Мартин Опатерний шукає друзів із Борівки
Наприкінці 1943 року «Голос», газета, яку в Берліні видавали для вивезених на роботи до Німеччини, надрукувала серед оголошень про розшук кілька рядків про Борівку: «Розшукую всіх друзів з с. Борівки, Макарівського р-ну. Київської обл. Писати на адресу: Martyn OPATERNYJ bei Paul Voigt, Borne, über Schönebeck/Elbe, Bezirk Magdeburg».[1] Під текстом стоїть номер оголошення - 1286.
Оголошення на цьому й закінчується: імʼя, село, адреса під Магдебургом. Кого саме з друзів він шукав і чи відгукнувся хтось, з газети не видно.[1]
Група з одинадцяти, яку очолив фельдшер
«Історія міст і сіл» 1971 року у статті про Борівку пише: «В період тимчасової німецько-фашистської окупації в селі діяла підпільна організація, яку очолював І. С. Тумик».[3] Розділ про Макарів у тому самому томі згадує село вдруге - першим у переліку: «Підпільні групи утворилися в селах Борівці, Бузовій, Гавронщині, Забуянні, Ніжиловичах, Макарівській Буді, Хмільній та інших».[3]
Нарис про саму Борівку в районному збірнику 2006 року каже про підпілля докладніше: «В 1942-1943 рр. Борівка була центром діяльності підпільної більшовицької групи з 11 чоловік, яку очолив фельдшер Іван Спиридонович Тумік. Вона входила до макарівської підпільної організації».[4] Ініціали й роль керівника в обох книжках збігаються, а прізвище різниться на одну літеру: «Тумик» у 1971 році, «Тумік» у 2006-му.[3][4]
Четверо загиблих партизанів
Той самий нарис пише: «Серед борівчан загинули у 1943 році партизани Клименко Андрій Мусійович, Клименко Микола Андрійович, Ковальчук Захар Дмитрович, Отаманенко Панас Михайлович».[4] Стаття про Борівку у Вікіпедії повторює це речення, лише з ініціалами замість імен.[5][4] На документи нарис не посилається, тому ми подаємо цих чотирьох як непевних.
Ще одного Клименка називає «Історія міст і сіл»: «Уродженець села танкіст Я. С. Клименко -- повний кавалер ордена Слави».[3]
Не плутати. Танкіст - Яків Сильвестрович Клименко, партизани - Андрій Мусійович і Микола Андрійович Клименки.[4][3]
Бої 1943 року й памʼятник із трьома роками
Нарис про сусідні Ніжиловичі в тому самому збірнику пише, що 1943 року «жорстокі бої йшли по лінії Ніжиловичі - Комарівка - Борівка - Шнурів Ліс - Лисиця».[6] Речення про визволення в листопаді, яке стоїть там одразу після цього, стосується Ніжиловичів. Нарис про Борівку каже про бої в околицях села: «В кінці листопада 1943 р. на цій території велись запеклі бої».[4]
Про загиблих і памʼятник збірник 2006 року говорить двічі, і не однаково. У нарисі про село: «Під час війни загинуло 105 борівчан. В 1955 році в Борівці було відкрито памʼятник воїнам Радянської армії, які загинули при визволенні села від німецьких загарбників».[4] У зведеній таблиці памʼяток того самого тому записано дві позиції. Братська могила - «27 рад. воїнів, які загинули в боях при визволенні села в листопаді 1943 р.», а окремо - «Памʼятник на честь воїнів рад. армії, які загинули в роки війни».[7] При могилі в таблиці стоїть 1951 рік, при памʼятнику - 1969-й. Котрий із трьох років правильний, з книжки не видно.
Рішення Київського облвиконкому № 806 1970 року реєструє в Борівці обидва обʼєкти. Перший - «Братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули в 1943 році за визволення села Борівка від німецько-фашистських загарбників», другий - «Памʼятник воїнам-односельчанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни», обеліск із залізобетону.[2] Числа похованих і років встановлення рішення не подає. Тому ні числа 105 і 27, ні роки 1951, 1955 і 1969 документ 1970 року не підтверджує й не спростовує.[4][7][2]
Для пошуку. Оголошення Мартина Опатерного надруковане на четвертій сторінці «Голосу» під номером 1286, і його прізвище в адресі стоїть латиницею: OPATERNYJ.[1] Керівника підпілля «Історія міст і сіл» називає тільки ініціалами - І. С. Тумик,[3] а в нарисі 2006 року він фельдшер Іван Спиридонович Тумік, через «і».[4]