Олександр Андрійович Радченко
1876 - 1938, священник
У 1932 році Олександр Андрійович Радченко повернувся священником до Корнилівки, де народився, і оселився у своєї старшої сестри Онисії Андріївни, яка й вела господарство[1]. Служив у рідному селі до 1935 року. Що закидала йому влада, видно з характеристики. Корнилівська сільська рада написала її вже після арешту: «в останній час, коли церкви відійшли від релігійних громад (!), займався хрещенням на дому, молебнями по хатах, релігійною агітаційно-розкладницькою роботою»[1]. Знак оклику в дужках, найімовірніше, поставили автори нарису.
Біографічні відомості про нього нарис бере лише з архівно-слідчої справи і сам називає ці дані «суто тенденційними»[1]. Навіть рік народження книга репресованих Черкащини подає двічі по-різному: 1876 у нарисі й 1887 в алфавітному переліку репресованих Корсунь-Шевченківського району[2].
Уже одруженим він опинився за тисячі верст від дому, у Читинській і Забайкальській єпархії[1]. До 1911 року, як свідчив він сам, служив там не священником; стаж священника лічив саме від 1911-го. Чим він займався раніше, нарис лише припускає: можливо, місіонерською чи педагогічною роботою. У Сибіру, за його свідченням, він жив і служив до 1927 року. Там народилися четверо його синів: Микола (1906), Олександр (1908), Павло (1912) і Михаїл (1914). Двоє молодших тоді служили в армії: Павло в тиловому ополченні в Хабаровську, наймолодший у залізничному полку в Улан-Уде. Додому він повернувся сам; з Чити, за чутками, мусив виїхати через переслідування ДПУ. Про долю решти родини більше нічого не сказано.
Далі почалися мандри від парафії до парафії. З 1927 року він служив у Кичинцях, але невдовзі храм закрили, а його вигнали; те саме чекало на нього в Петрушках, де він протримався найдовше, близько року[1]. Притулку шукав «у Гоуках на Канівщині», і там на початку 1929 року його заарештувало ДПУ[1]. Після звільнення пішов у Будище Мошенського району й служив там чотири місяці 1930 року; там його доля звела з ієромонахом Китаєвої пустині Миколою Козорізом, якого теж стратили. Того ж року перейшов до Литвинців Канівського району. У 1931 році три місяці служив у Свято-Михайлівській церкві Полствина, а звідти перейшов до Бровахів, де пробув трохи більше восьми місяців. Потім повернувся до Корнилівки.
У справі є й матеріали про постійний тиск місцевої влади та фінансових органів. У нього стягали те, що він заробляв на прожиток. На нього й на сестру накладали суворі штрафи за «нелегальні прибутки», а сестра, попри похилий вік, мала ще й виконувати обовʼязкову трудову повинність[1].
Заарештували його 20 чи 21 грудня 1937 року: ордер на арешт не датований, а звинувачувальний висновок позначено 21 грудня[1]. Після «слідчих дій» його відправили з Корсуня до Черкаської вʼязниці, а прокурор у постанові записав, що Радченко «является священником, проводит контрреволюционную агитацию среди колхозников, сеет пораженческие настроения»[1]. 22 грудня трійка УНКВС по Київській області засудила його до розстрілу[2]. 14 січня 1938 року його стратили під час масового розстрілу священнослужителів, як зазначає виписка з акта про виконання вироку. Картка в тій самій книзі пише «у ніч з 14 на 15 січня»[1]. Нарис пише, що незадовго до смерті він відзначив своє 60-річчя. Реабілітували його 15 травня 1989 року.
Котрий із двох років народження правильний, можна встановити за архівно-слідчою справою, з якої взято всю його біографію, або за метричним записом про народження в Корнилівці.