Сарай цукрозаводу і ніч на 14 листопада: Саливонки у війну

«Гестапівці схопили її, але, незважаючи на катування, патріотка не виказала радянських воїнів», - так стаття про Саливонки в «Історії міст і сіл» 1971 року пише про М. Л. Голинок, яка переховувала тяжко поранених танкістів.^[3]

Сарай цукрозаводу

Про 1941 рік той самий том розповідає у нарисі про Гребінки, де цукровий завод названо лише в підписі до знімка 1970 року: Гребінківський.^[4][5] Це той самий Саливонківський цукровий завод: список населених місць 1900 року ставить цукровий завод у статті про Саливонки, а в статті про Гребінки цукрового заводу не має.^[6]

25 серпня 1941 року окупанти зібрали 37 жителів у сараї цукрозаводу. Наступного дня «стариків і жінок розстріляли, а дітей закопали живими».^[4] Жителів якого поселення, нарис не каже.

Сусідні Гребінки окупанти захопили 19 липня 1941 року.^[4] Там само сказано, що за всю окупацію «гітлерівці закатували або розстріляли 84 жителі, 420 юнаків і дівчат відправили до Німеччини на каторгу».^[4] Ці числа стоять у нарисі про Гребінки, і до Саливонок їх не віднести. Докладніше про них - на сторінці про Гребінки у війну.

Медсестра з Саливонок

У Гребінках під час окупації діяла підпільна група, якою керував комсомолець Т. О. Копитін.^[4] До неї входили військовополонені К. К. Попов і О. С. Івлєв, які працювали на цукрозаводі, і місцеві жителі, серед них Н. В. Грушевець.

«Любили й поважали партизани медсестру Н. В. Грушевець, уродженку сусіднього села Саливонків».^[4] Вона подавала партизанам медичну допомогу й винесла з поля бою 10 тяжкопоранених. Коли нарис писали, вона працювала медсестрою в гребінківській лікарні.

Ніч на 14 листопада 1943 року

Стаття про саме село каже, що колгоспники «допомагали партизанам і танковому десанту, який увірвався в село в ніч на 14 листопада 1943 року».^[3] Частини вона не називає. Дня визволення Саливонок стаття про село не називає.

«Старшому лейтенанту І. П. Бочарникову, який героїчно загинув у боях за село, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу», - читаємо там само.^[3] Дат його загибелі й нагородження стаття не подає.

Про Гребінки той самий том розповідає докладніше. 10 листопада 7-й гвардійський Київський танковий корпус та інші частини визволили Гребінки, «але ворог перекинув у цей район свіжі частини, і радянські бійці змушені були відступити».^[4] Чи повʼязаний цей корпус із десантом у Саливонках, том не каже.^[3] 31 грудня 1943 року Гребінками оволоділа 167-а стрілецька дивізія.^[5]

Братська могила

1970 року виконком Київської обласної ради затвердив списки памʼятників, і в них стоїть братська могила воїнів Радянської Армії, «які загинули в 1943 році при визволенні села Саливонки від німецько-фашистських загарбників».^[1] На могилі, за цим списком, стоїть залізобетонна скульптура воїна на цегляному оцементованому постаменті.

У переліку обласної ради 2003 року стоїть братська могила воїнів Радянської Армії в Саливонках, «серед яких Герой Радянського Союзу Бочарніков І.П.», біля Будинку культури.^[2] Датовано її там 1972 роком, хоча список 1970 року вже описує могилу в селі.^[1] Ймовірно, це та сама могила, хоч списки цього не доводять: перший не називає місця в селі, другий не згадує скульптури.^[2]

Завод після окупації

Окупанти зруйнували цукрозавод: «Збитки, що їх завдали гітлерівці цукрозаводу, становили близько 5 млн. крб.»^[4] Року руйнування нарис не називає, але абзац починається словами «Ворог, розгромлений у боях за Київ, шаленів» і стоїть перед подіями листопада 1943 року.^[4]

«Дирекція заводу (директор С. Я. Шепель) і партійна організація (секретар Ф. З. Яровий) склали детальний план робіт», і робітники щодня працювали додатково по 4 години на відбудові, зокрема бурякопереробного цеху, вапнякового відділення й водонасосної станції.^[5] Завод «уже в 1944/45 господарському році дав країні 1875 цнт цукру, а в наступному - 28 тис. цнт».^[5] «У 1950/51 році виробництво досягло довоєнного рівня».^[5]

У квітні 1945 року, за нарисом Б. Кириченка в книжці про Комарівку, Іван Кіндратович Лутак «прийшов на свою першу мирну посаду - заступника директора Саливонківського цукрокомбінату Київської області», а вже восени став заступником голови Бородянського райвиконкому.^[9]

Три вироки

У книзі «Реабілітовані історією» ми нарахували трьох людей, повʼязаних із селом або заводом, яких засудили чи виселили у воєнні роки. У жодній із цих трьох статей не сказано, за що.^[7][8]

Олександр Демʼянович Корнієнко, 1923 року народження, народився в Саливонках і служив червоноармійцем у діючій армії. Військовий трибунал 130-ї стрілецької дивізії 17 квітня 1942 року засудив його до розстрілу, і 21 квітня вирок виконали. Місце поховання невідоме, а де він жив перед армією, стаття не каже. Реабілітований 1993 року.^[7]

Федір Федорович Соболь, 1892 року народження, родом із села Глушки, жив у Гребінках і працював рахівником Саливонківського цукрового заводу. Військовий трибунал військ НКВС Київської області 13 червня 1944 року засудив його до 15 років позбавлення волі. Він помер в увʼязненні 19 грудня 1951 року, місце поховання невідоме. Реабілітований 1996 року.^[8]

Тетяна Кіндратівна Корнієнко, 1900 року народження, родом із міста Гребінка на Полтавщині, жила в Саливонках і була колгоспницею. Особлива нарада при НКВС СРСР 28 квітня 1945 року виселила її на 5 років за межі України. Реабілітована 1993 року.^[7]

Для пошуку. У другій книзі «Реабілітованих історією» по Київській області людей із села шукайте за формулою «с. Саливонки Васильківського району», а працівників цукрового заводу ще й за назвою заводу: Федір Соболь, який жив у Гребінках, записаний на с. 79, у розділі Білоцерківського району, звідки він родом.^[7][8]