Репресії проти жителів Лишні
Одинадцятьох уродженців і жителів Лишні названо в другій книзі «Реабілітованих історією» по Київській області - за вироками від 1933 до 1946 року, з ядром у 1937-1938.[1] Одноденної хвилі, яка стосувалася б самого села, серед них немає: вироки розкидані від 1933 до 1946 року, і майже кожен стоїть на своїй даті. Найбільші дати належать не Лишні, а району: 8 грудня 1937 року тим самим числом у макарівському розділі проходять чотирнадцять осіб, 24 серпня - одинадцять, 9 жовтня 1938 - семеро. Але поруч є й протилежне: вироком 17 січня 1937 року в усьому розділі проходить одна людина, і це житель Лишні.
Найтяжчий рік той самий, що й скрізь. Василя Євменовича Демидовського, 1902 року народження, уродженця Лишні, священника без приходу, трійка при УНКВС по Київській області засудила до розстрілу 24 серпня 1937 року; вирок виконано 10 вересня, місце поховання невідоме.[1] Івана Степановича Купчинського, 1894 року народження з села Нагірянка на Тернопільщині, який працював у Лишні сепараторщиком молокозаводу, розстріляли 10 листопада того ж року за постановою НКВС і Прокуратури СРСР.[1] Йосипа Володимировича Мельника, 1897 року народження, голову місцевого колгоспу, трійка засудила 8 грудня 1937 року до десяти років - тим самим засіданням, що й ще тринадцять людей району.[1]
Двоє з одинадцяти - етнічні німці, і обидва пройшли вже за війни. Статті звинувачення й мотиву книга не подає взагалі, тому чому саме їх узяли, з неї не видно; національність вона вказує в кожному записі поспіль. Колгоспника Рейнгольда Готфрідовича Фрейліха, 1894 року народження, німця з Лишні, Особлива нарада при НКВС СРСР засудила до десяти років 24 січня 1942 року. Ольгу Олександрівну Нейман, 1922 року народження, німкеню з Лишні, яка жила й працювала в колгоспі в сусідньому Осиковому, та сама Особлива нарада 7 жовтня 1944 року засудила до десяти років позбавлення волі.[1]
Решта шестеро: Володимир Микитович Бардинов, 1888 року народження з Києва, одноосібник і столяр у Лишні, вісім років (1938); Самсон Михайлович Мельник, 1888 року народження, селянин-одноосібник, три роки (1933); Євген Іванович Мельниченко, 1892 року народження, уродженець Лишні, службовець при штабі 14-ї дивізії в Києві, три роки (1933); Павло Анатолійович Сташевський, 1883 року народження, три роки за вироком лінійного суду Південно-Західної залізниці (1937); Феодосій Анатолійович Сташевський, 1892 року народження, охоронник київської артілі інвалідів, пʼять років і поразка в правах (1946), звільнений 1951-го; Петро Боніфатійович Шевчук, 1899 року народження, колгоспник, двадцять років за вироком військового трибуналу військ НКВС (1944).[1]
Шістьох з одинадцяти реабілітували 1989 року, разом із мільйонами інших. Решта пʼятеро випадають із цього ряду в обидва боки. Павла Сташевського реабілітували ще 1964 року, Йосипа Мельника - 1968-го, тобто за два десятиліття до масової хвилі; Феодосія Сташевського і Петра Шевчука - 1992 року, Ольгу Нейман - 1994-го, тобто вже після неї.[1] Чому саме так, книга не пояснює.