Репресії в Новосілках, 1930-1944

Сімнадцять уродженців і жителів Новосілок стоять у макарівському розділі «Реабілітованих історією». Найраніший вирок - 18 січня 1930 року, найпізніший - 26 вересня 1944-го. Десятьох із сімнадцяти розстріляли.^[1]

Ще три статті про новосілківців стоять у житомирському томі тієї самої серії, і всі три - про 1932-1933 роки, коли село було в Брусилівському районі, а той відійшов Житомирщині. Одна з них це рання справа Івана Григоровича Кошового, розстріляного 1938-го: його вже брали 1932 року, а в березні 1933-го справу припинили. Друга дала три роки концтабору одноосібникові Андрієві Йосиповичу Зінченку; чи це той самий Зінченко, якого розстріляли 1937-го, певності немає - рік народження в двох томах різний, 1892 і 1895. Третій, одноосібник Іван Іванович Тимошенко, 1906 року народження, у київському томі не стоїть узагалі: його справу припинили у вересні 1932 року, а реабілітували аж 2000-го.^[2] Тобто імен у переліку вісімнадцять, а не двадцять: два імена з житомирського тому стоять і в київському.^[1]

Три дати, які в цілому районі належать тільки Новосілкам

7 квітня 1930 року Особлива Нарада при Колегії ДПУ УСРР винесла вироки чотирьом людям з усього району. Усі четверо - з Новосілок: Іван Павлович Зінченко, Тодось Іванович Петенко, Семен Іванович Петенко, Григорій Іванович Стегняк. Трьох виселили на три роки за межі України, Зінченкові дали три роки позбавлення волі.^[1]

17 серпня 1937 року трійка при УНКВС по Київській області засудила до розстрілу двох людей на весь район, і обидва звідси: Андрій Йосипович Зінченко і Юхим Йосипович Зінченко. Розстріляно обох 25 серпня.^[1]

17 квітня 1938 року - знову двоє на весь район, знову обидва з Новосілок: Яків Костянтинович Деркач і Петро Федотович Тимошенко. Розстріляно 25 квітня.^[1]

Спільна дата сама собою ще не означає спільної справи: 23 квітня 1938 року в районі засудили одинадцятьох, а новосілківець серед них один - бригадир колгоспу Михайло Іванович Малишенко. Розстріляно 25 квітня.^[1] Проміжний випадок - 31 серпня 1938 року: девʼятеро по району, четверо з них із Новосілок (Іван Григорович Кошовий, Дмитро Іванович Литвиненко, Павло Кузьмович Осипенко, рахівник колгоспу Пилип Федосович Петенко). Усіх чотирьох розстріляно 7 вересня.

Хто вони були

Семеро колгоспників і колгоспниць, пʼятеро селян-одноосібників, і ще пʼятеро: бригадир колгоспу, рахівник колгоспу, священик, обліковець 119 дільниці УНР, начальник вузькоколійки Саливонівського цукрозаводу.^[1]

У київському томі всіх пʼятьох одноосібників судили 1930 року, а колгоспників - від 1937-го й далі.^[1]

Єдина жінка в переліку - колгоспниця Федора Павлівна Войтович, 1895 року народження. Особлива Нарада НКВС СРСР дала їй 14 грудня 1937 року десять років позбавлення волі; більше цієї дати вироку в усьому районному розділі немає ні в кого.^[1]

Не всі жили в селі

Троє з сімнадцяти народилися в Новосілках, а на час арешту жили деінде: Андрій Зінченко - у Білій Церкві, обліковцем 119 дільниці УНР; Василь Митрофанович Панасевич - священиком у Вигурівщині Броварського району; Петро Тимошенко - у Гребінках Васильківського району, начальником вузькоколійки цукрозаводу. Двоє, навпаки, прийшли в село ззовні: Федора Войтович народилася в Польщі, Григорій Стегняк - у селі Теремне Острозького району на Рівненщині.^[1]

Хто шукає новосілківця за місцем проживання, не побачить трьох; хто за місцем народження - двох. Дивитися треба в обидві графи.

Район у цій книзі не той, що був

У всіх сімнадцяти записах район названо Макарівським.^[1] Але на 1 вересня 1946 року, тобто майже через вісім років після останнього з цих розстрілів, Новосілки стояли в Бишівському районі, центром власної сільради.^[3] Назви «Бишівського району» в книзі немає жодного разу, хоч Бишів був центром цілого району.^[1]

Орган у кожному з сімнадцяти записів позасудовий або трибунал: Особлива Нарада при Колегії ОДПУ, при Колегії ДПУ УСРР і при НКВС СРСР, трійка при УНКВС по Київській області, Військовий трибунал військ НКВС Київської області.^[1] Районного відділу НКВС не названо в жодному.

Чого книга не каже

Статті звинувачення немає в жодному записі: формуляр видання такого поля не має. Номерів архівно-слідчих справ теж немає.^[1] За що саме судили цих сімнадцятьох, із книги не встановлюється.

Реабілітували їх у різні роки: Панасевича 1957-го, Андрія і Юхима Зінченків 1959-го, тринадцятьох 1989 року, і колгоспника Івана Павловича Тиченка, засудженого Військовим трибуналом військ НКВС Київської області 26 вересня 1944 року до десяти років позбавлення волі, - 1990-го.^[1]