Сахнівка
село, Черкаський район, Черкаська область. Стара назва Сахновка, Сахнівці
«На цій горі татари спалили два багатих манастирі». Так розповідав про гору Дівицю Артем Огилько, переселенець із Сахнівки Корнилівської волості Канівського повіту.[1] Переказ каже трохи інакше: колись, у незапамʼятні часи, на Дівиці стояв дівочий монастир.[37] Що ж лежить у ній насправді? До цього ми дійдемо наприкінці. А почнемо з двох риб.
Два осетри навхрест
Сахнівка стоїть на низькому місці, на лівому березі Росі, і витягнута в довжину.[37] Біля села здіймаються дві гори, Пастушка й Дівиця. Волость у донесенні звала Пастушку курганом, одним із восьми біля села: двадцять сажнів заввишки і сто пʼятдесят у поперечнику.[39] Сажень трохи більший за два метри.
Кажуть, заселили Сахнівку вихідці з Батурина.[38] Від середини XVIII століття село звалося містечком і, як інші містечка, мало магдебурзьке право, тобто власне міське самоврядування, за привілеєм останнього польського короля. 1765 року в Сахнівці стояло 78 домів.
21 лютого 1792 року Сахнівці виставили привілей. Наприкінці його описано герб містечка: два осетри навхрест, «на памʼять про первісну назву Осетрів».[40]
Сахновський тютюн
На початку XIX століття, надто у воєнні 1812 і 1828-1831 роки, орендарі маєтку примножили в Сахнівці виробництво доброго тютюну. Його так і звали, сахновським.[38] Тоді збір доходив до 10 000 пудів; пуд - це шістнадцять кілограмів. Сахнівка славилася тютюном у Київській губернії.
Сіяли його й самі селяни, і цей простий тютюн так і звали сахновським.[41] За описом губернії 1852 року, 1845-го вони продали понад 1000 пудів тютюну в листі, по карбованцю сріблом за пуд. Коли перелічували промисли губернії, від Канівського повіту назвали тютюн Сахнівки.[42]
З 1840 року, як писали 1864-го, тут постали бурякоцукрові заводи. Тютюну стало менше, до 200 пудів, а на полях замість нього посіяли буряк.[38] За описом 1864 року, хат у селі було понад двісті, а душ обох статей до 1620.[37]
Батько й син
1736 року парафіяни поставили собі нову церкву, поруч зі старою.[38] Згодом обвітшала й вона, і 1853 року парафіяни збудували нову, з поміччю власника.
При цій церкві служили Чернявські. 1797 року священника Івана Чернявського звільнили, а на його місце висвятили сина, Йосипа.[2] 1801 року паламаря Антона Чернявського висвятили в стихар, церковне вбрання причетника.[3] 1826 року на місце священника Йосипа Чернявського висвятили диякона Марка Сташевського[7], а 1827-го його самого вивели за штат «по старості».[8]
1817 року просили дозволу полагодити дзвіницю й церкву[4], 1819-го прибудувати притвори, тобто сіни перед входом до храму.[5] 1828 року розбирали справу про знесення деревʼяного будинку покійної шляхтянки Агафії Піховської біля церкви.[9]
Були й гіркі справи. 1825 року розшукували сахнівського паламаря Якова Левицького, виключеного з духовного звання.[6] 1827 року жительці Сахнівки Харитині Костенковій, з дому Ольшевській, призначили єпитимію, церковне покаяння, «за блудне життя та незаконне народження дітей».[8] 1836 року диякона Панкрата Сахновського знайшли вдома повішеним.[10] А 1837 року розбирали справу сахнівки Ганни Загорленкової, засудженої за ненавмисне вбивство власної дитини.[11]
Тринадцять вітряків
| Рік | Скільки | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1765 | 78 | доми[38] |
| 1885 | 2022 | жителі, 299 дворів[43] |
| 1900 | 2612 | жителі, 1302 чоловіки й 1310 жінок, 515 дворів[12] |
| 1924 | 3010 | 1334 чоловіки й 1676 жінок, 790 господарств[44] |
1900 року село належало світлійшому князеві Н. П. Лопухіну-Демидову, а маєтком правив управитель Генріх Ів. Аудерський.[12] Землі при Сахнівці було 2117½ десятин; десятина трохи більша за гектар. Селянам із неї належало 1538 десятин, поміщикові 543½, церкві 36. Тож майже три десятини з кожних чотирьох були селянські.
