Червона Слобода
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Красна Слобода, Красная Слобода
«Нариси з історії Макарівського району» 2006 року записали, як говорять у Червоній Слободі: «карова» - корова, «каняка» - коняка, «калиб» - колиб[3]. Поруч у тому самому нарисі стоїть історія розкольників, які втекли з Росії й на початку XVIII століття поселилися в селі. У церковній ерекції графа Сапеги 1749 року їх названо «москалями»[6], а після 1795 року вони перейшли в інші місця, і на їхнє місце перевели українських селян із навколишніх сіл[3]. Районна газета 2012 року відносить заснування села до часу раніше 1739 року й називає перших поселенців старообрядцями-пилипівцями, що масово втікали до Речі Посполитої після церковної реформи патріарха Никона[4].
Від Червоної Слободи до Макарова 12 верст - так рахував сам власник села, пан Хижняков, у записці київському губернаторові[10]. 1795 року село стоїть у ревізьких казках Київського повіту, на аркушах 507-515, одразу за Малим Карашином[12]; 1900 року це Макарівська волость[13]. Саме за цими адресами шукають старі папери, і ще за парафією: власної церкви село не мало, і метрики його вели у Великому Карашині[16]. Нині Червона Слобода входить до Макарівської селищної громади Бучанського району[33] і разом із Рожевом становить Червонослобідський старостинський округ[35].
Назва
Давня назва села - Красна Слобода. Сайт громади розтлумачує її так: «красна» - красива, «слобода» - поселення навколо чогось[35]. У старих паперах стоїть саме вона: Красна Слобода в описі справи 1802-1803 років про парафію[17], «Красная-Слобода» у Похилевича 1887 року[7], «Красная Слобода (владельческая)» у списку населених місць 1900 року[13]. У списку поселень 1926 року село вже «Червона-Слобода»[15].
Не плутати. Сіл із назвою «Червона Слобода» кодифікатор 2021 року дає пʼять: крім нашого, у Компаніївській громаді на Кіровоградщині, у Буринській і Недригайлівській на Сумщині та в Червонослобідській громаді на Черкащині[33]. Тож «Червона Слобода» в покажчику чи газеті ще нічого не каже про те, котре це село.
Кому належало
До 1808 року маєток належав Харлінським, і того року обидва Карашини, Красну Слободу, Копіївку, Юрів та інші села продали Павлу Сабанському[7]. Ревізькі казки 1795 року теж записані як казки селян шляхтича Харлінського[12]. Карашинським маєтком 1864 року, за Похилевичем, володіли діти Ліберія, внуки Павла[5]; у статті про Карашин те саме видання називає покупцем Ліберія й виправляє це у власних поправках. Видання 1887 року називає їх поіменно - сини Константій, Конрад і Станислав та дочка Ипполита, по чоловікові Комаровичева[7].
Похилевич 1864 і 1887 років, а за ним і «Нариси», ведуть Червону Слободу іншою лінією. Вона належала до юрівської маєтності поміщика Степана Трохимовича Єремєєва, який 1858 року купив її в Станислава Сабанського за 18 000 рублів, як пише видання 1864 року[6], або за 15 000, як пише видання 1887-го[7], а через кілька років продав секретарю Київської консисторії Хижнякову[3]. Після його смерті село перейшло за спадщиною до сина - чернігівського міського голови Василя Михайловича Хижнякова[7][3].
Гуральня Хижнякова
Історія заводу, за «Нарисами», починається 1881 року: тоді поміщик Шабловський орендував гуральню в місцевого пана Хижнякова[9]. Коли застрайкували робітники Червонослобідської економії, Хижняков пояснював губернаторові причину сусідством: «В 12 верстах от моего имения находится местечко Макаров - один из центров распространения пропаганды»[10]. «Історія міст і сіл» 1971 року пише про страйки робітників на Червонослобідському спиртзаводі в 1904-1905 роках[21].
Від 1926 року завод реконструювали щороку, з 1933-го підприємство звалося «Артіль вирібспирт», а з 1934 року запрацювало на повну потужність, і колгоспи возили туди пшеницю в рахунок контрактації[9]. 1937 року обласна газета в статті «Уроки Макарова» закидала райпарткомові, що той збирав побори з різних організацій, і серед прикладів стоїть «на червонослобідській гуральні - 2.000 карбованців»[23]. Що це той самий завод, газета прямо не каже.
1 листопада 1999 року на базі спиртозаводу засновано ТОВ «Слобода Ко»[35].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 150 | жителів обох статей[6] |
| 1887 | 287 | жителів обох статей, з них 86 ревізьких[7]; «Нариси» ставлять це число в середину XIX ст.[3] |
| 1900 | 361 | жителів обох статей у 66 дворах: 178 чоловіків і 183 жінки[13] |
| 1926 | 425 | жителів самого села; хутір Коптіївка в тій самій сільраді рахується окремо[15] |
| без року | 422 | за інфобоксом статті Вікіпедії[34] |
| без року | 327 | за таблицею старостинського округу на сайті громади[35] |
Два останні числа між собою не порівняти: ні Вікіпедія, ні сайт громади не кажуть, якого року вони зняті[34][35].
Не плутати. Поруч із продажем 1808 року в книжках трапляються числа 705 і 950 православних, і вони не червонослобідські. Похилевич 1864 року рахує в обох Карашинах 705 православних, 14 католиків і 7 євреїв[5], а видання 1887 року - 950, 22 і 11[7]. «Нариси» ставлять ці пізніші числа в час продажу маєтку[8], хоч у Похилевича вони описують Карашини 1880-х років.
