали старі, «оставались непоколебимы въ православіи».[13]
1797 року консисторія вирішувала, чи затвердити в Корнилівці нового священника, Матвія Сташевського, і відвести «уніатського священника Андрія Хронстовського».[16] Наступного року обох, і Хронстовського, і Сташевського, разом із дячком Косьмою Логвиновським розбирали в одній справі «про негідні вчинки».[17] 1800 року на Сташевського завели ще одну справу, про «протизаконні вчинки».[19]
Дячок на покуті
Косьма Логвиновський був стихарним дячком: читав і співав на службі в стихарі, довгому церковному вбранні. 1798 року консисторія розбирала, як його зарахували до подушного окладу, тобто до тих, хто платив подушний податок.[17] Того ж року він відбував єпитимію, церковну покуту, у Пустинно-Миколаївському, або Микільському, монастирі в Києві й просив видати йому квиток на проїзд.[18] Мабуть, після покути він повернувся до свого села: 1821 року стихарного дячка корнилівської церкви Косьму Логвиновського звільнили «за віком».[30]
Того самого 1821 року економ Микита Мусленко, тобто управитель маєтку, побив церковного старосту Євстафія Донченка.[31]
Паламаря віддали в солдати
Паламар у церкві був найнижчим служителем. 1801 року указного паламаря Симеона Тараненка мали висвятити в стихар.[20] 1807 року за провину його відправляли до Києво-Софійського митрополичого дому.[24] А 1817 року консисторія вирішила виключити паламаря Симеона Тараненка з духовного звання «за негідну поведінку» й перевести на військову службу. Другою справою того ж року Семена Тараненка, тобто те саме імʼя в простішій формі, направили до київського коменданта, щоб зарахувати в солдати.[27]
Іншого паламаря, Стефана Левицького, 1825 і 1827 року призначали сторожем при церкві.[32][49] Через корнилівську церкву проходили й диякони, помічники священника. 1802 року дияконом сюди мали висвятити дячка з Голяків Лаврентія Григоровича.[21] Копіїстові Пащевському 1805 року відмовили у висвяченні в диякони до Корнилівки[48], а 1806 року вже корнилівського диякона Пащевського висвячували в священники до Арбузина.[23] 1809 року так само висвячували в священники до Карапишів диякона Стояновського.[25] А 1833 року дячкові з Пищальників Іванові Просовському у висвяченні в диякони до Корнилівки відмовили.[50]
1812 року йшла справа про дозвіл перебудувати церкву, а 1820 року про дозвіл переробити бані.[26][29] 1835 року з неї вкрали церковне майно.[36] За штатами вона належала до 5-го класу й мала указну пропорцію землі, тобто стільки, скільки за правилами належало парафії.[13] Схоже, до Корнилівки стосуються й плани 1814 року, на яких церковні ділянки села відмежовано від земель Лопухіна.[5] Наприкінці століття село належало князю Н. П. Лопухіну-Демидову.[2]
За Похилевичем, 1864 року до корнилівської парафії належала деревня Кичинці за чотири версти, де жило 662 людини.[13] Ще 1797 року жителі Кичинців просили дозволу збудувати власну церкву.[16]
Другий шлюб, поки дружина в Херсонщині
1804 року до Корнилівки переводили священника Г. Сосновського з Покровської церкви села Верещаки Звенигородського повіту.[22] 1806 року його затверджували депутатом від духовенства, а ще того ж року стягували з нього борг.[23] 1825 року парафіяни повідомили консисторію про «протизаконні вчинки» священника Григорія Сосновського.[32]
1829 року консисторія розбирала, як Григорій Сосновський повінчав Якова Перистенка з Моринців другим шлюбом. А перша дружина Якова, Єлизавета, тим часом була на заробітках у Херсонській губернії.[34]
1819 року дияконом до Корнилівки мали висвятити учня Київської семінарії Ігнатія Сосновського.[28] 1827-1828 років диякона Ігнатія Сосновського відпускали з духовного відомства в армійське.[33] 1834 року кандидатом у духовні депутати висували корнилівського священника Дмитра Підгаєцького, разом зі священником із Сотників Рафаїлом Туробойським. Затвердили сотницького.[35]
Чотири десятини з пʼяти
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 1000 | жителі обох статей[13] |
| 1885 | 1169 | жителі, 162 двори[14] |
| 1900 | 1670 | 835 чоловіків і 835 жінок, 335 дворів[2] |
| 1924 | 1707 | 730 чоловіків і 977 жінок, 507 володінь[3] |
Від переліку до переліку село росло, а 1924 року жінок у ньому було помітно більше, ніж чоловіків.[3] 1885 року Корнилівка була колишнім власницьким селом: до скасування кріпацтва селяни тут були панські.[14] Школа в селі була вже тоді.
1900 року в селі було 1313 десятин землі. Селянам із них належало 1063, поміщикам 207, церкві 43.[2] Тобто із кожних пʼяти десятин чотири були селянські; десятина трохи більша за гектар. Хліб мололи на шести вітряках, кували в трьох кузнях. Були церква, церковнопарафіяльна школа, казенна винна лавка й фельдшер.