Жили з хліба.[12] Поміщик сіяв за пʼятипільною сівозміною, селяни за трипільною: поле під озимину, поле під ярину, а третє відпочивало. У селі стояли 13 вітряків і 4 кузні, церква, церковнопарафіяльна школа і казенна винна лавка, тобто державна крамниця з горілкою. Дехто ходив на заробітки аж у Херсонську й Катеринославську губернії. Разом із селом лічилася ферма Корчівка.
Сахнівському лісництву належало 4192,12 десятини, у двох дачах, Камʼянській і Сахнівській.[13] Контора Сахнівського лісництва стояла в будинку колишнього власника Лопухіна-Демидова. У травні 1920 року лісничим був Прокіп Єлисейович Духовський, а під ним 4 обʼїждчики й 19 лісників.
Пуд борошна за карбованець сімдесят
У травні 1908 року з Сахнівки писали: «Минулого року в Сахнівці не вродив хліб», а тепер і «озимина не посходила».[14] Пуд пшеничного борошна коштував 1 карбованець 70 копійок, житнього 1 карбованець 50.
Навесні 1910 року Київщиною ходив сипний тиф. За один тиждень у Сахнівці було троє хворих.[15] За тиждень з 16 до 23 квітня у Степанцях, Голяках, Нетеребці й Сахнівці разом заслабло 20 людей.[16]
Двісті дітей і один учитель
Ще 1922 року в Сахнівці збирався комітет незаможних селян, тобто сільської бідноти.[32] «Село Сахнівка страшенно темне», писав селянин на початку 1924 року.[17] На 200 душ дітей дали одного вчителя, та й той жив у Драбівці, за 4-5 верст від Сахнівки, а верста трохи більша за кілометр. Правда, були «ще дві вчительки, які теж знаходяться в школі під час праці».[17]
Наступного року, 6 вересня, у Сахнівці відбулася сільськогосподарська виставка, і брала в ній участь Набутівська цукроварня.[18] Замітка про неї мала заголовок «Ох, бідність наша!».[18]
Весна тридцять третього
Восени 1931 року Сахнівка разом із Корнилівкою «взяли на буксир» село Сотники й перекинули туди 40 підвід, щоб вивезти буряки.[19]
10 квітня 1933 року сахнівський колгосп разом із драбівським першими в районі почали сіяти буряки; за перший день сахнівці засіяли 7,5 гектара.[20] А в селі того року вмирали люди. За даними, які подає книга памʼяті 2008 року, у 1932-1933 роках у Сахнівці загинуло близько 1100 людей.[45] Поіменно в ній названо пʼятнадцять. Серед них Дорошенки, Охтирці, пʼятеро Томенків і Одарка Таран; про кожного записано одне: «1933 р.», «від голоду».[45]
Імена зберегли чотири очевидиці голоду: Мотрона Дмитрівна Горбунко, Марія Петрівна Дзігора, Ганна Макарівна Луценко й Оксана Макарівна Костиренко.[45]
Девʼять лошат від десяти кобил
1934 року головою Сахнівської сільради був Гаркуша. Сільрада добре організувала на жнива одноосібників, тобто тих, хто ще не вступив до колгоспу.[21]
1936 року сахнівський колгосп звався «Заможник». Корсунська МТС, машинно-тракторна станція, уклала з ним договір, щоб вивезти з плантацій до цукрозаводу 5000 центнерів буряків.[22] Колгосп дав МТС 750 карбованців авансом, але на початок грудня з плантацій вивезли лише 700 центнерів: селькор, що підписався «Сахнівський», писав, що МТС порушує договір. Та й колгосп, за його словами, нічого не робив, щоб організувати возіння буряків кіньми.[22] А конюх «Заможника» Яків Федорович Пустосвіт 1938 року виростив девʼять лошат від десяти кобил. 1939 року його внесли до списку учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки по конярству.[23]
У червні 1941 року в колгоспі імені Комінтерну в Нетеребці, у «Новій праці» в Сахнівці та в інших на великих масивах буряки «вже починають стікати», а проривати, тобто проріджувати, їх «ще тільки заходжуються».[24]
Вісім доль
Того самого 1938 року, коли Пустосвіт ростив лошат, двох сахнівців засудили до розстрілу. 28 квітня трійка обласного НКВС засудила до розстрілу колгоспника Степана Андрійовича Тарана, 1888 року народження.[46] Ще раніше, 5 квітня, таку саму кару дістав Михайло Трохимович Огилько, 1906 року, уродженець Сахнівки, що жив тоді в Медвині; вирок виконали 13 квітня.[47] Обох реабілітували наприкінці 1950-х.[46][47]
