Сиченко Володимир Кирилович

? - 1998, письменник, учитель української мови й літератури

Народився 21 лютого 1921 року в Новосілках, у селянській родині.^[3] Писав під псевдонімом Володимир Малик, і саме під цим іменем його знають; справжнє прізвище Сиченко.^[1] Це Новосілки над Ірпенем, за 34 км від Макарова: уродженцем села його називає стаття «Історії міст і сіл» саме про це село,^[1] а бібліотечна довідка 2026 року подає ту саму привʼязку в сучасних межах, «тепер село Боярської громади Фастівського району».^[3]

Оповідання, яке довелося перенести в Туреччину

1933 року, семикласником, він написав оповідання про голод, а місце подій переніс у Туреччину - адже, як переказує бібліотечна довідка, дитячим розумом уже збагнув, що писати про велике горе в Україні небезпечно. Його власні слова довідка наводить одні: «Читав це оповідання в сільбуді. Люди плакали».^[3]

Того самого 1933 року очевидці, які тоді були дітьми, пригадували в Новосілках 86 померлих від голоду, а на прізвища назвали лише вісьмох.^[5]

Війна

Влітку 1941 року він був третьокурсником філологічного факультету Київського університету, куди вступив 1938 року.^[3] Іспит з української літератури склав 23 червня, наступного дня після початку війни, а 30 червня зі студентським батальйоном пішов копати протитанкові рови в Білогородці; ночували там же, на роботах. 5 липня його з групою десяти студентів відібрав військкомат приводити до ладу напівзруйнований дзот у Тарасівці, а 8 липня на цих роботах його знайшов батько і забрав додому в Новосілки.^[2]

Через два дні він знову пішов на Київ, звідти зі студентами до Яготинського району, у серпні потягом до Харкова. Під Люботином валка, у якій він рив окопи, потрапила під бомбардування: поранення в праву ногу й ліве плече, перевʼязку робила акушерка в найближчому селі. 10 листопада 1941 року рушив із Харкова пішки на Київ; через три дні відстав від товаришів і йшов сам, товарними вагонами, шпалами й ночівлями по чужих селах, через Полтаву, Кременчук, Ромодан і Лубни. 24 листопада, вже в Києві, його перестрів німецький патруль перед комендантською годиною; у будинки не пустили, і ніч при мінус двадцяти він перележав у ямі на льоду Дніпра, звідки бачив розстріл тих, хто комендантську годину порушив.^[2] Додому дійшов надвечір наступного дня і кілька днів не міг підвестися з ліжка.

У лютому 1942 року в Новосілках почалася мобілізація на роботи до Німеччини. Володимир із молодшим братом Михайлом утекли до тітки в Київ, але за кілька днів зрозуміли, що в столиці небезпечніше, і повернулися. Того ж лютого сільська управа оголосила, що всі чоловіки від 20 до 50 років мають зʼявитися в Осикове, де була німецька колонія.^[2]

12 липня 1942 року німецька жандармерія заарештувала Михайла. Йому загрожувало вивезення, і мати вмовила старшого сина поїхати замість молодшого. Володимир пішов до сільського старости, і його «обміняли» на брата. Везли підводою через Музичі й Гореничі на Київ, далі вантажними вагонами. У тому самому вагоні їхав Петро Сиченко, якому він допоміг утекти перед Фастовом.^[2]

17 липня 1942 року ешелон прибув до Польщі, кінцева зупинка була в Ерфурті: табір за колючим дротом, деревʼяні бараки, двоярусні ліжка. Далі Гота, кімнати на шістнадцять осіб, робота на пневматичному пресі й стругальному верстаті з сьомої ранку до вісімнадцятої. «Життя у Готі було тяжке, найтяжче, мабуть, за увесь час мого перебування в Німеччині. Дошкуляв голод. Я почав худнути», згадував він. На знак протесту проти баланди оголосив голодування і витримав десять днів; у ці дні німець-електрозварювальник мовчки простягнув йому з брезентової будки шматок бутерброда.^[2]