XX століття
Радянську владу в селі встановили в грудні 1918 року, але, як пишуть «Нариси», вона не діяла; ревком і комнезам створили лише 1920 року[11]. Головою ревкому був І. Ярошенко, секретарем М. Леоненко, членами С. Діденко, О. Зубар і Д. Саченко.
Влітку 1924 року на місці колишнього Агропункту, що належав Київському ОЗУ, демобілізований червоноармієць Семен Кучер організував сільськогосподарську комуну ім. Ілліча - «з демобілізованих червоноармійців та комсомольців села Рожева»; у ній було близько 40 членів[1]. «Нариси» про комуну середини 20-х пишуть коротко: частина комунарів була з Рожева, вони попрацювали рік, «нічого не приробили і розбіглись, бо не було чого їсти»[3]. Чи це та сама комуна, з двох текстів не видно. Далі був ТОЗ, а потім колгосп ім. Сталіна на 168 господарств.
У серпні 1933 року «Пролетарська правда» писала, що цей колгосп завершив збиральну кампанію й 16 серпня почав осінню сівбу, і що більшість робіт виконують корови: основну масу коней перекинули на завершення хлібоздачі[22]. За перший день засіяли 9 гектарів жита.
Про сам голод нарис Національної книги памʼяті пише, що він «не так сильно дошкуляв селянам»: за розпорядженням голови сільради Плиса вони могли брати брагу з місцевого спиртзаводу, а селянам з інших сіл її не давали[24]. І той самий нарис каже, що від голоду, за свідченнями очевидців, померло 11 осіб; серед прізвищ мартиролога - Леоненки, Радченки, Ярошенки. Про ці роки докладно - на сторінці голод 1932-1933 років у Червоній Слободі.
У лютому 1936 року районна газета «За соціалістичні темпи» дорікала: у Червоній Слободі, де головою сільради був Петров, досі не організували збору готівки за позикою[2]. Про 1937-1938 роки в селі - окрема сторінка.
Із Червоної Слободи на примусові роботи до Німеччини вивезли 16 осіб - так за переліком, який районна газета 2017 року звела по всіх селах, застерігши, що цифри не остаточні[27]. Про визволення 1943 року теж розказано окремо.
Михайло Спиридонович Музика, 1910 року народження, малописьменний, служив червоноармійцем у діючій армії. 29 червня 1945 року Військовий трибунал військ НКВС Полтавської області засудив його до 7 років позбавлення волі з поразкою в правах на 3 роки; реабілітували його 1998 року[25].
У третій книзі «Реабілітованих історією» є ще довідка про Григорія Борисовича Радченка, селянина-одноосібника з Червоної Слободи[26]. Рішенням місцевих органів влади його розкуркулили 1930 року, реабілітували 1991 року.
Власна рада і чужі
Фонд Червоно-Слобідської сільської ради у ДАКО, Р-39, має два описи й 28 справ за 1923-1928 роки[19]. Список поселень 1924 року дає селу дві ради. Перед районуванням Красна Слободка мала власну Красно-Слобідську, а за новим поділом стоїть у Юровській разом із Юровим і Коптіївкою; у рядку села «Число володінь» 123, «Чоловіків» 245, «Жінок» 246, «Разом» 491[14]. 1926 року Червона Слобода знову центр сільради, до якої входив і хутір Коптіївка - нині Копіївка[15]. 1947 року Червонослобідська сільська рада ще існує, і в ній два села - Копіївка й Червона Слобода[20].
Після війни село приєднують до сусідів. 1950 року колгосп ім. Сталіна Червоної Слободи обʼєднали з рожівською «2-ю пʼятирічкою» в один колгосп ім. Сталіна з центром у Рожеві[28]. 28 квітня 1958 року Червону Слободу перевели зі складу Рожівської сільської ради до Великокарашинської[29], а 5 травня того самого року місцевий колгосп імені 300-річчя воззʼєднання України з Росією обʼєднали з великокарашинським «Комунаром» в один колгосп «Комунар»[30]. Звідки після злиття 1950 року знову окремий колгосп у самій Червоній Слободі, джерела не кажуть: ланки між 1950 і 1958 роками в них немає.[28][30] 1971 року власної ради в села немає: воно підпорядковане Великому Карашину разом із Малим Карашином[21].
Церква і школа
Власної парафії село не мало. Його метрики вели в парафії Пресвятої Трійці у Великому Карашині, і в переліку сіл тієї парафії воно записане як Красна Слобода[16]. Справа про зарахування Юрівки, Коптіївки й Красної Слободи до карашинської парафії велася 1802-1803 років[17].
Для пошуку. Червонослобідців XIX століття треба шукати в метричних книгах Великого Карашина й під назвою Красна Слобода[16]. Є й пастка на FamilySearch: два записи про народження дітей Ивана Иванова Сытника й Александри Кирилловой, Петра 4 травня 1896 року і Феодора 1897 року, в індексі мають місцем «Chervona Sloboda, Kiev», але лежать у зібранні, підписаному як черкаські метричні книги, а сама плівка описана за іншим селом Черкаського повіту[18]. Скану самого запису ми не бачили, тож чиї це записи, не відомо.
Список 1900 року записує в селі школу грамоти[13]; список 1926 року шкіл не обліковує[15]. Районна газета 2017 року, розповідаючи про сусідній Юрів, згадує час, «коли у селі Червона Слобода було відкрито середню школу»[31].
Що збереглося
У переліку памʼяток, затвердженому рішенням Київського облвиконкому № 806 від 23 листопада 1970 року, за Червоною Слободою записано памʼятник-бюст В. І. Леніну: бюст залізобетонний, постамент цегляний[32].