Інші долі коротко:
| Хто | Що сталося |
|---|---|
| Антон Тихонович Ященко, 1873 | одноосібник; 1930 року засуджений на три роки заслання, реабілітований 1989-го[46] |
| Михайло Борисович Турин, 1908 | командир роти; заарештований 1938 року, 1939-го виправданий і звільнений[48] |
| Максим Якимович Бабич, 1910 | молодший командир; 1940 року засуджений на пʼять років таборів, реабілітований 1958-го[46] |
| Опанас Степанович Мироненко, 1919 | командир відділення, потрапив у німецький полон; 11 квітня 1942 року приречений до розстрілу, реабілітований 1995-го[49] |
| Мойсей Іванович Огелько, 1896 | червоноармієць; 1944 року засуджений на десять років таборів, 1990-го вирок скасовано[48] |
| Степан Никифорович Богуславець, 1897 | червоноармієць; заарештований наприкінці 1944 року, засуджений на десять років таборів, реабілітований 1994-го[48] |
Червоноармієць Василь Іванович Луценко, 1923 року, загинув 11 або 13 травня 1944 року й похований у Балаклаві, на висоті з позначкою 386,6.[50] Уродженцем Сахнівки називають і розвідника Володимира Івановича Томенка, повного кавалера ордена Слави, що народився 1910 року в селянській родині.[51]
Інкубатор у церкві
1959 року сахнівський колгосп обʼєднали з нетеребським колгоспом імені Комінтерну в один, «Маяк».[25] 1960 року сахнівську церкву зняли з реєстрації, і в ній влаштували інкубаторну станцію.[52]
1954 року в Сахнівці відкрили семирічну школу, а 1957-го середню.[26] 1971 року в селі були музей революційної, бойової і трудової слави, планетарій та обсерваторія.[53] У Сахнівці відкрили великий науково-меморіальний комплекс.
Три скарби на Дівич-горі
Тепер повернімося до гори. На березі Росі є городище, тобто давнє укріплене поселення, і зветься воно Дівиця.[39] Ще одне городище, кругле, ховається в лісі в бік Таганчі, і довкола нього три вали, один в одному. Одне з городищ у Сахнівці датують XII-XIII століттями.[56] За планом Бугая, сліди давнього валу йшли західним краєм села й далі до Нетеребки, а 1837 року вал позначали на плані між Сахнівкою й Корсунем.[55]
Знахідки в селі свідчать, що за Київської Русі воно брало участь у торгівлі.[54] Колись у селі знайшли камʼяну плиту з вибитим хрестом і двома грецькими літерами.[39] А Корсунський музей мав «дуже багато скамʼянілостей» з Попового Яру біля Сахнівки, «цього справжнього цвинтаря копальних звірів льодовикового часу».[27]
А сама Дівич-гора віддала три скарби.[54] Їх згадують поряд із дванадцятьма скарбами золотих і срібних прикрас, знайденими наприкінці XIX століття на Княжій Горі. Переказ казав про дівочий монастир. Артем Огилько запевняв, що за кілька днів перед наскоком татар 13 тамтешніх селян викопали в горі льох і 13 днів на 13 підводах звозили туди з монастирів і звідусіль золото, срібло й інші дорогоцінні речі, «які і понині лежать в землі».[1] Про це він довідався від рідного батька, який, умираючи, заповідав йому добути срібло й золото з гори. Тепер Артем Огилько звернувся до київського губернатора з проханням організувати комісію для розкопки гори. А гора над Россю тримала в собі три скарби.
Для пошуку. З 1793 до 1846 року шукати в Богуславському повіті, далі в Канівському, наприкінці XIX століття в Корнилівській волості, у 1924 і 1947 роках під власною сільрадою, пізніше під Нетеребською.[43][44][57][53][28] Метрики церкви 1790-1874 років лежать у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012-1014, сповідні розписи в оп. 1015-1016[29][30]; частину книг проіндексовано на FamilySearch.[31] Ще метрики в ДАЧкО, ф. Д-217.[34] Сільрада: ДАЧкО, ф. Р-4652; комнезам 1922 року: ф. Р-166.[35][32] Перепис 1897 року: ДАКО, ф. 384, оп. 7.[36]