Сиченко Петро Панасович

? - 2004, письменник, поет, учитель

Народився 20 листопада 1922 року в Новосілках, єдиною дитиною в родині мельника Панаса Йосиповича та Єфросинії Петрівни Сиченків.^[2] У «Історії міст і сіл» його названо уродженцем села поруч із Володимиром Маликом, обох в одному реченні як письменників, для яких Новосілки є батьківщиною.^[1]

Семирічку закінчив у рідному селі, середню школу в сусідній Ясногородці.^[2] Учителів своїх називав поіменно: у Новосілках мову й літературу читала Настя Юріївна Словінська, донька колишнього офіцера; в Ясногородці математику викладав Никифор Захарович Малько, який до революції закінчив у Київському університеті Святого Володимира два факультети, фізико-математичний і юридичний.^[2]

Про його дитинство лишилося свідчення односельчанки Віри Юхимівни Петенко, ровесниці й однокласниці: «міцний, кремезний, дружелюбний, веселий хлопчина», якому за витівки частенько перепадало від батьків.^[2] Сам він згадував інше: «Жили ми бідно, босоного, але багато читали, мріяли».^[2]

Війна

21 червня 1941 року комісія при райвійськкоматі відібрала кілька десятків випускників із трьох середніх шкіл району на навчання в льотному військовому училищі. Того ж дня, у суботу, в Ясногородській школі був випускний вечір. «А другого дня, у неділю, прийшла тривожна звістка: фашистські літаки бомбардували Київ», писав він потім.^[2]

Замість льотного училища його скерували в київське ополчення. До 18 вересня 1941 року воював на ділянці Віта-Поштова - Голосіївський ліс, у бою був контужений і отямився вже полоненим у концтаборі на Сирці. Спробу групової втечі не вдалося довести до кінця, і його як організатора відправили до рівненської тюрми особливого режиму. Про неї він написав чи не найтвердіші свої рядки: «Мури. Колючий дріт під електричним струмом, битком набиті камери. Щоденні допити з електрострумом, катування, розстріл».^[2] У грудні 1941 року за допомогою підпільників вирвався з полону разом із кількома військовополоненими і напередодні 1942 року дістався додому.^[2][5]

У Новосілках тоді складалося підпілля: одну групу очолив студент Семен Грицаєнко, другою, до якої входив Сиченко, керував лейтенант із Мостища Микола Кошовий. Влітку 1942 року його заарештували вдруге і повезли ешелоном на роботи до Німеччини. Перед Фастовом він із того ешелону втік, і допоміг йому Володимир Сиченко, він же Володимир Малик, який їхав у тому самому вагоні.^[2][4]

Далі диверсійна група, а з березня 1943 року партизанський загін: підпільні групи з Мостища й Новосілок влилися в Бишівський. Партизанський квиток № 2364 показує його в загоні з 5 березня до 19 листопада 1943 року. У жовтні 1943-го він став командиром 2-го Васильківського партизанського загону, у листопаді, коли загін зустрівся з частинами Червоної армії, був тяжко поранений у бою і після шпиталю визнаний непридатним до служби.^[2][5]

Учитель і письменник

Після війни працював на залізничній станції Київ, учився в Київському педагогічному інституті, працював у видавництві «Молодь» і в редакції газети «Зірка». 1949 року одружився з Лідією Андріївною і разом із нею поїхав викладати українську мову й літературу в технікумі в Нікополі. З серпня 1953 року подружжя вчителювало в Ясногородській середній школі; там і минуло їхнє життя, понад тридцять років.^[2][5]

Друкуватися почав 1957 року в дитячому журналі «Барвінок».^[2] Виходили книжки для дітей, потім поетичні збірки «Осіння завʼязь» (1984), «Відлуння» (1990) і «Полинова моя печаль» (1995), проза «Фронт через серце» (1984) і «Третій іде по сліду» про українське підпілля 1941-1943 років. У співавторстві з істориком Віталієм Кулаковським написав історичні повісті про Коліївщину «Ой гук, мати, гук» (1972) і «Ріки виходять з берегів» (1985).^[2][5] Перекладав болгарських, польських і хорватських авторів.^[5]

Останній роман, «Вітер з Холодного Яру», писав з 1987 по 1993 рік. Дія відбувається під час повстання 1768 року, а місцем його автор зробив власний край: у романі описані Новосілки, Бишів, Ясногородка, Мостище й Чорногородка, і героям він дав місцеві прізвища - Дженжера, Дідушко, Лещенко, Деркач, Рябовол.^[2] Виданою свою останню книжку він не побачив. Коли саме вона вийшла, джерела кажуть по-різному: нарис керівника шкільного музею подає 2005 рік і зазначає, що роман надруковано за сприяння сільського голови Наталії Михайлівни Кубай і територіальної громади Новосілок,^[2] а стаття Євгена Букета й довідка про письменника - 2008-й.^[6][5] Розсудять вихідні дані самої книжки.

Помер 20 березня 2004 року в Ясногородці, там і похований.^[2][5]

Де його памʼятають

У Новосілках земляки поставили йому памʼятник перед будівлею сільської ради; до 95-річчя, 20 листопада 2017 року, до нього поклали квіти семикласники місцевої школи.^[3] Рукопис «Вітру з Холодного Яру» рідні передали на вічне зберігання до історико-краєзнавчого музею села; там же зберігаються його малюнки, автобіографія, особисті речі й листи.^[2]