За версту на південь від села, над дорогою з містечка Таганчі до Корсуня, лежить урочище Паліїв городок із помітними земляними укріпленнями.[13] Жителі розповідали, що їх насипав хвастівський полковник під час походу на Корсунь. 1895 року це городище описали як чотирикутне, 120 сажнів в обводі; сажень трохи більший за два метри.[15]
До панського палацу
1855 року понад чотири тисячі жителів Корсуня, Ситників, Моринців, Виграєва, Кичинців, Корнилівки, Гарбузина й Бровахів рушили до панського палацу. Вони вимагали оголосити царський маніфест про волю, але дорогу їм перетнула шеренга солдатів, виникла сутичка, 13 селян було вбито, 27 поранено, а 60 чоловік віддали військово-польовому суду.[38] Серед цих сіл знову Моринці, звідки був Яків Перистенко.
1912 року корнилівці просили губернське земство дозволити їм влаштовувати в селі ярмарки. Надзвичайні губернські земські збори прохань селян «впоряжать» ярмарки не задовольнили, і серед відмовлених було «в канівському повіті в с. Корнилівці».[6]
1917 року до Тимчасового уряду пішла телеграма. У ній стояло: «Вже півтора місяця селяни Корсунської, Селищанської, Корнилівської волостей Канівського повіту, незважаючи на гостру потребу в паливі, не дають рубати, вивозити заготовлений експлуатований мною вже два роки ліс».[39] Писав її той, хто вже два роки розробляв цей ліс.
1921 року в Корнилівці діяв волосний комітет незаможних селян, тобто організація найбідніших.[7][51] Була в селі й волосна робітничо-селянська міліція.[41]
«Пробавляється картами»
1925 року селькор із сусіднього Гарбузина написав у газету: «На жаль сусіднє село Корнилівка до сього часу пробавляється картами».[8] Пробавляється, тобто проводить час.
Ще 12 грудня 1924 року статут Славянської релігійної громади села Корнилівки подали на реєстрацію.[9]
1931 року, коли возили буряки, Сахнівка й Корнилівка «взяли на буксир» Сотники, перекинувши туди 40 підвід.[10] Взяти на буксир означало допомогти відсталому сусідові.
Пʼятеро без імені
У голод 1932-1933 років у Корнилівці загинуло близько 293 осіб, а встановлено імена 25.[42] Пʼятеро з них лишилися без власного імені: «Брат Горбуленко Килини», «Дружина Кришуна Івана Оверковича», «Дружина Пшона Петра Федоровича», «Син Кришуна Івана Оверковича» і просто «Прилуцький».[42] Імена памʼятали три жінки, що бачили той голод.
1924 року в селі жило 1707 людей.[3] За нашим підрахунком, близько 293 загиблих це приблизно кожен шостий від того числа. Список і свідки на сторінці Голод 1932-1933 років.
Кірове і колгосп «Росія»
У Кіровому були колгоспи «Червоний Жовтень», імені Свердлова і «Росія».[41] 1972 року центральна садиба колгоспу «Росія» стояла в Кіровому, а в Бровахах була лише його виробнича дільниця. Колгосп мав 3,7 тисячі гектарів угідь, з них 2,3 тисячі орної землі.[40]
1957 року біля вʼїзду до Набутівського цукрового заводу схрещувалися дороги на Драбівку, Нетеребку, Сахнівку й Корнилівку.[12]
Хрестини по хатах
22 грудня 1937 року заарештували уродженця Корнилівки Йосипа Григоровича Крижанівського, 1880 року народження. Він малярував на станції Христинівка, отримав три роки за статтею 54-10 і був реабілітований 1992 року.[43] Корнилівця Євгена Дмитровича Данільченка, 1911 року народження, військовослужбовця, військовий трибунал 5-ї армії засудив до восьми років таборів. Реабілітували його 1989 року.[44]
Олександр Андрійович Радченко народився в Корнилівці.[45] 1931 року він три місяці служив у Свято-Михайлівській церкві села Полствин, тоді ж перейшов до Бровахів і пробув там трохи більше восьми місяців. 1932 року повернувся до рідного села й оселився у своєї старшої сестри Онисії Андріївни, яка й вела господарство. Служив у Корнилівці до 1935 року.
Після арешту Корнилівська сільська рада написала про нього характеристику до НКВС. Там сказано, що «в останній час», коли церкви «відійшли від релігійних громад», він «займався хрещенням на дому, молебнями по хатах».[45] Тобто громаді церква вже не належала, і священник хрестив у людей удома.
22 грудня 1937 року трійка УНКВС по Київській області, позасудовий орган, засудила отця Олександра до розстрілу.[45][46] Розстріляли його 14 січня 1938 року, а реабілітували 15 травня 1989 року.[45] Його життя докладно розказано на окремій сторінці.
За переказом, записаним 1783 року, 1717 року корнилівці молилися в церкві, збудованій «на подобіе дома».[13] Отець Олександр під кінець правив просто в домах.
Не плутати. Уродженці інших Корнилівок, Городницького й Радомишльського районів, і мешканець передмістя Корнилівка під Бердичевом трапляються в тих самих книгах репресованих.[53][54]
Для пошуку. Метрики Преображенської церкви 1796-1874 років лежать у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012; книгу 1854 року в описі названо спільною з Сотниками.[4][37] На FamilySearch частину метрик проіндексовано під «Преображенская церковь, Корниловка, Канев».[52] До 1846 року село в Богуславському повіті, далі в Канівському, волость Корнилівська.[4][1] Сільрада 1924 року Корнилівська, 1947 року Кіровська, 1972 року Бровахівська.[3][11][40] Фонди колгоспів у Державному архіві Черкаської області, ф. Р-3290, Р-3301, Р-3332.[41]