Дві братські могили і шістдесят пʼять загиблих юрівчан

Рішення Київського облвиконкому № 806 від 23 листопада 1970 року, яким область брала памʼятки на державний облік, має два юрівські рядки підряд. Перший: «Братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули в 1943 році за визволення села Юрів від німецько-фашистських загарбників», обеліск залізобетонний. Другий: «Братська могила воїнів громадянської війни, які загинули в боротьбі з білогвардійцями за визволення села від денікінців в 1920 році», обеліск деревʼяний.^[1]

Два рядки в таблиці памʼяток, і рік, який не тримається

Той самий том 2006 року, з якого взято числа про фронт, має зведену таблицю памʼяток району, і Юрів стоїть у ній двома рядками. № 79 - «Група братських могил червоноармійців та рад. воїнів, які загинули в роки громадянської та ВВВ», дати 1929 і 1949, охоронний номер 1093. № 80 - «Братська могила рад. воїнів, які загинули при звільненні села, і мем. плита на честь воїнів-односельців», 1966 рік, охоронний номер 553.^[3]

Групує таблиця інакше, ніж рішення. Рішення знає дві окремі могили - за 1943 рік і за бої з денікінцями;^[1] таблиця зводить громадянську й Другу світову в одну групу, а окремим рядком дає могилу визволителів разом із меморіальною плитою.^[3] Дати при рядках - 1929, 1949 і 1966 - це роки, коли памʼятки ставили, а не роки боїв.

Рік самих боїв із денікінцями лишається невстановленим. «1920» стоїть тільки в рішенні 1970 року,^[1] у формулюванні, складеному через півстоліття, а таблиця памʼяток року не називає взагалі й пише ширше - «в роки громадянської».^[3]

Понад сто пішло, шістдесят пʼять не вернулися

Про саму війну юрівський нарис у районній книжці 2006 року каже коротко: «Коли почалася ВВВ, більше сотні юрівчан пішли на фронт. 65 з них загинули смертю героїв і пропали безвісті».^[2]

Там-таки сказано, де стоять їхні імена: «В центрі села встановлено памʼятник, на ньому прізвища воїнів, що визволяли Юрів та прізвища односельчан, що загинули в бою».^[2] На одному камені зведено два різні переліки - тих, хто прийшов сюди воювати, і тих, хто звідси пішов.

Якого дня для Юрова скінчилася окупація, не каже жодне з наших джерел. Рішення 1970 року знає тільки рік - 1943-й,^[1] книжка 2006 року дня не подає взагалі,^[2] а власної статті про село довідник 1971 року не має.^[5] Отже, дня в Юрова поки немає - є тільки рік.

Шістдесяти пʼяти імен у нас немає

Поіменного списку полеглих юрівчан на цій сторінці немає, і причина не в тому, що імена не збереглися. Вони збереглися принаймні двічі - на камені в центрі села^[2] і в друкованих книгах памʼяті. Плита на честь воїнів-односельців стоїть у таблиці памʼяток окремою позицією, під охоронним номером 553.^[3]

До жодного з двох ми поки не дістали. Загальнодоступні бази загиблих, за якими такі списки зазвичай і збирають, недоступні: два портали не відповідають на запит взагалі, третій відмовляє на рівні сервера, четвертий тепер вимагає входу на кожен пошук. Четвертий том «Книги памʼяті України. Київська область» вийшов 1995 року й лишився паперовим: цифрової копії немає ні в archive.org, ні в «Чтиві», ні у FamilySearch.

Різниця тут суттєва для того, хто шукає свого. «Імен не збереглося» означає, що шукати нема де. Тут інакше: відомо, де вони лежать, і відомо, що між ними й нами стоїть недоступна база й непереведена в цифру книжка.

Ніч на 9 травня 1943 року

Одна дія війни, привʼязана до Юрова точною датою, - не бій, а диверсія, і зробили її не в самому селі. «Історія міст і сіл» переказує це так:

В ніч на 9 травня 1943 року, одночасно з бомбардуванням радянською авіацією фашистських воєнних обʼєктів у Києві, макарівські підпільники підпалили мости на шляхах до Липівки, Макарова, Юрова, Почепина.^[5]

Юрів тут - кінець дороги, а не місце події: підпілля, про яке йдеться, було макарівське, і серед сіл, де підпільні групи справді утворилися, довідник Юрова не називає.^[5] Що означало для села спалення мосту на підʼїзді, видання не пояснює.

Два тижні до 22 червня

Останні мирні тижні Юрова видно з обласної газети, і виглядають вони як фінансова кампанія. 4 червня 1941 року Макарівський район закінчив передплату нової державної позики, і власний кореспондент повідомив по телефону: «Першими вивершили підписку колгоспи сел Мотижин, Юрово, Наливайківка».^[6] До 22 червня лишалося вісімнадцять днів.

Через два дні газета надрукувала лист фінансового активу району з прямою мовою юрівського колгоспника: «Просто, але як сильно і правильно сказав колгоспник Лазебний з с. Юрів, передплачуючи позику: - Я позичаю сьогодні державі 400 крб., а завтра, якщо треба буде, стану з гвинтівкою в руках і грудьми боронитиму свою батьківщину».^[7] Слова записані газетярем і надруковані за два тижні до війни, тож брати їх за свідчення настрою не варто. Але імʼя в них справжнє, село назване повністю, і дата стоїть точна - це один із небагатьох юрівчан, кого видно поіменно перед самим 22 червня.

У тому самому списку підписантів стоїть «В. Токар - колгоспниця артілі ім. Шевченка с. Юрів».^[7] Саме колгоспниця, не голова: голів колгоспів лист називає при інших селах - скажімо, В. Мʼяловицького з копилівської артілі «1 Травня», - а при юрівській артілі посади голови в ньому немає.^[7]

Справа, якої ми не відкривали

У січні 2017 року в клубі сусідньої Завалівки показували копії документів Державного архіву Київської області, які, за словами районної газети, «розповідають про села Юрів, Ситняки та Завалівку в період гітлерівської окупації».^[8] Ні фонду, ні опису, ні номера справи газета не подає, і самих документів ми не бачили.

Це найближчий непрочитаний масив по юрівській окупації, і адреса його відома з точністю до архіву. Усе, що на сьогодні є про Юрів 1941-1945 років, - це три речення районного нарису, два рядки обласного обліку памʼяток, два рядки таблиці памʼяток і один абзац про мости.

Дорога до самих імен при цьому є. На Вікісховищі лежать десять знімків юрівських памʼяток - три зроблені 5 червня 2020 року, сім 2 травня 2021-го, - і ми їх не переглядали.^[4] Ці знімки й макарівський розділ четвертого тому «Книги памʼяті України. Київська область» - два шляхи від числа до імен, і жодним ми поки не пройшли.