Голод 1932-1933 років у Новосілках: 86 пригаданих, оцінка за дві сотні, вісім імен

«Національна книга памʼяті жертв Голодомору» відводить Новосілкам дві сторінки: короткий нарис і мартиролог. У мартиролозі чотири рядки, і разом вони називають вісім людей.

Чисел про померлих нарис дає два, і більше з них перевищує менше більш як удвічі. Перше - те, що змогли пригадати люди: «Нині живі очевидці тих подій, які в 1933 році були дітьми, пригадали 86-х померлих від голоду селян, а от по прізвищах - лише 8 осіб». Друге - оцінка самого нариса. Зіставивши перепис 1926 року (110 дворів, 1332 особи) з переписом 1939-го (366 дворів, 1131 мешканець) і зробивши поправку на природний приріст та міграцію, укладач виводить цифру втрат від голоду: «Вона сягне за дві сотні замордованих голодом новосілківців».^[1]

Різниця між ними - це різниця між тим, що вдалося згадати вголос через сімдесят пʼять років, і арифметикою над двома переписами. Поіменним обліком не є ні перше, ні друге.

86 і вісім прізвищ прийшли з памʼяті. 2008 року вчитель історії Новосілківської школи М. М. Білоцький записав свідчення чотирьох старожилів: Шеремет Т.Д. 1924 року народження, Санжака І.М. 1918 року, Бездєнка Г.С. 1923 року і Петенко В.Ю. 1923 року.^[1] Усі вони 1933-го були дітьми.

Що стоїть у мартиролозі

Бездєнки - чоловік, жінка і син. Клименки - батько та 2 дочки. Кулик (батько). Санжар Гриша.^[1] Це весь список.

Двоє з чотирьох рядків не називають людей нарізно: родина йде однією позицією, і з неї видно тільки, скільки в ній померло і хто ким доводився. Дати смерті в мартиролозі немає, віку немає, причини смерті немає; жодної графи, крім прізвища, у ньому взагалі не заведено.^[1] Отак, а не інакше, виглядають імена, які довелося згадувати вголос через сімдесят пʼять років після голоду.

З цього не випливає зворотне. Мартиролог склали з памʼяті, а не з актових книг, і його мовчання нічого не каже про те, чи збереглися записи про ці смерті в архіві.

Осінь 1932 року

Восени 1932 року для викачування хліба в село прибув уповноважений з Бишева Кольцов. У підмогу йому стали місцеві активісти Михайло Романченко і Марко Бойко. Зі штирями вони ходили по хатах і шукали зерно.^[1] Голод у нарисі починається відразу після них.

Перед тим було інше. 1928 року в селі створили товариство спільного обробітку землі «Червона іскра», з якого потім виріс колгосп; коли почалася форсована колективізація, розкуркулили 12 сімей.^[1] Старожилка Петенко В.Ю. свідчила, як розкуркулили її батька, а всю родину лишили без засобів до існування.^[1]

Сім імен і Биківня

Нарис називає сімох, кого «за спротив насильницькій колективізації» заарештували й розстріляли в Биківнянському лісі: Деркач Яків, Малішенко Михайло, Польовик Павло, Зінченко Андрій, Зінченко Юхим, Петенко Пилип, Стегняк Денис.^[1]

Пʼятеро з них стоять у «Реабілітованих історією» окремими статтями: Деркач Яків Костянтинович, Малишенко Михайло Іванович, Зінченко Андрій Йосипович, Зінченко Юхим Йосипович, Петенко Пилип Федосович. Кожного справді розстріляно - але не в голодні роки: обох Зінченків 1937 року, Деркача, Малишенка й Петенка 1938-го, тобто на чотири-шість років пізніше. Дати вироку й страти в кожного стоять на сторінці репресій. Місце поховання в усіх пʼятьох записах - невідоме.^[2]

Тобто Биківню називають очевидці 2008 року, а не документ. Архівний том сходиться з ними в людях і датах, а про місце мовчить.

Двох імен із семи в макарівському розділі немає. Польовика Павла не знайдено взагалі.^[2] Стегняк там один, Григорій Іванович, і його не розстріляли, а виселили на три роки за межі України.^[2] Чи це та сама людина під іншим імʼям, чи інший чоловік із тієї ж родини, з наявного не встановлюється.