На третій тиждень у Готі він написав додому листа. Через місяць прийшла посилка вагою 250 грамів: два коржики, перекладені салом. Уже після повернення він дізнався, що з Новосілок йому надіслали 250 таких посилок, а дійшло менше 150.^[2]

З 31 грудня 1942 року мив паровозні колеса в депо на станції Філіпсталь, з квітня 1943 ремонтував колії, у червні 1943 його відправили в Ерфурт на курси телефоністів, а 20 липня 1944 в Айзенаху він удруге за війну вцілів під бомбардуванням. Наприкінці березня 1945 року втік: дістався Філіпсталя, потягом на схід, поромом через Заале. Німецький патруль спіймав його на одній зі станцій, і він назвався Володимиром Подольським, пекарем із Кельна, після чого його скерували працювати в пекарню в Заалеку. Там його 12 квітня 1945 року застало визволення міста американцями.^[2]

Наприкінці травня його перевезли з американської зони в радянську, у вересні була фільтраційна комісія в Герліці, кілька годин допиту й спроби вибити зізнання про службу у власівців. Дозвіл повернутися він отримав, а від другої комісії, уже в Городку, ухилився: власноруч написав на звороті бланка, що до фізичної праці непридатний, і поїхав на Київ. 9 жовтня 1945 року він знову зайшов на батьківське подвірʼя в Новосілках.^[2]

Скільки тривали ці роботи, джерела рахують по-різному. Помісячний переказ його власних записів дає липень 1942 - жовтень 1945 і три роки,^[2] як і бібліотечна довідка;^[3] коротші біографічні статті кажуть «вивезений 1943 року, два роки».^[4] Розсудити може німецький документ з його фотографією і власна автобіографія, які 2019 року знайшли у фондах Державного архіву Київської області разом із сімома десятками листів до нього з рідного села.^[3]

Після війни

Університет закінчив заочно 1950 року. До 1953-го вчителював у сусідній Ясногородці, де й сам колись закінчив середню школу, викладав українську мову й літературу. 1953 року переїхав до Лубен на Полтавщині й прожив там решту життя.^[3]

Перший друкований твір, казка-легенда «Журавлі-журавлики», вийшов під псевдонімом Володимир Малик; рік у джерелах різниться на одиницю, 1956 або 1957.^[3][4] Далі пішли тетралогія «Таємний посол» («Посол Урус-шайтана», 1968; «Фірман султана», 1969; «Чорний вершник», 1976; «Шовковий шнурок», який бібліотечна довідка датує 1967 роком, а решта джерел 1977-м) і романи «Слід веде до моря» (1975), «Князь Кий», «Двоє над прірвою» (1983), «Черлені щити» (1985), «Горить свіча» (1992), «Чумацький шлях» (1993), «Князь Ігор» (1999).^[3][4] 1983 року отримав літературну премію імені Лесі Українки за романи історичної тематики.^[3]

Про те, навіщо він це писав, сказав сам: «Всі свої найголовніші твори я писав з однією метою - виправити духовний хребет нашого народу».^[3]

Помер 31 серпня 1998 року в Лубнах, там і похований.^[3]

Де його памʼятають

Майже все вшанування зосереджене в Лубнах: центральна районна бібліотека носить його імʼя з 1998 року, 1999 засновано благодійний фонд «Слово» імені В. Малика, 2001 - міську літературну премію його імені, біля садиби на вулиці Лісовій стоїть меморіальний знак, а в місцевій школі № 4 є музейна кімната.^[3]

У самих Новосілках його імʼя тримає шкільний музей, відкритий 9 травня 1989 року наказом № 47; робота над ним почалася 1987-го з учнів. Один із трьох розділів експозиції називається «Письменники рідного краю» і присвячений йому й Петрові Сиченку.^[6] Вулиці чи школи його імені в селі немає.